«Не грайся з нею». Як у Чернівцях сприймають людей з інвалідністю. Фото

Яку роль у сприйнятті відіграє зовнішність людини.

Часто людей з інвалідністю супроводжують зацікавленими поглядами, їм ставлять нетактовні запитання. Дітям забороняють гратися на майданчиках з не такими, як вони. А через погані умови сприйняття людей з інвалідністю у Чернівцях їхні родини навіть мігрують до Європи…

Чернівчанці Насті Житарюк пять рочків. У неї синдром Дауна.

Її мама Алла розповідає, що коли у неї народилася особлива дитина, вона боялася і хвилювалася тільки за дві речі – здоров’я маленької  та те, як її сприймуть у суспільстві.

«Вам не можна на майданчик»

«Люди бояться того, чого не знають. Я теж раніше не уявляла собі, як це, поки не народилася Настюша. Вона не кусається, вона така ж дитина. Але часом помітно незрозумілі погляди дітей і дорослих. Наприклад, дорослі можуть заборонити своїм дітям гратися з такими, як Настя. Чи сказати: «Ось ви хворі, вам не можна на майданчик». Ні, це не хвороба, не варто це плутати. Також іноді кажуть: «У наш садочок? Таку дитину? Вона ж може штовхнути, вдарити». Та я вас прошу, а інші діти не можуть штовхатися? Дорослі не розуміють, що така дитина може народитися в будь-якій родині, незалежно від статусу чи здоров’я батьків», — зазначає Алла.

Таке ставлення у Чернівцях не тільки до дітей, а й до дорослих, розповідає Любов Свіріденко.

«За час, відколи я на візку, я відчула, що таке косі погляди, образи і приниження. Людей з інвалідністю, людей на візку неправильно сприймають. Якось на вулиці дитина на мене подивилася і спитала у своєї мами: «Мамо, дивися, тьотя, гарна тьотя, а чому вона на візку?». Зацікавленість дитини я зрозуміла, це нормально, а ось реакцію дорослої, слова мами – ні. Вона відповіла: «Не дивися, бо сама така ж будеш!», ­— розповідає Любов Свіріденко.

Вона вважає, що суспільство неправильно проінформоване про людей з інвалідністю, батьки неправильно реагують на запит дітей, бо самі не мають відповідного виховання та інформації.

«А як діти мають реагувати, коли реакція батьків така примітивна? Потрібні уроки добра, потрібно вчити дітей змалку, як треба ставитися до людей з інвалідністю. Це важка комплексна робота» — додає активіста.

Інвалідний візок – елемент стилю

Чернівчанка Марія Нікітіна все життя пересувається на візку. Вона зізнається, що нерідко відчуває на собі незрозумілі погляди перехожих, та навчилася ставитися до цього легше і відповідати усмішкою.

«Коли нетактовно висловилися чи щось нетактовне запитали, я відповідаю усмішкою і намагаюся віджартуватися. Якщо бачу зацікавленість дітей – стараюся їм пояснити… Минулого тижня в одному торговому центрі міста дитина звернула увагу на мене і запитала маму, чому я на візку: «Бо немає ніг?» Мама сказала дитині, не запитувати, їй, мабуть, було незручно, що я почула. А я відповідаю: «Є ноги. Хочеш, покажу?». Тоді мама сказала, що не треба, вони вже йдуть. Але ж в дитини є запитання? Я можу відповісти. Як ще вона дізнається про людей на візку? Насправді, мамам варто знати, що люди на візку з радістю пояснять дитині, що і як. Не варто відвертатися, не говорити, не дивитися… Як інакше можна виховати нормальне ставлення до людей з інвалідністю?» — розповідає Марія.

Жінка також розвіює міфи, які асоціюють із людьми з інвалідністю. Один із них – неплатоспроможність.

«Були випадки, коли перехожі хотіли, не знаючи історії, дати декілька гривень. Думають, якщо ти на візку, значить, просиш. Часто нас ображають, коли ми хочемо зайти у магазин, натякаючи, що тут усе не для таких, як ми. Якось я хотіла зайти у магазин з одягом, а продавчиня на вході мене попередила: «У нас тільки дорогі речі». Отже, існує міф, що людина на віку не може собі дозволити купити щось, бо живе на одну соціальну виплату. Але люди на візку теж працюють, заробляють, їздять на авто… Тоді я запитала продавчиню: «А наскільки дорогі? Середньо чи дуже дорогі?» Вона не знала, що мені відповісти. Тоді я попросила дати мені пройти і подивитися, що у них є. Я так і не купила там нічого, не через ціни. Мені дійсно нічого не сподобалося».

Марія вважає, що дуже важливу роль у сприйнятті людей з інвалідністю відіграє їхній зовнішній вигляд. Вона працює у сфері краси, завжди гарно одягнена, з охайним манікюром та акуратним макіяжем.

«Так має бути для всіх, не тільки для людей на візку. За собою треба доглядати. Ще з радянських часів живе стереотип, що люди з інвалідністю неохайні, вони завжди доношують чиїсь речі. Але це не так. Закордоном люди можуть не так звертати увагу на те, що ви на візку, як на ваші червоні губи чи білий лак для нігтів. У мене таке було», — розповідає Марія.

