Старання, що ховаються за кулісами. Про Чернівецький муздрамтеатр. Частина друга

«Шпальта» запрошує вас на екскурсію туди, де ретельно створюється, причепурюється й формується усе те, що зрештою ми називаємо театром. Цього разу розповідаємо про обслуговуючі цехи.

Про театр імені Ольги Кобилянської чернівчани й чернівчанки знають, здається, уже майже все. Історію створення, детальний репертуар, розповіді про акторський чи режисерський склад – усе це час від часу з уст в уста передають місцеві екскурсоводи. Однак за успішною виставою, яку глядачі смакують у залі, стоять безліч людей та їхніх старань. Разом з директором театру Юрієм Марчаком «Шпальта» побувала в усіх захованих від глядацького ока закулісних кімнатах і цехах.

Про обов’язковий ритуал акторів перед виходом на сцену, ретельно заховане від сторонніх очей «серце театру», буфет для різних соціальних верств і те, як впродовж десятиліть люди, крокуючи театральними коридорами, опираються на державу, читайте далі.

Першу частину читайте тут.

Зустрічаюся з директором Чернівецького драмтеатру Юрієм Марчаком у його кабінеті. Невелика простора кімната з велюровими стінами щільно завішена дипломами та нагородами, а посередині красується величезний портрет театральної покровительки – Ольги Кобилянської. Пан Юрій одразу проводить нас у вузенький коридор і показує ошатну книгу «Мрія з оксамиту і золота».

«Отак у нас все розпочинається, – пан Юрій розгортає книгу і показує перший форзац з фотографією повернутих до читача театральних стільців. – Це ви прийшли, сіли, подивилися виставу, – перегортає сторінки до останнього форзацу, де зображені сфотографовані з виходу з зали стільці. – А це ви вийшли з зали. Тут, здається, ніби все про театр, і тільки у двох фото. А ви ще на екскурсію прийшли», – жартує пан Юрій.

Проходимо коридором другого поверху. Тут на стінах повішені акуратно обрамлені малюнки в одному стилі.

«До-85 річчя колективу театру у нас була перша виставка, – розповідає пан Юрій. – Тут роботи усіх художників-постановників, які працювали над виставами у нашому театрі з 1905 року. Це всі ескізи до вистав, які колись ставили у нас, – все те, чого глядач взагалі ніколи не бачив. Всього 240 таких робіт».

Оглядаюся. Помічаю, що двері до глядацьких місць у зал дивно розміщені. Одні – по сусідству з другими, для третіх же є вхід через окрему кімнатку.

«Ось це королівська ложа. Колись був спеціальний вхід для короля, окремо від усіх глядачів, – одразу підхоплює мої німі запитання пан Юрій. – Заходив він сюди, кланявся до глядачів, з-за куліси виходив директор. Потім починалося дійство. Це історично поважні місця, а тут у нас зараз з місцевої еліти ніхто не буває, вони люблять сидіти в десятій ложі, прямо дивитися на сцену», – каже Юрій Марчак.

Спускаємося боковими сходами на перший поверх. Підходимо до добре знайомих звичному театральному глядачеві вішалок для верхнього одягу.

«Цей гардероб ще з тих часів. Запитаєте, для чого ці високі тумби. Колись, як приходили на виставу, знімали не тільки верхній одяг, а й перевзувалися у змінне нарядне взуття. Якщо це було взимку, одягали нарядні сукні, знімали чоботи. Тому так і все зараз залишилося», – каже пан Юрій.

Проходимо коридором. Тут, як і в кожному театрі, на стінах висять портрети акторів і художньо-постановочного складу.

