0
Власником цього будинку на вулиці Шевченка був Макс Мізелес, який шив костюм самому королю Міхаю з Бухареста.
На вулиці Шевченка є будинок, не схожий на інші. Він вражає своєю архітектурою та величчю. Це так званий Дім моди, або ж будинок Макса Мізелеса.
Разом із екскурсоводкою, дослідницею історії Чернівців Лесею Щербанюк дізнаємося, хто збудував цей будинок та чому він отримав назву «дім моди». Про дзеркальну стелю, кришталеві люстри та подіум читайте.
Дім моди у спогадах Дроздовського
«Цей будинок важливий, мабуть, для кожного чернівчанина, для панянок насамперед. Він зараз асоціюється у всіх як дім моди…А майстер, який жив тут близько ста років тому, шив костюми для чоловіків. І, оскільки у Чернівцях тоді мода була на найвищому рівні, не шкодували вкладати кошти у красивий одяг. Коли до Чернівців приїхали з Відня, дивувалися, що у такому невеличкому місті, на околиці австрійської монархії, так красиво одягаються мешканці», — розповідає пані Леся.
Назву дім моди як «будинок Мізелеса» отримав від журналіста, чернівчанина, який мешкав на цій вулиці (тоді вона називалася Новий світ (Neuweltgasse)) — Георга Дроздовського. Він у своїй книзі «Тоді у Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця», яку нещодавно перевидали, ретельно писав про цей будинок і його поважного господаря. Навіть з роками він хоч і з гумором, але й прихованим хвилюванням, згадує зустріч із великим і знаковим чернівецьким кутюр’є.
«Пізнє честолюбство, набуте під час уроків танців, і бажання справляти враження спокусили мене до фатальної спроби шукати аудієнції у провідного майстра – єретична ідея, як я згодом збагнув, насамперед через таксу оплачуваних фасонів та й взагалі. Мізелес шив головним чином і передусім для директорів банків та крупних підприємців, багатих комерсантів і тих, котрі негласно носили титул авантюристів, і він був удвічі дорожчий, ніж уся інша поважна кравецька гільдія», — пише Дроздовський.
Екскурсоводка розповідає, що Георг Дроздовський теж вирішив якось потрапити у коло шанованого товариства, яке осблуговувалося у Мізелеса.
Але майстер прекрасно вмів відрізнити, з якого кола людина, йому достатньо було глянути на одяг гостя.
«Коли Георг Дроздровський завітав до майстра, той побачив, що це ще зовсім юний молодий чоловік, і він із не найвищого кола (хоча Дроздовський гарно одягався, родина була не бідною, але одяг носив не такий, як від кутюр’є Мізелеса). Тому він не дуже чемно зустрів юнака. Георг, будучи підлітком, образився на майстра за таку зустріч. Спогад про Мізеліса він залишив у своїй книзі», — розповідає Леся Щербанюк.
«З почуттям деякого зніяковіння, можна навіть сказати, з відчутним серцебиттям увійшов я в салон Мізелеса – заклад, який імпонував уже зовнішньою елегантністю і був відведений у відповідне приміщення. У цьому святилищі я опинився віч-на-віч з надзвичайно вишукано вдягненим паном, який запросто міг би претендувати на роль в одній із комедій Оскара Уайльда. Він говорив майже пошепки, через ніс, і відкашлявся після того, як я виклав йому суть свого воління. Я був спантеличений і знічений, коли відкривав йому своє сокровенне бажання бути примисленим до його клієнтури, на що він відреагував, високо піднявши брови й ледь усміхнувшись, що стосувалося насамперед моєї платоспроможності.
«Найперше ми Вас трохи…» – мовив шляхетний пан і почав кружляти довкола мене. Він оглядав мене справа і зліва, ставав на пальці, щоб оцінити мене зверху, згинався в позу жаб’ячої перспективи, щоб подивитися на мене знизу, проте був, очевидно, невдоволений побаченим, себто аж ніяк не прихильником – чи фаногм, як сказали б сьогодні, – моєї статури».
