Поетична атлетика Олега Осташека. Інтерв’ю з чернівецьким поетом
Інтерв'ю

Поетична атлетика Олега Осташека. Інтерв’ю з чернівецьким поетом

Напередодні творчої зустрічі Олега з чернівецькою авдиторією у проєкті «Невипадкові зустрічі» ми спілкуємося з ним про поезію, українську культуру і життя загалом.

Олег Осташек – буковинський поет, реп-виконавець, переможець численних літературних конкурсів, серед яких міжнародні «ОМС», артфестиваль «Одна маленька свіча», всеукраїнський фестиваль поезії «Авалгард», всеукраїнський конкурс «Метафорія» імені Миколи Біденка, український поетично-музичний фестиваль «Віршень» та багато інших. Його поезія вражає глибиною та серйозністю, а саме виконанням – експресією та абсолютним зануренням у сенси, про які замислюєшся нечасто.

Олег, скільки часу ти пишеш і як обираєш теми?

Можна вважати, що з 2015 року. А починав писати у 15-ть. Створював тексти, які можна поставити на біт. Моя творчість взагалі почалася з музики. Саме тоді, коли реп у Чернівцях був у тренді. Без музики самостійність тексту я не сприймав.

Теми обирають мене, а не я їх. А щоб творити вірш, має бути критичне мислення. Тобі має або щось дуже сподобатися, або ні. Ти починаєш сумніватися і думати: чому це так. І розкручуєш якусь ідею. Наприклад, ми йдемо зараз вулицею і побачимо якусь гілку. Дивишся і думаєш: «Ця гілка надто викривлена, як так сталося?» Потім розумієш, що подібні речі відбуваються і в житті. Далі думаєш уже не про гілку, а про якусь сферу життєдіяльності. Моделюєш, починаєш створювати певну алегорію та вливаєш її у вірш, у його назву.

Ти береш участь у різних поетичних конкурсах. Де твоя публіка найбільш атмосферна?

Я простежив одну цікаву річ, що поезія в Україні, грубо кажучи, зараз поділяється на західноукраїнську, за атмосферою, і лівобережну. Західноукраїнська – це ближче до того, як пише Жадан або Іздрик. Лівобережна більше схиляється до Срібної доби. До неї можна віднести із сучасних поетів таких, як Полозкова чи Сола Монова. І судячи з реакцій на мою літературу, те, лівобережне, середовище мене сприймає краще. Вони можуть бути російськомовні, у мене ж усі тексти українські, але попри це вони відчувають якусь близькість до тієї поетичної різкості. Можливо, це пов’язано з тим, що я починав любити літературу саме зі Срібної доби. У Чернівцях також атмосферна публіка. Тільки у нас інші тенденції. Переважно, якщо хтось із західноукраїнської молоді починає любити поезію, то з Ліни Костенко або Жадана. І якоюсь мірою починають паразитувати на їхній творчості, відбувається відлуння. Це все треба відчувати.

До речі, ти брав участь у Meridian Czernowitz?

Ні, жодного разу. Пам’ятаю, в якийсь рік подавав заявку на молодіжну сцену. Але мені не відповіли. Сам факт такого фестивалю у Чернівцях є дуже класним. Але я нейтрально ставлюся до нього. Зрозуміло, що це своє коло, одні і ті ж люди, які підтримують одне одного. Це добре, як тусовка, як сім’я певною мірою.

Кажуть, що кожен письменник має свою музу. Хто або що надихає тебе на написання поезій?

Сам факт життя – це вже є муза. І можливість померти. Це дуже важливо пам’ятати і поважати цей факт. Якщо митець не поважає це, його мистецтво буде однобоким.

Ти відчуваєш себе частиною сучасної української культури чи, можливо, літературної тусовки? Чого, на твою думку, бракує сучасній українській культурі?

Звичайно, відчуваю. Я живу в Україні, тут працюю, виступаю. Було б абсурдно вважати інакше. Як на мене, вся українська культура перебуває під впливом постмодернізму. Особисто мені не подобається постмодернізм тим, що з одного боку він ніби «стібе» якісь канонічні літературні засади, а з іншого – не робить ніяких висновків. Грубо кажучи, це як стьоб задля стьобу у всій мистецькій діяльності. Вони показують те, що може подражнити твої емоції, але не кажуть, що далі з цим робити. Ти йдеш, ніби поранений. Мені здається, що потрібно підвести до певного розуміння або хоча би натякнути на мораль. Водночас не треба розжовувати. Має бути вектор, щоби людина далі додумала все до кінця. Вважаю, що це можливо у такому періоді, як метамодернізм. У світі це вже відбувається. Коли у висновку зрозуміло, задля чого порушена тема. Тоді є відчуття блаженства. Якраз цього розуміння бракує сучасній українській культурі, і до нього потрібно йти.

У деяких поезіях ти торкаєшся теми міграції. Чи хотів би сам переїхати з України?