«Наше дорогоцінне фоє! – захоплено розповідає директор. – Чим театр знаменитий? Акустикою. Чуєте? – Гучно гупає чоботом по підлозі. Різкі хвилі відлуння глушать і долітають, здається, аж до сцени. Звук триває майже 15 секунд. – Тут розміщена яма трикутної форми, правильний трикутник. Збудовано з піщаного каменю та нашого вапняка, з керамічних посудин, які виставлені рядками. Ми стоїмо в центрі цього трикутника. Будували за технологією римських і грецьких амфітеатрів. Якщо двері всі відчинені, нас чути аж до сцени і у зворотному напрямку. А ще говорять, міфічна ситуація, коли глядач заходить сюди, на цій ямі він очищується. Тут відбувається справжнє перевтілення! Зараз покажу»,  – жартує пан Юрій.

Пан Юрій хитро усміхається і різким кроком відходить до вхідних дверей.

«Ганьку-у, – гучно кричить директор і крокує вперед, на секунду перетворившись на звичайну бабусю на вулицю, – я вчора була на базарі та купила таку добреньку кувбасу… – Потім раптово зупиняється посередині, оглядається, замовкає, одягає майже церковне серйозне обличчя і проходить до зали.

«Йдімо тепер на третій поверх».  

Підіймаємося широкими сходами, вкритими блискучими, здається, ледь не наполірованими червоними доріжками. Помічаю збоку велюрові поручні. Їх кожні пів метра підтримують невеличкі позолочені лапки.

«В театрі було три основних періоди: австрійський, коли грали на сцені німецькою мовою, румунський, а  1940 року, коли приєднали Північну Буковину до України, приїхала харківська група акторів. Вони набрали з самодіяльних колективів, клубів, театральних труп. Тоді створили український театр. От зараз у нас 89-ий театральний сезон, ведеться від того харківського періоду, коли в нас створили свою трупу. Але раніше ж Гельмер і Фельнер, архітектори театру, робили проєкт для своєї Австрійської держави. Тут використали символіку держави. Це лапки орла, саме він був зображений на гербі країни. Коли підіймаєшся, опираєшся на державу, – підтекст», – пояснює директор.

На третьому поверсі театру – вхід до амфітеатру та балкону. Також під час вистав тут працює буфет для глядачів.

«З самого початку у театрі було заплановано такий «багатий» буфет на другому поверсі. Адже на кожному ярусі сиділи глядачі з різним соціальним статусом. Якщо на перші ряди партеру приходили люди середнього достатку, то на другому поверсі була фешенебельна публіка. Тоді для них був окремий буфет, зараз там режисерська кімната. Там була виключно шикарна публіка – та, яка могла собі дозволити закупити квитки. Ну а на третій поверх наверх, в амфітеатр, приходило те ж студентство», – розповідає пан Юрій.

 Також на третьому поверсі від допитливих очей за непримітними дверима заховані два цехи – світла і звуку. З зали глядач може розпізнати їх тільки як два невеличкі віконечка посередині амфітеатру.

«Сашко, ти тут? – відчиняє пан Юрій перші двері. – Це пульт управління усього світла на сцені. За світлом, як і за музикою, ретельно стежать під час вистави, відслідковуючи кожен рядок сценарію».

Поміж маленьких кнопок чи важелів, підключених до масивної апаратури, безліч нотаток на невеличких квадратних клаптиках: що коли увімкнути, що підремонтувати.

Біля управління світлом за сусідніми дверима одразу звукова. Тут масивний пульт управління з невеличким монітором займають, здається, більше простору, аніж сам метраж кімнатки.

−Сядь, Сергію, за пульт, зроблять тобі фотографію, – гукає пан Юрій до звукорежисера.

−Та я вже є у нас на сайті, за цим самим пультом. Так виходить, ніби я один працюю в театрі.

−Ну та сідай, це буде ще краща.

−Та не може бути краща! Там мені 35 років, зараз 46, – жартує Сергій. – Ну добре, давайте хоч кофту зніму, якщо у вас тут все так серйозно.

Проходимо заплутаними коридорчиками далі. Тут безліч однакових кімнат, порожніх всередині. Актори на сцені.

