Повернутися додому. Інтерв’ю з новим головним тренером «Буковини» Андрієм Мельничуком

Фахівець розповів про те, що чекатиме на вболівальників чернівецької команди у новому сезоні, а також про пам’ятні моменти ігрової кар’єри в Україні та Узбекистані. 

На початку липня новим головним тренером футбольного клубу «Буковина» призначили Андрія Мельничука. 40-річний фахівець родом із Чернівців, у минулому захищав ворота чернівецької команди та багатьох інших українських клубів. Останні 5 років кар’єри футболіста Андрій Мельничук провів в Узбекистані, де став капітаном та кращим гравцем року в ФК «Динамо» (Самарканд). А тренерську роботу розпочав з академії ФК «Сталь» із Кам’янського.

В інтерв’ю «Шпальті» Андрій Мельничук розповів про те, який футбол показуватиме чернівецька команда, про гру в Узбекистані проти Рівалдо та як не скористався шансом перейти до італійського чемпіонату.

Про те, як став головним тренером «Буковини», про помічників та тренерський досвід

Варіант із «Буковиною» з’явився спонтанно. Я зустрівся з генеральним директором Валерієм Королянчуком, просто спілкувалися на футбольну тему. Дійшли до думки, що є можливість зайняти посаду головного тренера ФСК «Буковина». Зустрілися з президентом клубу Вадимом Заяцем, обговорили нюанси і вирішили зупинитися на моїй кандидатурі. Тож я буду головним тренером на сезон 2019/2020. До зими у нас буде час придивитися один до одного, притертися і надалі робити якісь висновки. Для мене це дуже цікаво, у багатьох футболістів є потенціал і бажання розвиватися.

У нашому тренерському штабі четверо осіб: я, мої помічники Валентин Заяць та Степан Маковійчук, а також тренер воротарів Юрій Кисилиця. Ці кандидатури ми обговорювали спільно з керівниками клубу. Запрошення Степана Івановича було моєю ініціативою. Ми з ним пограли разом, дружимо, спілкуємося. Мені імпонує його відповідальність, бажання розвиватися, пробувати щось нове. Головне, що я просив у тренерів-помічників – ми повинні доповнювати один одного. Не має бути так, що є лише головний тренер, він щось сказав, а всі йому підкоряються. Мені помічники потрібні саме для того, щоб допомагати, підказувати, щось коригувати. Головний тренер не може все бачити. За цей короткий період я дуже задоволений своїми помічниками.

На жаль, я поки не маю якогось великого досвіду тренерської роботи з командами професіоналів. Завершивши свою кар’єру футболіста в 2015 році, на початку 2016 отримав пропозицію працювати тренером воротарів в академії ФК «Сталь» (Кам’янське). Я погодився, бо також і була можливість навчатися. Крім того, моя воротарська школа і майстерність дозволяли одразу братися повноцінно за тренувальний процес. Потім запропонували очолити команду U-16, але тоді я психологічно був трохи не готовий. Завдяки моєму покійному татові та моїй дружині, які дали потрібні настанови, я прийняв цю пропозицію. Паралельно вчився. 2016 року в Чернівцях отримав тренерську ліцензію «С». 2017-го вже очолив команду U-17. Спочатку не було результату, але хлопці повірили в мене, а я – в них. І наступного року нам не вистачило лише одного очка, щоб вийти у Вищу лігу. Тоді ж я здобував ліцензію «А» і «В». Потім ФК «Сталь» розпався – і перспективні хлопці залишилися без команди. Завдяки певним людям у Кам’янському створили ФК «Металург», до якої увійшли ці футболісти. З такою командою ми у минулому сезоні непогано виступали в Першій лізі чемпіонату України U-19. І ось зараз я опинився в Чернівцях.

Про гроші, дисципліну та те, що Чернівці достойні мати команду рівня Прем’єр-ліги

Наразі фінансовий бік, розмір заробітної плати для мене не мають значення. Я приїхав не заробляти гроші, а для того, щоб внести якусь новизну у розвиток чернівецького футболу, інфраструктури та стосунків між людьми. Що я насамперед хочу змінити – це ставлення як влади, наближених до команди осіб, так і чернівчан, які люблять футбол.

