0
Старший капелан Чернівецької області, протоієрей УПЦ Юрій Кав’юк розповів «Шпальті» про початок війни на Майдані, волонтерство на Сході, будні військових та атеїстів на лінії війни.
Отець Юрій Кав’юк був на cході України, де тривають військові дії, не так довго — шість місяців у сукупності. Вперше поїхав на війну на початку травня 2014 року. Періодично їздив туди до 2016. За цей час він встиг побувати майже на всьому cході, крім Донецького аеропорту та Авдіївки. Він сидів із хлопцями в окопах, проводив богослужіння для військових і місцевих, ховав загиблих… Та війна для нього розпочалася не тут, а ще на майдані Незалежності.
Про Майдан та хрещення жінки на площі
Наше капеланське служіння почалося не з самої війни, а набагато раніше. Особисто моє — 2013 року, коли був «Марш мільйонів» у Києві. Ми розуміли, що не маємо права лишатися осторонь процесів, які формують український народ, ми мали бути поряд із громадою. Першого грудня ми були на чернівецькому Майдані, а вже в обід виїхали і вночі прибули до Києва на майдан Незалежності.
Це були важкі дні, наша країна переживала страшний період. 22 січня – це знаковий і трагічний день. Перша жертва війни – Сергій Нігоян. Ми служили панахиду на Грушевського, тоді я не міг зосередитися на Богослужінні. Я розплакався, як мала дитина, було важко взяти контроль над собою і рухатися далі. Так боліло…
Ми переживали на Майдані події Водохреща. Ми подавали приклад і намагалися не показувати, що нам страшно. Не оминули нас і події розстрілу Небесної Сотні. Ми боялися, що не витримаємо. Впродовж 30 годин небо над Україною тримали не більше двох тисяч людей. Майдан палає, розстріли тривають… Ти розумієш, що, якщо небо впаде, українці знову будуть у рабстві на сотні років.
Пам’ятаю, у ті моменти теж виникала злість, бо ж нам, священникам, теж притаманно виходити з себе, ми готові були самі йти штурмувати. Ми носили тіла поранених, убитих на своїх плечах. Ми перекрили дорогу на Грушевського, аби зупинити людей і дати можливість владі змінитися цивілізовано.
Майдан змінив Україну, мене, всіх, хто там був. Я там навіть хрестив людей. У грудні по Хрещатику бігла розгублена жінка. Підійшла розбита і запитує, чи я священник, бо вона хоче хреститися. Я їй порадив підійти поруч у Михайлівський монастир. Вона каже: «Ні, я хочу тут і зараз». Яку воду мав, формулу прочитав і похрестив…
«У мій перший день на Сході загинули дев’ять чернівчан»
Почалася війна на Сході. Ми знову зібралися. Усі розуміли, чим усе може завершитися. Тому когось дружина не пускала, когось мама. Моє служіння на війні почалося з травня. Пам’ятаю, що ще не почервоніла полуниця, як ми їхали до 80-го батальйону. Під’їжджаючи до місця розташування, зупинилися і я купив два відра полуниці. Приїхали на місце, я дав ягоди хлопцям і сказав, щоби вони поділилися. А там велике наметове містечко. Вони поставили ту полуницю на стілець, і кожен підходив і брав по одній-дві ягоди. Всі рівні… Це був дуже емоційний момент. Тоді я зрозумів, що ми потрібні їм.
Мій перший день волонтерства на війні запам’ятався і великою трагедією. Того дня на Сході загинуло дев’ять наших хлопців із Чернівців. Із нами також повертався додому рідний брат одного із загиблих. Його відправили додому, бо в родині залишилася одна дитина. Це було важко пережити.
Про роль капелана на війні
Капеланське служіння часто сприймають як потребу вести там богослужіння, причащати військових тощо. Так, це одна з функцій. Та найперше потрібно просто бути там, поруч із хлопцями. Ми розуміли, що однією розмовою ти можеш допомогти людині, зробити так, що вона вирішить продовжувати своє буття на Землі. У такі моменти розумієш, що хоча би заради цього варто було залишатися на війні місяць.
Ми можемо сприймати себе як особистостей, які охороняють військових. Вони захищали нас зброєю, а ми — їхні думки. У християнстві є певні заповіді, які змушували військових сумніватися у своїх діях: «Як знищити ворога? Як ми маємо вбивати?». Капелани пояснювали їм, що вбивство – це коли людина забирає чиєсь життя з корисливих цілей, із вигоди. Коли ти захищаєш країну, це не вбивство у нашому розумінні. Про це пише Старий Завіт. Священники на війні ділять усю цю відповідальність зі знищення ворога. Це відповідальність цілої країни. Так військовим трохи легше нести тягар.
Багато з тих, хто відкинув капеланську допомогу, закінчили життя самогубством. Торік таких було близько трьох тисяч. Це дуже болюча статистика.
В окопах нема атеїстів
На війні хлопці до капеланів ставляться дуже обережно. Спочатку нас сприймають не всі, вивчають, хто ти, чи тобі можна довіряти. А коли контакт налагоджується – вони до тебе приходять. Якщо відверто, на війні до Бога звертаються частіше, ніж удома. Ми постійно роздаємо військовим хрестики, молитовники. Тут вони особливо розуміють ціну таким речам. Мене часто запитують, чи є на війні атеїсти. Там важко ним бути. Не віриш у Бога — вір у бронежилет, у життя, у перемогу… Але хоч у щось ти мусиш вірити. Повного атеїзму там не було. Можливо, навіть не всі були християнами, але віра в них була — це точно. А на війні інакше ніяк. Там мусиш у щось вірити.
Згадалося, як ми були у селі Троїцькому. Там була місцева церква, але її дуже обстріляли. Вона московського патріархату. Та церква пустувала, бо коли почалися ті події, священник утік. Місцеві нам сказали, що вже рік не чули в селі богослужінь, і ми вирішили виправити це. Знайшли, хто мав ключі, почистили все, відремонтували обстріляний дах. Знаєте, люди приходили. Не тільки воїни, а й місцеве населення у період війни більше потребує Божого слова. Вони знаходять у цьому розраду і підтримку.
Війна мене змінила не на краще
Важко знайти місце, де я не був на Сході. Під час бойових дій була Волноваха, Красногорівка, Піски, Водяне, Авдівка, Світлодарськ, Дуга, район Щастя. Побував майже всюди на фронті, крім Авдіївки, і не потрапив у Донецький аеропорт, хоча й дуже хотів. Загалом був на фронті пів року. Це особливий період мого життя. На війні були і сум, і веселощі. Згадую з усмішкою, як одного разу посеред ночі до нас постукали хлопці. Вони забили дикого кабана і принесли нам лабу. Там смажили шашлики і співали пісень… Але пам’ятаю і всі обстріли, й усіх хлопців. Нас там захищають найкращі, це правда.
Чув і нарікання тих, хто поїхав на військову службу у мирний час, а опинився на війні. Та більшість відправлялися туди свідомо. Я ховав так багато людей, які тримали наше небо. Так часто хотілося ревіти. Серце стало настільки жорстким. Не жорстоким, а саме жорстким, що не мало вже сил випускати сльози. Тепер у мене немає сірого. Є біле чи чорне… Мене війна змінила. І, на жаль, не на краще.
Матеріал Діани Ватаман
Фото Анастасії Бойчук