«Це наші грим-вбиральні. Є жіноча, є чоловіча сторона. Кожен сам собі оформлює грим-вбиральню так, як подобається. Роблять те, що вважають за потрібне», – каже Юрій Марчак.

У цих невеличких кімнатках актори причепурюються перед виставами, відпрацьовують ролі та повторюють сценарій.

А є якийсь спеціальний ритуал для акторів перед виходом на сцену? Чи забобони, щоб усе вдалося? – запитую.

Знати роль і бути в образі – от і весь ритуал, – жартує пан Юрій. – Йдемо на третій поверх, поки там, чую, балет.

Вкотре підіймаємося заплутаними театральними сходами. Напевно, тим, хто тут працює, знадобилося чимало часу, аби навчитися орієнтуватися. Роздуми перебивають ритмічні стуки в такт, що долітають здалеку.

 «Зараз заходимо з вами в балетний зал», – анонсує пан Юрій і відчиняє скрипучі двері.

У просторому світлому залі репетирують декілька дівчат. З невеличким відбивачами такту в руках вони намагаються одночасно піймати такт – готують «Кармен». Напевно, саме для них Зінаїда Олександрівна з помічницями шила нарядні вогняно-червоні сукні.

«Так. Ану стали в красиву позицію, – жартівливо наказує пан Юрій. – Танцюйте тепер! Хочете ж гарних знімків?».

Дівчата одразу вишиковуються в позиції, вмикають музику і починають танок.

Під іспанські мотиви ми, аби не заважати, тихенько переходимо через зал у вузенький коридор. Тут царює, напевно, друга «її величність» (після сцени, звісно) – костюмерна.

У невеличкому, але надзвичайно високому приміщенні, один до одного туляться усі ошатні костюми й сукенки. Наряди готують до майбутньої вистави і ретельно випрасовують їх парою. Костюми для інших вистав зберігають у господарському дворі. Виходимо, спускаємося на перший поверх. Зараз будемо оглядати інше крило.

Заходимо в невеличку темну кімнату. Тут на поличках плюшеві маски тварин, начищені люстерка та безліч різноманітного начиння.

«Тут у нас зберігається потрібний для усіх вистав реквізит», – розповідає пан Юрій.

Оглядаюся. Помічаю невеличкі колонки на кутах стін. З них лунають ледь розбірливі бурмотіння.

«Ці агрегати обов’язково мають тут бути, адже, якщо щось відбувається, на сцені терміново потребують якогось реквізиту, то одразу через них повідомляють. Помічник режисера завжди за сценою сидить. Він там оголошує, кого потрібно на сцену з акторів покликати, що донести з реквізиту. Ще зв’язок такий є з кожною грим-вбиральнею і з цехами. Іде загальна трансляція. Зараз все покажу», – каже Юрій Марчак.

Виходимо.

«А ви знаєте, де серце театру? Зараз вам таке покажу!», – захоплено обіцяє пан Юрій.

Вузеньким коридором, де навряд чи розминуться дві людини, йдемо в підвали. Стеля, щільно вкрита трубами, а з глибини долинають нерозбірливі звуки.

А ми точно йдемо до серця театру? – недовірливо перепитую, оглядаючи нічим не примітні підвальні краєвиди.

Точно, – впевнено відповідає пан Юрій. – Ну а що ви хотіли? Серце мусить бути заховане далеко, як і в організмі, за технікою безпеки.

Нарешті заходимо у просторе приміщення, обладнане величезними широкими залізними коробками.

«Тут у нас ТП-шка (трансформаторна підстанція, – ред.) одна, тут – друга, – каже пан Юрій. – А саме приміщення – це регуляторна всього світла, яке є в театрі. Коли ви приходите, в театрі світло гасне, натомість вмикається сценічне. Оце три пульти управління, тими, які наверху, керують звідси – як звуком, так і світлом».