Імпозантна вілла
З боку вулиці Шевченка увагу мешканців завжди привертає імпозантна вілла з наріжною баштою звершеною конусоподібною банею під номером 50. Фасад із боку вулиці прикрашають вікна в стилі сецесії з мандриками.
Парадний вхід – із вулиці Гулака Артемовського. Потрапити до будинку самостійно не просто. Довкола стара кована огорожа, вхід закритий. Нас зустрічає нинішня господиня цієї будівлі, завідувачка спеціального ДНЗ для дітей із порушенням опорно-рухового апарату Ольга Гафійчук.
Головний вхід до будинку вражає. Будинок більше схожий на палац. Широкі кам’яні сходи віялом спускаються в сад. На рівні першого поверху розкішна відкрита тераса. На неї виходять широкі скляні парадні чотирьохстулкові двері з рідним кришталем і вікна бокових кімнат. Тераса зорієнтована на південь. Вона служила місцем відпочинку для родини та іменитих гостей в довгі літні вечори.
Парадні кімнати, великі та світлі, оточують просторий овальний хол із колонами, які відбиваються в кришталевих вікнах дверей. Вишукана біла пічка з кафельним панно «путті з виноградними гронами винограду» і нині прикрашає залу та нагадує про вишуканий смак та розкіш вілл заможних чернівчан. Можна тільки уявити, як неспішно відчиняють двері і зала та незвичні вишукані сходи перетворюються в подіум. По ньому дефілюють вишукані панянки в капелюшках під руку з не менш вишуканими і презентабельними панами.
На фасаді з подвір’я на балконі другого поверху збереглася сукка для святкування свята Суккот, або Кущі. Піднімаємося широкими білими сходами з колонами.
Заходимо до будинку через широкі двері.
«Наразі не знайшли документів, які свідчать про те, хто проєктував цей будинок. Але бачимо, що тут немає нічого зайвого. Все виконано зі смаком», — розповідає Леся Щербанюк.
Із зали лунає музика. Заходимо парадними сходами всередину. Потрапляємо у величезну залу зі скляною стелею, подіумом та люстрами…
Саме стеля зали та люстри вражають найбільше. Стеля унікальна: це великий, світловий ліхтар, який свого часу був складений з фігурно оброблених скляних шматків. Над ним зверху, на другому поверсі, такий же, тільки складений з прямокутних шматочків скла. А зверху рівно над двома скляними стелями, які дивовижно пропускали, відбивали і проєктували сонячні промені, похилий прозорий дах. Це дає надзвичайний ефект, особливо в години надвечір’я, в які, мабуть, і відбувалися тут покази колекцій.
«Тут по подіуму колись прогулювалося панство, з обох боків були красиві дерев’яні лавиці, а сходами спускалися вниз. Тут усе настільки продумано і презентабельно, нічого зайвого. Ось такий був колись справжній Дім моди Макса Мізелеса у Чернівцях», — каже пані Леся.
Історія
Першим власником цього будинку на вулиці Шевченка був Давід Сойфер. Заможний чернівчанин, його родина займалася пошиттям одягу.
«Це був родинний бізнес Сойферів. У цій творчій сім’ї майже всі були кравцями та художниками (5 кравців та 2 художники). Це підкреслює, наскільки серед чернівчан було популярним пошиття одягу. Хоча містяни, які мали великі кошти, їхали до Відня і замовляли там свої костюми та сукні», — каже екскурсоводка.
За словами Лесі Щербанюк, швейна справа була прибутковою. А наші майстри шили не гірше, ніж віденські. Сойферу було достатньо глянути на клієнта, аби зрозуміти, який колір, тканина та фасон одягу личить.
Згодом Сойфери продали будинок (дім моди) родині Мізелесів. Батько Макса Мізеліса був не бідним підприємцем, а сам Макс – справжнім кутюр’є.
