Позивний ТТ. Буковинка про страх, жінок на війні та бізнес «на крові й кістках»

Тетяна Тучак – командирка медичної служби третьої окремої стрілецької роти Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

Після того, як закінчився Майдан і в державі почалася війна, буковинка Тетяна Тучак вирішила залишитися в добровольчому батальйоні та допомагати хлопцям. У Карлівці її позивний ТТ, або тьотя Таня. Вона – командирка медичної служби третьої окремої стрілецької роти Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

В інтерв’ю «Шпальті» говоримо з нею про те, чи важко жінці на війні. Про втрати, страх в очах людей, і чому вона вже ніколи не буде тією Танею, яка була до 2013 року, – читайте у нашому матеріалі.

Спілкуємось в кареті швидкої допомоги, що додає певної атмосфери у нашу розмову. 

Мені хочеться, щоб наші діти там не бачили, що робиться тут

У 2016 році я зрозуміла, що в зоні АТО (на той час це ще так називалося) зможу зробити більше хороших справ, ніж коли була волонтеркою на Буковині. Тим паче, що на той час їх було достатньо.

Рішення прийняла після того, як порадилася із дітьми. Вони підтримали та повірили у мене. Я маю трьох дочок та п’ятьох онуків. І тільки заради них та мільйонів інших я тут. Адже чужих дітей немає. Мені хочеться, щоб наші діти там не бачили того, що робиться тут.

Тьотя Таня тут парамедик. Їй доводилося доставляти багатьох поранених.

Зазвичай нам необхідно мати холодну голову, щоб швидко та ефективно надати домедичну допомогу. У зоні ООС бачиш різні поранення, і в тебе може початися паніка. А твоє завдання – вчасно доставити живим пораненого.

Найгірше, коли в автомобіль потрапляє побратим. Коли гинуть дуже молоді хлопці.Коли знаєш, що везеш уже 200-го…Ще вчора я з ним розмовляла, ми сміялися… І в один момент його не стало. Це надзвичайно складно прийняти, але ми завжди їх пам’ятаємо.

Бути на війні і в тилу – це як бути в двох різних світах. Знаю точно, коли повернуся додому, то вже не буду тією Танею, яка була до 2013 року і коли почався Майдан.

Тут я часто щось втрачала. Але за час війни, яка триває уже шість років в Україні, я знайшла багато друзів. Це найдорожче, що є у нашому житті.

Війна жорстока, у ній є плюси та мінуси. Недоліки в тому, що ми втрачаємо близьких нам людей, часто – найстійкіших. А переваги у тому, що знаходимо вірних друзів.

Страх у людських очах

Війна почалася в 2014 році. Всі ми знаємо, що таке антитерористична операція та скільки вона повинна тривати. Тоді у нас була війна, і вона триває досі, а далі подивимося. Однозначно, що ми йдемо тільки до перемоги. Адже нам дуже хочеться, щоб удома – наші батьки, діти, онуки, близькі не знали, що таке війна.

За 6 років тут загинули багато наших побратимів та посестер. Вони не для того віддали своє життя, щоб війна просто завершилася. Ми повинні закінчити її з перемогою. Адже війну або програють, або перемагають.

Коли до мене приходять нові люди у підрозділ, я кажу, що за будь-яких обставин вони мають залишатися людьми. І повинні знати, чому вони тут та що хочуть залишити після себе.

Чи важко жінці на війні? Мені не важко. Я завжди казала, що на війні немає жінок і чоловіків. Тут усі однакові, всі бійці. Є наказ і є його виконання. Жінки можуть бути вдома, біля чоловіків та дітей, а на війні жінка виконує таку ж функцію, як і чоловік.

Чи буває страшно? Страх у людських очах. У мозку його немає. Страшно, коли ховаєш рідних та близьких. А сказати, що тут не страшно, може лише дурень. Та мене не лякає смерть. Ми всі народилися, щоб померти. Як саме помремо – залежить тільки від нас.

Спілкуючись з ТТ, розумію наскільки вона відважна. Коли Таня розповідає, що люди не знають про війну, на її очах з’являються сльози.  

Ми програли інформаційну війну ще в 2014 році. Людям не подавали і не подають інформацію про те, що в Україні війна. Якщо спочатку у нас була АТО, то зараз уже так усе висвітлюють, ніби і її немає. Коли приїжджаю додому, то часто чую: у нас ще АТО?

Мені тоді хочеться кричати, що її і не було. У нас ВІЙНА. Ще запитують, хто мене туди відправив. Це так образливо. Ще на початку 2014-го я старалася дипломатично і культурно розповідати людям, що насправді відбувається. Мене тоді настільки «рвало», що з мене сміялися. Зараз я з легкістю називаю таких людей бидлом і стадом. За 5 років війни впевнено можу сказати, що у нас половина населення – бидло. Бидло, що не поважає тих хлопців, які приїжджають додому у формі.

«Я не прошу і вони не просять, щоб ви перед ними приклонялися, зустрічали з хлібом, сіллю та рушниками. Їх просто необхідно трішки поважати. Адже поки ви спали в теплих ліжках та їли гарячий борщик, вони сиділи в окопах по коліна в болоті і замерзали взимку».

Запитую у Тьоті Тані, чи заробляють на війні.

Вона каже, що може навести багато прикладів, але поки ще не час. Проте зазначає, що…

Ще в 2014 році і на початку 2015-го багато офіцерів робили собі бізнес «на крові і кістках». Вони й зараз почувають себе дуже добре. А найгірше те, що вони залишилися безкарними. Проте я знаю, що до кожного прийде його час, і справедливість візьме верх.

Нашій державі не потрібні люди без рук, ніг та з контузіями

У нас немає статистики, скільки військових загинуло. І те, що висвітлюють у ЗМІ, – це неправда. Чому? Це варто запитати у Генштабу та Міністерства оборони. Думаю, це для того, щоб не було паніки, адже з 2014 року і до сьогоднішнього дня деякі хлопці досі у полоні, а інші зникли безвісти. А знаєте, скільки поранених хлопців, і чи хтось ними займається? Ні, адже в Україні навіть реабілітаційних центрів немає. Тому така велика смертність там, у тилу.

«Багато хлопців скоїли самогубство, бо нашій державі не потрібні люди без рук, ніг та з контузіями. Їх кинули, і вони залишилися наодинці зі своїми проблемами».

Уся допомога, яку збирають волонтери, доходить до нас. І коли нам щось привозять (зазвичай це одяг, продукти та медикаменти), я одразу віддаю все на передову.

Нам дійсно потрібна допомога, адже у нас тут ніхто не заробляє гроші. А ті, хто так думають, можуть приїхати сюди, перевірити та замінити тих бійців, котрі стоять на передовій. Тоді всі побачать, які шалені гроші тут заробляють. Однозначно, військові з добровольчого батальйону тут взагалі нічого не не мають. А хлопці із ЗСУ, якщо й отримують зарплату, то вона кривава. Сходіть, заробіть гроші й УБД (статус учасника бойових дій), які деякі просто купили. А це ті ж військові комісари, які приїжджали сюди та сиділи на третій лінії оборони. Але сьогодні вони з УБД.

Після завершення війни втілю в життя дві мрії

Війна виховує. Напевно, тут ти стаєш більш справедливим. Коли вона завершиться, то сидітиму вдома з онуками.

І втілю в життя дві мрії. Для початку хочу зробити такий собі шкільний табір для дітей. Куди приїжджатиме малеча з усіх областей та навчатиметься парамедицині. Друга мрія – зробити в Лужанах великий пам’ятник зі списком загиблих буковинців на війні.

 

Ярослава Дерев’янко

Залишити відгук

Залишити відгук