Кіно може повернути цінності. Інтерв'ю з режисером та актором Ахтемом Сеітаблаєвим
Інтерв'ю

Кіно може повернути цінності. Інтерв’ю з режисером та актором Ахтемом Сеітаблаєвим

Про українське кіно та кримських татар. 

Ахтем Сеітаблаєв – український кримськотатарський актор та режисер. Його фільм «Хайтарма» — перша художня картина про депортацію кримських татар. Також він режисер стрічок «Кіборги» (про оборону Донецького аеропорту), «Чужа молитва», «Захар Беркут» та «Номери» (фільм, що має вийти за п’єсою Олега Сенцова). До Чернівців Ахтем приїхав, аби зіграти у виставі «Будьте як удома» з Адою Роговцевою.

В інтерв’ю «Шпальті» митець розповів про українське кіно та молодих режисерів, кримських татар, чому відмовився зіграти Стуса та випадок, коли держкіно відмовив у фінансуванні його фільму про Україну.

«Держава зрозуміла, що треба вкладати у кіно»

Українське кіно відбувається. Молодь стала частіше відвідувати кінотеатри і купувати квитки саме на українські стрічки, і це очевидний факт. До цього призвело збільшення бокс-офісу українських стрічок.

Ще декілька років тому поява українського фільму, будь-якого, вже було великою подією, бо їх було замало. Все це, звісно, і наслідок фінансової підтримки кіно з боку держави. Нарешті вона почала розуміти, що кіно – потужний інструмент для проговорення сенсів задля народження відчуття причетности до цієї культури, до цієї землі. Це велика частина того, що формує людину, яка усвідомлює, де вона живе, яка її земля, хто вона така. Це дуже важливо, особливо нині.

Збільшився вибір українських фільмів — збільшилася зацікавленість молоді до них. Я це бачу на прикладах своїх стрічок та фільмах колег. У когось це дебют, але дуже вдалий. Наприклад, «Мої думки тихі», «Додому»… Досить неочікувано «вистрілюють» документальні стрічки. Той же «Співає Івано-Франківськтеплокомуенерго» – вдалий приклад того, як можна зробити щось цікаве, неординарне. Чого тільки варта стрічка Ірини Цілик, яка наробила такого галасу, хоч вона піднімає трагічну і важливу тему початку війни (про фільм «Земля блакитна, як апельсин, – авт.»).

Аби про Україну й український кінематограф говорили у світі, ми повинні знімати різне кіно. Іноді складається враження, що ту або іншу картину створювали під  якийсь фестиваль. Ми не повинні орієнтуватися тільки на фестивальний жанр. Ми просто маємо знімати різне і цікаве кіно.

Про молодих режисерів в Україні

Вважаю, їх точно об’єднує одна риса – вони не схожі один на одного. Вони схожі тільки в своїй сміливості братися за складні теми, розповідати таким чином свої історії. Я впевнений, що деяким із них казали: «Так не можна знімати фільми, так не можна робити монтаж». Але вони зробили по-своєму, і це стало цікавим. Я не кажу, що це єдиний шлях зробити щось нове і зацікавити глядача. Коли ти працюєш над стрічкою і довго варишся у цьому, буває важко об’єктивно оцінити, що треба перезняти чи де можна скоротити. Але якщо говорити про внутрішню свободу молодих режисерів – вони молодці. Вони не прив’язні до погляду чи думки когось, як має бути.

У нас так багато людей, які знають, як потрібно робити. Часто читаючи критику чи рецензію когось на фільм, я відчуваю, ніби особисто образив цю людину, бо не зняв стрічку так, як хотіла б вона. Це затьмарює здоровий роздум дійсно цікаві та необхідні поради, які та людина передає у своїх рецензіях. Очевидний факт, що стрічку по-різному оцінять. Операторське рішення, гра акторів, меседж – усі можуть сприймати по-різному. Творчість і кіно зокрема – дуже суб’єктивна річ. Тут не існує однієї правильної думки.

Про стрічку «Додому» та кримських татар

Тема кримських татар мені рідна, цей фільм – рідний. Кримські татари загалом ще не бачили стрічку. Та я знаю, що громада здебільшого схвально відгукується про те, що фільми взагалі роблять. Я мрію про те, що коли Крим звільниться, ми покажемо цю стрічку там.