Ми повинні повернути на стадіон людей, які колись приїжджали на матчі з області, «хворіли» цією командою.

Хочеться, щоб це знову була одна футбольна сім’я. Я вдячний кожному з тренерів, які працювали до мене, бо вони внесли свою лепту у розвиток клубу і футболістів, дали їм якісь знання.

Щойно я прийшов у команду, перше, про що попросив хлопців, – дотримуватися дисципліни. Буває, гравець має певний технічний брак, щось у тактиці не розуміє, але якщо в нього є бажання, прагнення та самодисципліна, то це для мене дуже цінно. Я схиляюся до думки, що дисципліна б’є клас. А починається вона з побуту. Приходити на тренування за 5-10 хвилин до початку – неправильно. Я прошу хлопців бути за пів години до заняття й аргументую чому – щоб перелаштуватися з побуту на свою професійну роботу. Якщо футболіст добігає на тренування, тільки-но вийшов з тролейбуса чи з машини, то в нього серце вилітає, він не може зібратися. Тренер дає установку, а гравець навіть не розуміє, про що говорили. Поки що я можу своїм футболістам лише подякувати за те, що швидко сприймають усю інформацію, мої вимоги та намагаються їх виконувати.

Із минулого сезону в команді залишилися 14 футболістів. Переглядаємо потенційних новачків, але і відштовхуємося від того, які в нас є свої молоді гравці. Я хочу дати можливість чернівецьким хлопцям проявити себе, аби вони довели всім, що мають потенціал. Зараз багато футболістів говорять: «А навіщо мені ця «Буковина» з фінансовими проблемами, краще піду в аматорах пограю в чемпіонаті області». Я розумію тих гравців, які на своїй кар’єрі вже поставили хрест і усвідомлюють, що футбольний вік короткий і треба заробляти гроші. А футболісти, які перебувають на піку форми, на мою думку, зараз повинні проявити своє бажання й амбіції в «Буковині», щоб через рік-другий зробити крок уперед до успіху. Фінансова ситуація в клубі буде багато в чому залежати від гри, яку показуватиме команда. Якщо буде результат і гарний футбол, то будуть і інвестори.

Наше місто достойне команди рівня Прем’єр-ліги.

Бо якщо подивитися на клуби, які там грають – це команди-одноденки. Через ситуацію в країні їх фінансування залежить від інвестицій приватних осіб. Дай Бог, щоб ці клуби і їхні академії розвивалися. Візьмемо ФК «Олександрія». Хто міг 5 років тому сказати, що ця команда гратиме в єврокубках? Але там президент клубу і головний тренер знайшли спільну мову, пішли одним шляхом, вони витерпіли невдачі та зробили відповідні висновки.

Тож що буде з «Буковиною», залежатиме не тільки від головного тренера, а й від керівників та тих людей, які оточуватимуть клуб, які будуть підтримувати, вірити та допомагати. Допомога потрібна з усіх боків. Навіть не в плані фінансів, а у тій же підтримці молодих гравців.

Тому що футболісти – психологічно слабкі люди.

Вони дуже піддаються тому, що про них пишуть у ЗМІ, в інтернеті. А якщо людина не готова психологічно і фізично, то її дуже важко підготувати до гри. Насамперед я хочу дати їм свободу – свободу мислення і розуміння того, що вони хочуть. Що вони хочуть для себе і для чого прийшли в цей клуб. Якщо у нас буде діалог із хлопцями, то буде і результат.

Про футбол, у який гратиме «Буковина»

Зараз багато команд намагаються наслідувати тотальний футбол, «іспанський» стиль гри, заснований на контролі м’яча. Я більше схиляюся до футболу нашого покійного метра Валерія Лобановського. Я теж назвав би його тотальним, але тотальність полягала в тому, що футболісти на різних позиціях, незалежно від амплуа, могли швидко перебудуватися. Я хочу зробити дуже гнучку команду, щоб вона під час гри перемикалася на той футбол, який доцільніший у конкретний момент. Будемо підлаштовуватися під суперників, бо зараз ми не можемо поставити ту гру, яка змусить інших під нас коригувати свою. Однозначно наш футбол буде швидким і динамічним, а головною на полі буде ігрова дисципліна. Буде багато гри без м’яча.

