1
Відомий молодий скрипаль вперше за два роки приїхав додому з навчання в Істменській школі.
Костянтинові Лукинюку зараз 20 років. 15 із них він грає на скрипці. Молодого музиканта давно добре знають у Чернівцях. Нещодавно він уперше за два роки приїхав додому з навчання в Істменській школі.
Про перші музичні кроки, те, завдяки чому «вижив» у Штатах та плани створити свій гурт Костя розповів «Шпальті».
Під час нашої розмови хлопець не випускає з рук скрипку. Каже, вона завжди з ним, а без неї уже якось незвично. Музикант майстерно грає різні стилі. У костелі Пречистого Серця Ісуса у його виконанні звучала класика – Бах, а на Кобилянської він, на наше прохання, грав уже сучасну музику.
На вулицях міста хлопця всі впізнають і охоче підходять до нього. Розповідає, що саме на Кобилянської він і почав заробляти свої перші гроші…
Перший учитель сказав, що скрипалем я ніколи не стану
Я граю на скрипці, відколи мені п’ять років. Великим шанувальником цього інструмента і музики загалом є моя мама. Саме вона віддала мене у такому ранньому віці навчитися грі. Я всім розповідаю історію, як ми пішли до приватного вчителя. Тоді він зі мною позаймався два місяці й сказав, що з мене ніколи не буде скрипаля. Але моя мама не здалася, віддала мене в музичну школу №2. Уже там завдяки моїй вчительці Дутовій Наталії я здобув необхідну базу знань і навчився скрипці.
У нас працює правило: щоб чогось досягти, треба займатися щодня. Я завжди порівнював заняття з їжею. Не можна їсти один раз на тиждень багато, а потім не їсти. Треба займатися регулярно, щодня, і дуже важливо робити це свідомо. Я грав по сім-вісім годин на день, щоб мати результат. У вісім років я вже виступав на конкурсах, а з дев’яти грав концерти з симфонічним оркестром. Але, якщо я скажу, що з того віку вже знав, що це моє, –збрешу.
Були різні періоди. Спочатку було просто цікаво: щось там скрипить, я можу потримати скрипку в руках. Потім була відраза, я не хотів займатися. Певно, так у всіх буває. В 11-12 років були моменти, коли я говорив, що закину скрипку. Але в глибині душі розумів, що це моє. І щойно я це остаточно збагнув, то вирішив: або я роблю це якісно, або не роблю ніяк. Тому я постійно грав і вчився. Граю і вчуся досі. Й робитиму це надалі.
Як Олег Криса запросив на навчання до США
У 16 я вступив до училища мистецтв у Чернівцях.
Коли був на третьому курсі, доля підкинула зустріч, що змінила все моє життя. Учителька влаштувала мені прослуховування у відомого скрипаля Олега Криси (він тоді саме був із туром у Львові). Я приїхав до нього і просто в підвалі його готелю заграв. Олегу сподобалося, він навіть аплодував мені. Сказав, що хоче зі мною працювати. І що чекає мене в США. Пройшло декілька днів… І він подарував мені скрипку. Олег Криса знав, що у мене немає хорошого інструмента.
Я закінчив училище у Чернівцях, і в серпні 2017 року поїхав у США. Пройшло вже два роки навчання в Істменській музичній школі. Це консерваторія, куди з‘їжджаються найкращі музиканти світу.
Починати було важко. Знадобилося півроку, щоб я відчув себе там «своїм».
Вулична музика допомогла вижити закордоном
Окрім того, що Істменська школа випускає справжніх профі і там високий рівень навчання, вона ще й дуже дорога. Моє навчання коштує 75 тисяч доларів у рік. Я отримую стипендію, вона покриває більшу частину навчання, та все ж 12 тисяч доларів мушу доплатити. Перший рік навчання проплатив Олег Криса. Він досі мій наставник, хвилюється за мене, за що я дуже вдячний йому. До речі, у США у нас пари проходять і українською мовою.
У вільний від занять час я багато виступаю. Часто практикую вуличну музику. Я грав у Чернівцях на Кобилянської, тепер граю і закордоном на вулицях. Напевно, саме завдяки вуличній музиці я там вижив. Це мені дало можливість заробити на навчання, допомогло навчитися заробляти гроші скрипкою, правильно подавати себе у людних місцях. Це такий кайф і азарт, адже ти ніколи не знаєш, кого зустрінеш на вулиці: людей, які тобі подякують матеріально, чи тих, хто помітить тебе і запропонує круту можливість. У мене було і те, і те.
Я грав у різних місцях, побував у 12 штатах і в Канаді. Коли граю на вулиці, то спершу дізнаюся, які закони у тому чи іншому місті. Якщо все дозволено, шукаю людне і водночас тихе місце. Це досить складно, адже мусиш так зіграти, щоб привернути увагу людей, які тебе зовсім не знають. А ще складніше ту увагу втримати. Це школа життя. Саме на вулиці я отримав досвід, якого не дає жодна сцена.
Зібрати гурт і не втрачати зв’язок із Чернівцями
Зараз я взяв академвідпустку на семестр, щоб приїхати додому. У мене багато планів. Наприклад, уже вісім місяців я готуюся до іменного конкурсу скрипалів Олега Криси, який відбудеться у Львові. Там збираються музиканти з усього світу. І вимоги дуже серйозні. Конкурс проходить у декілька турів. Для кожного етапу я маю презентувати повноцінну програму на 30-40 хвилин. І все треба знати напам’ять.
Окрім цього, хочу якомога більше виступати. Щойно приїхав додому, почав піднімати всі свої зв’язки і казати: «Я тут, я вдома, нумо робити музику». Так почав активно виступати на весіллях, святах. У мене вже був один благодійний концерт у Чернівцях. А у жовтні, 10 та 17 числа, я зіграю концерти в обласній філармонії.
Моя найбільша мрія – ділитися тим досвідом, який я вже здобув, грати і дарувати музику, емоції.
Читайте також: Костянтин Лукинюк зіграє концерт у філармонії в Чернівцях
Мене часто запитують, чи не сумував я. Сумував.
Та я вперше за два роки приїхав до Чернівців і бачу, що місто не розвивається. Воно не стало гіршим, але те, що немає позитивних змін, – уже регресія. Маю з чим порівняти. Коли я поїхав, тут був той же громадський транспорт і ті ж дороги, що й зараз. Нічого не змінилося. Коли я приїду сюди ще через декілька років, Чернівцями досі курсуватимуть ці ж старі жовті «пижики»?
Закордоном більше можливостей, тому я залишуся там. Я хочу вступити на магістратуру в Джуліарську школу. А ще мрію про Нью-Йорк. Також планую створити свій гурт, де зі мною будуть п’ятеро музикантів. Хочу, щоб ми грали різну музику. Не важливо, якої епохи, стилю чи яких країн. Головне, щоб вона була класною. І знову ж таки, там я поки що можу знайти кращих компаньйонів.
Але про Україну я не хочу забувати. В ідеалі я хочу приїжджати сюди частіше з виступами і робити все, щоб культурні події тут ставали якіснішими та цікавішими.
Закордоном я також багато граю для українців на різноманітних фестивалях та святах. Наші люди там усюди. А ще я обов’язково відвідую там українську церкву, тому можна сказати – раз на тиждень я повертаюся додому.
Діана Ватаман
Фото Ірини Болести