Ні, не хотів би. Я не відчуваю себе добре на інших територіях. Тут сильний зв’язок, яким не можу знехтувати. І є прагнення зробити свій внесок у розвиток країни.

Ти співучасник і реп-виконавець у ВІА «Субліматори». Розкажи про цей проєкт

Якраз сам факт «Субліматорів» співмірний із тим, що я говорив про метамодернізм. Тобто це певне висміювання заскорузлості, але водночас є підводка до моралі. Сама назва виникла 2016 року. Ми вирішили розвіяти сам факт загальноприйнятої українськості. Наприклад, у День вишиванки є люди, які одягають вишиту сорочку, а потім ідуть відпочивати на Прут і залишають після себе сміття. Тобто такі українці видають себе за інших, ніж є насправді. І ховаються за якісь сакральні речі. А насправді є такими, які нічого не хочуть змінювати, бідкаються та жаліються на долю. Подібних випадків є дуже багато. Так бути не повинно. Ми намагаємося показати це з боку і хочемо, аби люди задумалися над своїми діями.

Чи плануєте у Чернівцях виступ «Субліматорів»? Виступали вже десь із цим проєктом?

Виступали, але офіційно ще не презентували проєкт. Зараз працюємо ще над деякими треками і невдовзі організуємо виступ у Чернівцях.

Письменники часто бувають пророками. Яким ти бачиш майбутнє України?

Коли йдеться про майбутнє України, думаю про загальноєвропейські процеси. Багато буде залежати від того, що відбуватиметься в Європі. На жаль, ми мало що вирішуємо. Хоча потенціал у нас завжди був великим. Але одна зі складових рис українськості – це гарно «розтринькувати» свій потенціал. Останнє, що «розтринькали» – це Революція Гідності. На жаль.

Із ким із поетів минулого ти хотів би зустрітися? Що приваблює тебе у творчості цих людей?

Одним із таких митців є український поет Микола Біденко з Київської області. Більшу частину свого життя він був прикутий до інвалідного візка. Він завжди експериментував у літературі, шукав нові образи, форми. Поєднував із теорією наукових праць. І це дуже цікаво. Однозначно хотів би поспілкуватися з Паулем Целаном. Впевнений, що діалог із митцями може відбуватися через їхню творчість. Є їхні книжки, через які можна вести діалог. Якщо ти уважно читаєш, визнаєш автора, бесіда відбувається навіть через призму часу.

Ти закінчив філософсько-теологічний факультет. Як освіта допомагає тобі у житті та творчості?

Якогось прямого впливу немає. Можливо, це вплинуло на те, що я познайомився з цікавими людьми. Я доволі по-філософськи ставився до філософії. Не часто ходив на пари і займався реалізацією інших справ.

Знаю, що у тебе перша освіта електрозварювальника. Тобі цікава ця справа і ким зараз працюєш?

Є такий факт, але не працював за спеціальністю. У школі займався легкою атлетикою і хотів розвиватися у цьому напрямку. У Тернополі була дуже хороша база і тренери, тож я вступив до коледжу, вчився і займався тренуваннями. Саме в той період у мене зародилося критичне мислення. Багато чого не подобалося, було багато подразників, і це мало великий вплив на мене. Власне я дуже завдячую тому часу і навчанню. Наразі займаюся продажем мобільних аксесуарів. Влаштовує графік, умови і наявність вільного часу.

А вірші приносять заробіток: із виступів чи продажу книг?

Комусь приносять. Мені поки що ні. Для цього необхідно входити у топ найвідоміших авторів України.

У тебе ще немає виданої збірки? Чи плануєш її видавати та де саме?

Поки що немає, але планую видати цього року. Де саме, наразі ще не знаю.

Де тобі добре пишеться?

Як коли. Люблю фанпарк, площу Філармонії, Турецький міст. Завжди класно на Пруті (на Гравітоні) – це моє найтоповіше місце. Це як творчі офіси, де твориш і пишеш.

А які взагалі улюблені місця сили?

Уся Вижниця і зокрема село Бережниця, в якому я народився і жив до 15 років. Зараз у снах часто являються ті місця дитинства, і думаю, що друга чи третя збірка буде присвячена цим місцям сили. Відчуваю, що у цьому є потреба. Доволі сильним є район Гравітону, де проживаю. Раніше сприймав Гравітон, як окрему кишеню, де можу відчувати себе спокійно. Таку ж атмосферу відчув у Садгорі. Там також своя атмосфера, свій світ.

23 січня ти візьмеш участь у проєкті «Невипадкові зустрічі» у Чернівецькій обласній бібліотеці. Розкажи, чому містянам туди варто прийти?

Варто прийти, аби щонайменше вийти зі своєї зони комфорту, почути щось інше і дозволити собі подумати про те, про що не думаєш. Якщо людина дозволить собі ввімкнутися у цей процес – буде дуже цікаво.

Матеріал та фото Альони Чорної

Коментарі