Помічаю на підлозі невеличкі залізні круглі коробочки. Це, як розповідає директор, в рядочок складені перевернуті прожектори – тут їх чистять і виставляють потрібну для вистави кількість.

«Оце називають серцем театру, – усміхнено розповідає Юрій Марчак. – Може, хтось назвав би так щось інше, але ми без цих приміщень, як і без серця, не проживемо. Тепер ходіть на інший бік».

Заходимо через скрипучі двері у напівтемне приміщення. Долунає гучне:

− Що це значить, я питаю!

− Не торкайся мене!

− Нехай вона йде до чорта, я тебе хочу!

− Не торкайся мене, я буду кричати!

Це йде генеральна репетиція вистави «Маестро і Кароліна». Поки актори відпрацьовують діалоги, пан Юрій показує закулісся сцени.

«Ось тут є мікрофон, біля нього за кулісами завжди чатує помічник режисера. Пам’ятаєте, ми колонки бачили? Це від них».

– А в театрі був колись суфлер? – запитую, очікуючи побачити невеличку заховану комірочку під сценою.

− Був. Але я його не застав. Грав без суфлера. Його функції частково виконує помічник режисера. Він завжди біля сцени – і під час репетицій, і на виставах. Разом з акторами «проходить» сценарій, стежить, аби все було, як треба.

Виходимо, не хочемо заважати.

 «Коли приходять у зал, думають, що тільки сцена і зал, далі нічого немає. А за кулісами так багато старань ховається».  

Крокуємо до виходу. Дорогою пан Юрій запевняє, що показав усе, що знав і не знав. Але заодно і розповідає, як театр працював колись, а як зараз.

«Колись ми виїжджали на два-три місяці на гастролі, тоді вивозили з собою вагон декорацій, костюмів. І ще виїжджало дві вантажівки, з міста у місто. А зараз у нас є одна вантажівка, яка перевозить усе. От у Коломиї ми були нещодавно на фестивалі. Нині готуємося, 15 жовтня будемо до Хмельницького їхати з виставою «Дванадцята ніч, або як собі хочете» за Шекспіром», – розповідає директор.

За словами пана Юрія, у театрі щодня за штатним розкладом працює 152 особи. Але всі разом дуже рідко бувають.

«Хіба що коли загальні збори. А так, кожен приходить на свій час. Хто коли на репетиції викликаний. То ж не всі актори присутні одразу. Там ми бачили тільки жіночу групу балету. Кармен же. Чоловіки не танцюють», – жартує директор

Знаєте усіх 152 людей? – запитую.

− Усіх, змушений усіх знати. Це ж скільки років працювати. Вважайте, що з 2004 року я безперервно директор. З 1988 до 1992 року працював актором у театрі. З 1992 по 1996 – був завідувачем міського відділу культури. Потім повернувся назад у театр, директором-розпорядником. З 1998 по 2002 працював директором, потім була перерва на два роки, поїхав за кордон, як усі люди, аби для сім’ї щось трохи заробити. В цей же час повернувся, ставив вистави по районних колективах, в мене ж перша освіта – режисерська. В театрі не беруся ставити вистави, мені достатньо того, що я директор. А тепер ще й художній керівник – все разом. На сцені граю тільки у двох виставах – у «Землі» Івоніку і у «Сяй, мій божевільний діаманте».

– А як актори ставляться, коли директор на сцені? Не буває незручностей? – запитую насамкінець, виходячи з будівлі.

Ми з акторським складом колеги по сцені, стосунки у нас дружні, сімейні. Актор, начебто, я непоганий. Ну вони так вважають, а я ні.

У нас в театрі все буває – як у сім’ї. Здається, такі закохані, так кохають один одного, така сім’я гарна-порядна. І раптом з вікна квартири чути: «Твою ж…». Але так любляться, так кохаються, – все буває.

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

Залишити відгук

Залишити відгук