Також вона додала, що колісне крісло – дуже важливий атрибут її образу. Вона завжди за ним доглядає, чистить, обирає під нього стильні рюкзачки.

«Це продовження мене. Ми дійсно дуже ретельно підбираємо крісла. Закордоном вони взагалі розвиваються, як і мода. Є зі стразами, з леопардовим принтом, кольорові».

День добра у салоні краси

Чернівецька стилістка Ярослава Малінська – власниця студії краси SlavaStudio. Її салон повністю доступний і облаштований для людей з інвалідністю: від входу до умивальників та місць для манікюру. В цій студії краси часто влаштовують День добра, коли вони обслуговують людей з інвалідністю. Кошти з них беруть суто за матеріали.

«Я знала, що салон має бути доступним, бо таких практично нема. Мене це обурює. Люди мають стільки грошей, аби встановити величезні рекламні вивіски, але не можуть встановити пандус! Гарними хочуть бути всі. Ви би бачили очі дівчат на візку, яким зробили зачіску, мейк чи манікюр. Вони світяться від щастя. Ми при школі краси робимо акцент учням на тому, як ставитися до цих людей, як їх правильно обслуговувати. У нас навіть є домовленість із ГО, які опікуються людьми з інвалідністю, що ми їх готуємо до публічних виступів, свят. Часто обслуговуємо представників інтернатів. Я радію, що ми можемо зробити особливих панянок щасливішими. У нас уже є постійні клієнти», — розповідає стилістка.

Також вона каже, що люди з інвалідністю часто міняють образи: роблять різні стрижки, змінюють колір волосся.

А як за кордоном?

За кордоном сприйняття людей з інвалідністю є набагато кращим, ніж в Україні, зокрема в Чернівцях.

Родина чернівчанки Анастасії Панцир, у якої донечка з інвалідністю, навіть переїхала у Польщу у зв’язку з цим. Жінка каже, набридло ставлення та неготовність суспільства в Україні до сприйняття її дочки.

«У Марго порушення розвитку, і в Україні їй досі не змогли поставити точного діагнозу. Як і всі батьки, ми хочемо для своєї дитини найкращого. Спочатку переїхали з села у місто, а недавно вирішили змінити країну. І я ще жодного разу про це не пошкодувала. Тут суспільство готове до таких людей. На них не реагують поганими поглядами. Якщо в Україні дітки могли відмовитися гратися з Марго, тут я ще такого не зустрічала. Люди з інвалідністю тут ні для кого не тягар. Навіть у маленькому містечку є декілька спеціалізованих навчальних закладів. До речі, по закінченню школи цих діток працевлаштовують. Тут є всі умови, щоб люди з інвалідністю реалізувалися у житті, щоб батьки могли ходити на роботу. В Україні такого немає. В Чернівцях ми відвідували реабілітаційний центр. Якось до нас прийшли представники соцзахисту, й одна мама запитала: «Моєму сину скоро 18, що нам робити, куди йти після повноліття?» Їй не змогли відповісти, бо відповіді й альтернативи немає. Саме тому багато сімей, у кого діти з інвалідністю, почнуть вдаватися до міграції», — розповідає Анастасія.

За короткий час перебування дівчинки у новому суспільстві мама помітила покращення. Дитина стала спокійнішою, приходить додому задоволена і не плаче, коли потрібно йти у школу.

Чому таке ставлення? Думка психолога

Чернівецька психологиня, коуч і тренерка розвивальних програм Євгенія Ландяк пояснює, що іноді неприязне ставлення до людей з інвалідністю зумовлено страхом перед невідомим. Люди бояться щось не так сказати, неправильно звернутися, а, отже, й уникають. Також вона розповідає, що  сприйняття нами «інших» людей покращується, коли покращується загальна соціальна складова населення. Саме тому в Європі краще.

«З точки зору еволюційної психології все, що невідоме, – небезпечне нам. Оскільки люди не знають, як правильно взаємодіяти з людьми з інвалідністю, вони часто реагують відчудженням, несприйняттям. Це самозахисний механізм через незнання, як комунікувати. Так суспільство реагує не тільки на людей з інвалідністю, а на всіх, хто не такий, як вони. Люди так влаштовані: їм складно дається те, з чим вони ще не зіштовхувалися. Яскравий приклад такої поведінки – в школі часто ображають дітей, які носять окуляри. Чому? Просто тому, що дитина інша. Діти ж копіюють поведінку дорослих, вони вчаться завдяки тому, що вони бачать. А дорослі теж не знають, як правильно. Цього треба вчити, це має бути у шкільих програмах.

Чому в Європі краще? Піраміда Маслоу. В українців незадоволені базові потреби. Людина так створена, що думає насамперед про себе, своїх рідних. У нас людей відкинули на перший, базовий рівень виживання. А при такому перебігу подій людина не думає про толерантність. У Європі потреби населення більше задовільняють, тому ситуація краща».

Діана Ватаман

 

Залишити відгук

Залишити відгук