Взагалі, чи варто робити фільми про кримських татар в Україні? Розглянемо це питання не як історію кримських татар, а як нашу історію співіснування. Я, наприклад, відчуваю себе українцем, це при тому, що я з Криму, чітко знаю, звідки я, звідки батьки і моє коріння. Багато років, переважно останні два-три сторіччя, все робилося для того, аби створити навколо нас таку інформаційну складову, що кримські татари ніби живуть поруч, але вони все одно окремо. Більше того, ще трохи, і ми у ворожому настрої. А це ж складова тієї ж лінії війни, про яку говорять. Пишуть біле, перетворюють на чорне. Той, хто друг, може стати ворогом. Останні події досить чітко, як на мене, продемонстрували, що саме думають кримські татари і ким вони себе бачать, і від чого вони зараз відчувають шалений тиск. Багато років навмисно робили так, щоб ми якомога менше знали одне про одного. А який найсильніший інструмент донести і нав’язати якусь думку? Культура, або ж її відсутність. Коли ти не знаєш, чому саме людина розмовляє цією мовою, чому він саме так заварює каву. Чому центральне місце столиці має таку ж назву у тебе й у мене – Майдан? Чому, запалюючи вогнище, ми робимо це тим самим – сірниками? Чому назва «козак» має етимологію таку ж, як у кримських татар? Чому образливе сьогодні слово «хохол» набуло значення образи? Бо його казали багато років московити, вкладаючи у нього багато ненависти. А воно в перекладі з тюркської мови означає «син неба». Чому слово «сарай» має асоціацію із закинутим приміщенням, чимось низьким? Адже насправді сарай у перекладі з тюркської – палац. Кому і навіщо було потрібно зробити так, щоб зміст слова був так жахливо і ганебно перетворений? Син неба перетворився на образливого «хохла», а палац – на «сарай». Нам із вами це не було потрібно. Це робили наші вороги довгими роками, але ми довго не надавали цьому значення. Це така вершина айсбергу культурного прошарку, який навмисно знищують. Ворог чітко знає, куди бити, і що не треба витрачати так багато грошей на зброю, коли можна вкладати в інформаційний простір, який змінює сенс. ТБ, інтернет, фейкові сторінки, серіали, кіно. І людина живе в оточенні, де не відчуває, навіщо йому відстоювати те, що не має цінности. Навіщо йому відстоювати «сарай»? А якби ми знали, що це палац? Чому він повинен відчувати гордість, коли до нього звертаються: «Ей, хохол!» А якби він був впевнений у тому, що це – «син неба», він би відповів: «Що хочеш, га?!» Фільми можуть бути тим інструментом, через який ми маємо ці цінності відновити. Тому такі фільми потрібні. Бо це не просто історія кримських татар як чогось окремого, це історія України.

Коли кажеш про фільми з такою тематикою, всі асоціюють стрічку з якимось героїчним епосом. А чому не іронія, комедія? Ми можемо про це говорити в такій системі координат, у якій хочемо. Це ж світовий тренд, люди більше дивляться комедії, фентезі, казки, анімацію. Особливо в країнах, де певні обставини і непростий рівень життя. Коли в людей є дві-три вільних години на тиждень, ви підете в кінотеатр на розважальний фільм. Люди шукають, як відпочити. На стрічку з важким сценарієм свідомо піде меншість. Ми хочемо бачити хороший фінал на екрані. Можна молоді та й усім українцям через такі жанри і подавати важку інформацію, але таку потрібну. Щоб ми не забули, хто ми є, поки сусід вчить нас свого.

Чому держкіно не підтримало «Конотопську битву»

Схоже, що найближчими роками патріотичні фільми в Україні не підтримуватимуть. Зі сценарієм «Конотопської битви» ми пройшли всі етапи обговорення, захистили проєкт та потрапили у перелік фільмів, які мають отримати фінансування. Але в останній момент стрічку не підтримали. Це взагалі вперше таке. А як ви думаєте, чому держкіно дало фінансування на цю стрічку? Я знову хочу розглядати це в контексті загальної картини ситуації в Україні, а не окремо. Тому що кіно –це ще одне відображення процесів, які відбуваються в країні. Непрофесійна, дебютантська більшість при владі. Я не кажу про всіх, бо є серед них професіонали, але серед цих професіоналів немає тих, хто складає умовну більшість у Верховній Раді. Це ж відкрита інформація, кожен може побачити результати після третього пітчінгу держкіно. Серед фільмів, які отримали державну підтримку, майже немає стрічок для широкого глядацького кола, які б рефлексували на тему України. Майже немає. Ніхто не проти будь-якого жанру: комедійного, авторського, драми. Не існує поганих жанрів. Та що ж це таке? Чому такий збіг, що ігнорують патріотичні стрічки? Мені здається, це цілком зрозуміло. Не можна розглядати ситуацію в кіно, не говорячи про конкурс так званого очільника – держкіно. Ганьба та непрофесійність, свідоме втручання конкретних владників у цей процес. Нахабна демонстрація всім нам: ви можете собі обирати чи не обирати, конкурс ми робимо для галочки, а керувати буде та людина, яку ми поставимо. Ось і відповідь, чому.

Про акторство і режисуру та чому відмовився зіграти Стуса

Зранку мені ближча режисура, ввечері – акторство. Я щаслива людина, у мене є така можливість – бути іноді актором, іноді режисером. Якщо у тебе виходить – це класне відчуття не обмежувати себе чимось одним. Але основне – режисура. Бо ти створюєш певний світ, а потім він народжується на твоїх очах. Звичайно, у мене ніколи не було ще такого, що все на 100% складається так, як я хотів. Та все ж, відчуття того, що ти це створив – диво.

Дуже рідко, та буває, що я і в ролі режисера, й у ролі актора. Коли я і режисер, і актор, допомагає команда. Кол я у кадрі, попрошу своїх друзів: «Якщо той режисер, який чомусь вирішив, що він актор і грає у кадрі, щось не так зробить, покличте його. Але тихесенько. Щоб він порадився з режисером, чи він усе добре зробив» (усміхається, – авт.). Ми все проговорюємо, це непросто, та це командна робота.

У мене є роботи, за які я відчуваю і найбільшу гордість, особливо театральні ролі. Деякі роботи ще не вийшли, та маю надію, що мені не буде соромно. Та є й роботи, які хотілося б змінити та переробити. Та все, пізно.

Часто мене запитують, чому я не зіграв Стуса у фільмі «Заборонений». Мені не сподобався сценарій. Це було випробування: і виклик і честь. І коли я почав читати, мене дуже зацікавила перша сторінка, вона була неочікуваною. Потім мені здалося, що розмовляють персонажі якось не природно. Я не знав, яким чином це зробити гармонійним і переконливим. Мені здалося, що дуже багато політичної складової всередині. Мені важко, я зрозумів, що не зможу зробити цей текст природнім і казати: «Допоки нас, доколи ми, йдемо і встанемо». Це не природня мова. Я з величезною повагою ставлюся до моїх колег, які можуть це зробити дійсно переконливим. Я готовий був зустрічатися з режисером, але два чи три рази він так і не знайшов часу, хоча сам був ініціатором. Окей, значить, не так я вже й був потрібен.

Я бачив стрічку потім, та я б не хотів коментувати її. Я знімаю капелюха перед виконавцем головної ролі і перед деякими акторами. Це дійсно класно та професійно спрацьовано. Там сміливість професійна і чоловіча – взятися за цю роль і зробити це гідно. Але якщо бути до кінця відвертим, я не шкодую, що відмовився від цієї ролі.

Про голлівудських акторів в українських фільмах та Чернівці для кінематографу

Запросити до зйомок у фільмі «Захар Беркут» акторів із Голлівуду була не моя ідея, хоч я і режисер. З’явилася така можливість, ми порадилися і зрозуміли, що варто спробувати. Ми думали, якщо стрічка буде вдалою і вона вийде в міжнародний прокат, то це буде хороша промоція Україні і тому, що в нас зрештою можуть знімати кіно. Якщо є така можливість – чому б ні? Якщо це чітка продумана стратегія, чому ми маємо закриватися й обмежуватися тільки нашими акторами? Якщо є можливість їх запросити, їхнє бажання та концепція, для чого вони це роблять, то не бачу проблем.

Я у Чернівцях не вперше, буваю тут приблизно двічі на рік із виступами. Ваше місто — надзвичайно гарне для кінематографу. Багато стрічок тут знімали, і впевнений, будуть знімати, особливо якщо у цьому є і зацікавленість місцевої влади. Наскільки я знаю, чернівецька влада доволі охоче йде на співпрацю. Щоправда, не знаю, яка ситуація з прокатом стрічок у кінотеатрах. Бо я особисто зіштовхувався з проблемами у Чернівцях, коли екранізували «Кіборгів»… Над цим ще треба попрацювати. Українські фільми заслуговують бути побаченими, до того ж у вигідний для цього час дня.

Фото Євгенії Калюжки

Коментарі