Крім того, мені треба розібратися з футболістами та їхніми якостями. Деяким гравцям «Буковини» не вистачало дисципліни. Вони не ставилися відповідально до партнерів по команді, не було командного духу, взаємодії, характеру. Тобто не було того, чим «Буковина» славилася, коли я грав у Чернівцях (ред. 1999-2000 і 2009 роки). Завжди був колектив, одна команда. Так само і клуб – був, є і буде. Я вважаю, що «Буковина» має хороше ім’я, історію, тому тут потрібно зробити хорошу команду. І це буде залежати не лише від тих гравців, які входять до «основи». Молодіжні команди, починаючи з вікової категорії U-15, мають сповідувати одну філософію та відповідати вимогам першої команди. Я спілкувався з директором ДЮСШ «Буковина» Юрієм Крафтом на цю тему, і ми один одного почули. Ми хочемо розвивати чернівецький футбол, щоб гравці, які займаються в академії знали, що в них є перспектива. Футболісти U-19 повинні розуміти, що вони можуть претендувати на місце в основній команді.

Про виступи в Узбекистані та гру проти Рівалдо  

В Україні я змінив досить багато футбольних клубів. Коли ти молодий і амбіційний, хочеш прийти й одразу грати. А тоді, у 2000-их роках ситуація з воротарями в Україні була дуже пристойною, конкуренція була неймовірною. Всі клуби Вищої ліги мали по два голкіпери хорошого рівня, тож було дуже важко пробитися в команду і стати гравцем основи. А я хотів постійно бути першим, досягати високих результатів, й оці амбіції мене десь і погубили. І зараз на своєму прикладі я намагаюся пояснити хлопцям, щоб вони запасалися терпінням. За свою кар’єру я багато поїздив різними містами, це вносило свій дисбаланс – трохи там побув, трохи там.

Я не знаходив себе і з часом поставив собі запитання: невже я такий хороший, а тренери в усіх командах погані?

Я заліз глибоко в себе і знайшов причину в собі. Кажуть, воротар починає грати після тридцяти. Я переглянув усе, зробив висновки і після 27 років моя кар’єра пішла вверх. Почав стабільно грати в Україні, а потім – закордоном. Саме коли я був у «Буковині», з’явився варіант з ФК «Кизилкум» з Узбекистану. Подзвонив мій знайомий і запитав, чи не хочу поїхати грати в цю азійську країну. Зазвичай перед тим, як ухвалювати якесь рішення, ми це обговорюємо на сімейній раді – спілкуємося, збираємо інформацію про команду, про місто, про культуру. Ми вирішили, що я спочатку поїду подивлюся, а потім заберу сім’ю. Так і сталося. Було не страшно, але дуже цікаво. Все нове, я не знав, куди я їду. Але у 2010 році таки перейшов до команди із Зарафшана. Там я зміг проявити себе і в середині 2011 року підписав контракт із самаркандським «Динамо». Став лідером та капітаном команди. Причому це було рішенням не одного тренера. Мабуть, вони аналізували моє ставлення до тренувань, до клубу. Часто футболісти з-за кордону приїжджають для того, щоб заробляти гроші. Я не можу сказати, що я не приїхав заробляти гроші. Але в мене такий характер і виховання, що якщо я за щось взявся, то повинен це робити з чистою совістю, не обманюючи близьких та інший людей. Тому що на брехні жодні стосунки, жоден результат не побудуєш.

Мені навіть пропонували змінити громадянство, щоб грати за національну збірну Узбекистану.

Але разом із сім’єю ми вирішили, що я українець і моя Батьківщина – тут, тому грати за іншу країну неправильно. Водночас 2015 року в Узбекистані видали указ, що воротарі-легіонери з наступного року не мають права грати в чемпіонаті. Можливо, якби тоді змінив громадянство, то ще не завершував би кар’єру. Фізичні кондиції дозволяли ще декілька років пограти на високому рівні. Але все, що робиться – на краще.