Мізелеси перебудували цей будинок. Як стверджують адресні книги, 1927 року власником цього приміщення вже був Макс Мізелес. За спогадами чернівчан, він був особистим кравцем румунського короля Міхая з Бухареста. Макс був дорогим майстром, який обшивав багатих чернівчан – у фраках та циліндрах.
«Це цілком можливо, адже рівень чернівецького кутюр’є був таким, що його одяг не соромно було носити й королям».
Завідувачка спеціального ДНЗ Ольга Гафійчук проводить нам екскурсію будівлею. Каже, сюди туристи можуть потрапити хіба лише у вихідні. Адже тут навчаються діти.
«Ми хочемо перекрити стелю оргсклом. Вітражний фронтон нам відреставрував чоловічий монастир, коли ми переїхали у це приміщення. А жіночий монастир – склив. Та оскільки тут перебувають маленькі діти, прямі сонячні промені недоречні. Ми самотужки перекрили стелю дзеркальним арокалом. Воно теж дає світло, але не таке потужне», — каже Ольга Гафійчук.
За словами завідувачки, вони переїхали у цю будівлю 1997 року. Попередні мешканці цього будинку розповідали, що у кутовій кімнаті була люстра, яка осяювала всю вулицю Шевченка. І нині у залі, де раніше був подіум, встановили дві величезні кришталеві люстри.
«Два роки тому до нашої працівниці-психологині приїжджали однокласники з Канади й Америки. Вони прийшли на екскурсію і були вражені цією будівлею. Хотіли нам зробити подарунок, запитали, чого найбільше хочемо. Я відповіла: аби знову засяяли люстри, як колись. Нам купили дві кришталеві. Завдяки їм ця зала стала помпезнішою», — розповідає Ольга Гафійчук.
До речі, 1998 року до Чернівців приїжджав із Німеччини внук першого власника цього будинку Давіда Сойфера. Він привіз багато подарунків.
Онук Сойфера розповів, для чого були призначені кімнати. У декотрих із них виконували роботи з пошиття одягу. А в оглядовій залі був магазин.
Нині будівля має фактично первозданний вигляд. Тут замінили майже всі вікна, але залишили старі рами та коробки. Відреставрували старі вхідні двері. Всього у будинку є 27 кімнат, на першому поверсі – вісім. Однак наразі ДНЗ немає коштів, аби цілком відреставрувати будівлю. Востаннє тут ремонтувала фасад міська рада з боку вулиці Шевченка до 600-річчя Чернівців (2008 року). Інший бік будівлі ремонтували власними силами з допомогою управління освіти.
«Ми подавали документи на отримання пам’ятки архітектури цієї будівлі, але нам не надали наразі такого статусу. Тому можемо тільки зберігати надбання наших предків. До речі, заміну вікон ми зробили так, аби це було непомітно. Ми перебрали декілька майстрів, аби знайти таких, які погодяться нам замінити вікна, не зачіпаючи віконних рам», — каже Ольга Гафійчук.
Наразі у цій будівлі навчаються 28 дітей. Тут тепло і затишно. Три роки тому у цьому закладі одним із перших серед таких у місті збудували нову сучасну котельню.
Найнагальніше питання у цій будівлі – це заміна даху.
«Тут незвичайна водозливна система. Коли йде дощ (у нас усі лівневки прогнилі, тут інша система забору води), і дощівка потрапляє в установу. Колись на вулиці Шевченка були рівчаки, і вода стікала туди. Наразі ми замінили 11 метрів лівневки, лише на це витратили 24 тисячі гривень. Скільки потрібно коштів, аби цілком замінити дах, ще не підрахували», — каже завідувачка ДНЗ.
Піднімаємося крутими сходами на другий поверх. Оглядаємо унікальний дах будівлі та скляну стелю. Нині тут готуються до генерального прибирання стелі.
За словами завідувачки, ця стеля дуже важка у прибиранні. Аби її помити, працівниць страхують мотузками. Тому так потрібно замінити нинішнє скло на оргскло, яке не б’ється.
Ольга Максимюк
Фото Євгенії Калюжки
