0
Книжкова рецензія від Лілії Шутяк.
Книжкова оглядачка Лілія Шутяк пише, про що розповідають у своїх книжках та чому варто почитати «Півмісяць, хрест і павич» української журналістки Світлани Ославської та «Бог дивовижних людей та інших грішників» Марічки Паплаускайте.
У будь-якому тексті перше речення завжди задає тон усьому твору. Ось чому важливо почати з того, що справді здатне зачепити. Як-от у новій книжці «Півмісяць, хрест і павич» української журналістки Світлани Ославської в першому репортажі «Сто років дороги» йдеться про поїздку авторки до села Опришен Чернівецької області. Тут вона знайомиться з батьками культуртрегерки Марії Агісян, які розповідають про минуле своєї родини, а зокрема – трагедію вірмен в Османській імперії у 1915-му, часті переїзди, життя в Єревані та стару румунську хату. «Постійний дім у людини там, де її поховають, – говорить Сероб Агісян. – Думаю, діти не повезуть мене до Вірменії. Тому дім – тут».
Настроєво цей репортаж повертає нас у минуле, й поступово Світлана Ославська переносить читача у теперішнє, розповідаючи про ту Туреччину, якої побоюються навіть у її столиці й уже точно мало знають в Україні. «Там у горах ховаються озброєні курдські сепаратисти, жінок убивають їхні рідні заради чоловічої честі, а з Сирії приходять бойовики-ісламісти. І все це – правда, хоча й не вся». Щоб відкрити інше обличчя цієї країни, авторка й вирушає у свою подорож Месопотамією, яка згодом виллється у збірку репортажів «Півмісяць, хрест і павич».
У книжці ви знайдете чимало історичних фактів та розмов з очевидцями. Зокрема журналістка часто згадує спробу державного перевороту 15 липня 2016 року та його наслідки для країни. Передусім – ненависть до тих, кого звинувачують у причетності до нього. Вона розповідає історії конкретних людей: як-от дружини вчителя Семіха Озакчу чи Есри, яка вже п’ятий місяць голодує разом із чоловіком, а той ще й сидить у в’язниці, та інше. А точніше – авторка дає їм можливість говорити самим. Це один із прийомів художнього репортажу – жанру, в якому написана книжка.
Більшість фактів вражає до болю. Наприклад, те, що людей за їхні погляди звільняли з роботи, а ті не мали іншого виходу, як покінчити життя самогубством. «Професор вистрибнув з університетського вікна. Звільнений шкільний вчитель відкрив у квартирі газ і ліг спати». Ці та інші історії сталися у перший місяць після 15 липня 2016 року.
Щоб дізнатися більше про «таємничий народ єзидів», які потерпають від «Ісламської держави», Світлана Ославська живе і працює в їхньому таборі на південному сході Туреччини. Щоб висвітлити долю жінок на Близькому Сході, авторка спілкується з журналісткою Ґюзиде, яка працює в новинній агенції JINHA. Згадані розповіді, написані з власного досвіду, не лише забезпечують достовірність описаного, але й привертають увагу широкого кола читачів.
Книжка Світлани Ославської підкаже, як провести Новий рік у курдській столиці, чому в Месопотамії завжди війна, а «найнудніше в Туреччині – бути турком». І, зрештою, що роблять ассирійці в містечку Золотоноша Черкаської області?
«Якби мене спитали поради, з ким найкраще досліджувати нові міста, – говорить авторка, – я би сказала: обов’язково знайдіть архітектора. Ці люди бачать місто глибше, знають його символи й больові точки».
Репортажі, вміщені у збірці «Півмісяць, хрест і павич», частково чи повністю були опубліковані в кількох українських медіа. Натомість тексти з книжки української журналістки Марічки Паплаускайте «Бог дивовижних людей та інших грішників» до її виходу не оприлюднювали. Як зізнається авторка в передмові, «це своєрідний експеримент і моя перша спроба писати літературні репортажі книжкового формату». Водночас Марічка – зовсім не початківець у цьому жанрі. Вона двічі була лавреаткою відкритого конкурсу для журналістів «Текст», а в 2019-му стала фіналісткою конкурсу професійної журналістики «Честь професії» саме в номінації «Найкращий репортаж».
«Бог дивовижних людей та інших грішників» – це збірка з 11 текстів, об’єднаних темою віри в Бога. На прикладі різних героїв (монахині, злочинця, військового капелана, волонтерки, полоненого ДНРівцями) авторка показує їхній шлях до пізнання Всевишнього. Не всі репортажі «просякнуті» релігійною тематикою. Тут швидше йдеться про дорогу до віри і вміння любити – себе, людей, Бога. Авторка пише короткими, «рубаними» реченнями, перестрибує між подіями і «грається» з прямою та непрямою мовою в тексті. Словом, робить усе, щоб її репортажі було не лише цікаво читати, але й не менш емоційно переживати життєві історії разом із героями.
Останніх тут достатньо, й усі вони по-своєму незвичні або просто дивовижні. Це і відрізняє тексти зі збірки Паплаускайте від інших книжок репортажистики. Чого лише вартує довічно ув’язнений Руслан Рубан, який розповідає авторці про свої злочини і складне дитинство, щира та ввічлива Надія Калачова, яка працює у львівському Центрі підтримки людей із розумовою неповносправністю «Еманус», поет Юрій Іздрик, який у себе на кухні пригощає авторку гречкою та говорить про появу сучукрліту, чи Оксана, донька якої помирала від рідкісної недуги, а вона не могла зайти до квартири? Один із репортажів Паплаускайте – це приватне свідчення про Майдан журналіста й історика Вахтанга Кіпіані – текст, що суттєво відрізняється на тлі інших матеріалів збірки. Тут авторка використовує своєрідний спосіб подання інформації (уривки зі стрічки новин, спогади учасника події), що забезпечує особливу достовірність описаного.
Обидві книжки за жанром – літературний або художній репортаж. І якщо перша більше журналістська, то друга містить доволі різні тексти, деякі з яких швидше можна назвати літературою (наприклад, «Мовчи»). Зрештою, у збірці Паплаускайте набагато більше експериментів із типом оповіді та загалом тематично різних матеріалів. Завдяки вдало вибраному жанру художнього репортажу, обидва видання не втрачатимуть своєї актуальности. Адже, з одного боку, вони розповідають про недавні події, а з іншого – завдяки фактажному підґрунтю – є «охудожненою історією», яка буде цікавою через п’ять, десять і ще багато років.
Матеріал Лілії Шутяк