Коли лише переїхав до чемпіонату Узбекистану, там іще грав бразилець Рівалдо. Це гравець із великої букви. Його рухи, мислення, швидке ухвалення рішень, бачення поля – феноменальні. І мені довелося проти нього грати. Я тільки приїхав у «Кизилкум», і ми зіграли в нічию 1:1 із «Буньодкором», за який виступав Рівалдо, а тренував Луїш Феліпе Сколарі. Це було перше очко, яке наша команда здобула на виїзді у матчі з цим лідером узбекистанського футболу. А я всю гру відстояв на воротах. Футболкою з Рівалдо не обмінювався, я до такого не схильний – всі ми люди і зліплені з одного тіста. Я вважаю, що цінніше було б поспілкуватися з ним, обмінятися якимось досвідом.

Про відомих партнерів та втрачений шанс пограти в Італії

В Україні виступав за багато клубів, але у Вищій лізі – лише за «Нафтовик-Укрнафту» з Охтирки. У цій команді грав із двома ДенисамиДедечком і Олійником, яких клуб узяв в оренду з київського «Динамо». З останнім, до речі, також жив у одній кімнаті. Він тоді приїхав зі своїм нині покійним братом Олександром, із яким я вчився в одному класі в Чернівцях. Зараз ми з Денисом Олійником не підтримуємо зв’язок, він грає у Фінляндії. Та я був би у захваті, якби такий футболіст, наприклад, став гравцем «Буковини».

Загалом за кар’єру довелося пограти з багатьма відомими футболістами. З колишнім гравцем національної збірної України Олександром Паляницею у Сумах я жив у одній кімнаті. Так само і з Володимиром Ковалюком, який зараз працює головним тренером івано-франківського «Прикарпаття». З покійним ексгравцем київського «Динамо» Миколою Волосянком пересікалися у «Волині». Він тоді залишився в луцькій команді, а я не зійшовся характерами з головним тренером Віталієм Кварцяним, тому грав лише в товариських матчах. Віталій Володимирович – окрема історія, це дуже амбіційна людина, але я його дуже поважаю. Він ніколи не обманював футболістів – якщо щось пообіцяв гравцю, то зробить усе можливе і неможливе, щоб це реалізувати. Відповідно Кварцяний вимагав від футболістів докладати максимальних зусиль для досягнення результату. Так, про нього багато говорять, про його емоції, але він усе робить за справедливістю.

Якби міг щось змінити у своїй кар’єрі, то поїхав би грати закордон раніше.

Поясню чому. В Україні в ті часи звертали увагу лише на дуже вузьке коло футболістів – там десь агент зателефонував, хтось за когось попросив, порекомендував. Тому я і поїхав закордон – якби не в Узбекистан, була б будь-яка інша країна. Коли ти приїжджаєш в інший чемпіонат, то починаєш із чистого аркуша. І все залежить тільки від тебе.

Хоча міг потрапити закордон ще в молоді роки. На початку кар’єри, коли мені було 21 чи 22 роки, була можливість пограти в Італії за клуб «Венеція». Ця команда тоді виступала у Серії Б, другому за силою чемпіонаті країни. Але на той час у мене народилася дитина, і ми, так би мовити, не дійшли спільної мови з дружиною щодо продовження кар’єри закордоном. Я сказав італійському клубу, що зможу перейти пізніше, але там відповіли, що потім уже не треба буде, місце буде зайняте.

Значну частину свого життя я провів поза рідними Чернівцями. Зараз повернувся в це місто і бачу в ньому багато переваг та багато недоліків. Місто розвивається, динамічно будується, тут створюють певну інфраструктуру, але є й багато негативних моментів – бруд, сміття, дороги. Водночас кожен має щось зробити, аби Чернівці стали кращими. Так само і з футбольним клубом «Буковина». Тому я хочу закликати фахівців, керівників, уболівальників об’єднатися, і кожен із нас має щось зробити для того, щоб розвивати буковинський футбол. Тому що засуджувати, критикувати у нас уміють усі, а допомагати, на жаль, ніхто не хоче.

Іван Сірецький

Фото Ірини Болести

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук