Вечірня рефлексія на карантин у Чернівцях
Колонки

Вечірня рефлексія на карантин у Чернівцях

Журналіст Вадим Герман мав написати текст про дотримання правил карантину у церквах, але вечірнє місто його надихнуло змалювати власні відчуття від вечірньої служби, карантину у Чернівцях та самотнього березневого міста.

Соборна площа. Падає пухкий сніг. Поодинокі блукачі у масках. Автомобільні фари відстанню у безкінечність. П’ятнадцять хвилин до вечірньої служби у церкві. Підходжу до собору Святого Духа. Дзвони. Хресне знамення.

Дістаю фотоапарат. Стежу за жестами жінок у хустках. Слухаю розмови чоловіків. Усміхаюся дитячим крикам. Сніг перестає обійматися із зеленими деревами. Обходжу територію храму. Фотографую куполи. Автомобілі розривають березневе повітря на атоми.

Зняв каптур. Перехрестився. Увійшов до собору. Перехрестився та вклонився. Пахощі ладану. Молитви пошепки. Приблизно тридцять вірян. Прихожани благовійно моляться та ставлять свічки. Мерехтіння вогню. Хресне знамення. Люди сакрально підходять до ікон, хрестяться та поклоняються. Дехто цілує святині. Жінки ставлять свічки та пишуть церковні записки. Діти слухняно стоять біля батьків, які у пошуках каналів комунікації зі Всевишнім. Серце б’ється у такт сяйва свічок, б’ється кожним зверненням до Бога, б’ється щоподиху та щоформи рук у мольбі. Виходжу з храму. Дзвони. Служба майже на часі. Розумію, що потрібно поговорити зі священником, запитати про служіння. Карантин начебто. Паралельно фотографую небо. Воно гарне. Повітря свіже. Мене бачить панотець, підходить. Запитую його, чи будуть продовжуватися служіння, попри канатин.

«Люди вірять у своє спасіння. Вони приходять сюди, аби врятувати та вберегти себе. Говорять із Богом про все, що їх турбує. Нас рятують лікарі? Нас рятує влада? Що нам залишається? Нас рятує Бог і віра в його силу», – пояснює священник.

Виходжу на вулицю Ольги Кобилянської. Ще фотографую церкву і думаю собі: до Бога дійсно приходять поговорити люди. Можливо, у такий час це справді їм допомагає. А на Кобилянської – дві дівчини та кур’єр доставки їжі. Все тихо, пусто, сумно. Знову починає падати сніжок. Курс тримаю до собору Успіння Пресвятої Богородиці. На перетині вулиць Вірменської та Української бачу чоловіка, який чекає своєї черги, аби зайти до крамниці. 

Підходжу до храму. Повз мене проповзає службовий тролейбус. Таксисти чекають замовлення. Служба, як я розумію, вже розпочалася. Фотографую. Саме виходить компанія людей. Усміхаються. Підходжу до них і запитую про карантин:

«А чого боятися? Якщо ти йдеш до церкви з такими думками, то, може, воно й не допоможе. Але якщо ти йдеш із чистими помислами, то все буде добре», – розповідає жінка.

Подякував, бажаю здоров’я і хочу зайти до церкви. Але розумію, що вже розпочалася вечірня. Дивлюся через скло у дверях. Стоїть панотець спиною, читає молитву. Дві жінки сидять від нього через чотири лавки. Горять свічки. Служба йде. Сніг знову зупинився. Назад повзе службовий тролейбус. Таксисти досі на варті порожніх доріг. Амбасадори швидкого пересування. Ґаранти спокою точки А та точки Б. 

Чернівці не схожі на себе. Вечір неділі, березень, хороша погода. Проте мандрівники на вулицях у масках (і без) наче ведуть невідому війну із сирістю та порожнечею. Навіть водії у масках мають певною мірою страхітливий вигляд. Швидко доходжу до церкви святої Параскеви Сербської. Двері до храму відчинені. Як розумію, служіння вже давно розпочалося. Тиша. На вулиці Заньковецької взагалі нікого. Перехрестився, пробую тихо зайти. Три людини слухають моління отця. Свічки. Томний звук молитви. Подумав, мабуть, не звична для священників така кількість вірян? Виходжу. Фотографую куполи.

Чоловік паркує велосипед біля ліхтаря. Розумію, що він дивиться на мене здивованим поглядом і бере двоколісного з собою. Ховаю фотоапарат. Дивлюся на того чоловіка, а він – на мене. 

Головна вулиця. Закритий парк Шевченка. Йду вздовж паркової огорожі: жіночка у масці та з сумками, дівчина гуляє з собакою та молодий хлопець бігає. Карантин. Правила.

Здавалося б, сидиш удома і виходиш тільки у разі критичної необхідности. Проте чомусь у людей існує бажання у вихідний (не всі ж вдома сидять) зануритися у танець свого кисню з киснем інших шибайголів. Навіть ті ж церкви! Так, сакральне – це важливо; так, віра – це необхідність; так, поговорити з Богом – потреба, проте невже у час, коли пандемія вирує? Ти можеш бути впевненим у собі, але чи ти впевнений у ближньому своєму? Колективна відповідальність визначає свідомість, самодисципліна гартує наразі здоров’я, раціоналізм провокує майбутнє. Нам гостро не вистачає відчуття реальности та об’єктивного оцінювання ситуації у світі. Досвід Італії – демагогія, досвід Китаю – це далеко, досвід Америки – вигадки. Потрібно зрозуміти, що це вже давно не жарти. Життя apriori – шапіто, але буде це сміх чи гріх, вирішувати нам самим.

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

Фото Вадим Герман

Коментарі