0
21-річний спортсмен із Недобоївців Хотинського району за чотири роки пройшов шлях від аматора до одного з кращих легкоатлетів у Європі.
З 21 по 30 червня у столиці Білорусі Мінську тривали другі Європейські ігри. Ці багатовидові змагання називають Олімпіадою Старого світу. Збірна України посіла на них третє загальнокомандне місце, здобувши 16 золотих медалей. До однієї з них безпосередньо причетна Чернівецька область. 21-річний Олег Миронець із села Недобоївців Хотинського району – перший буковинець, який став чемпіоном Європейських ігор. Він у складі української команди посів перше місце у змаганнях з легкої атлетики, які проходять за форматом DNA (динамічна нова легка атлетика). Одразу після повернення з Мінська додому Олег розповів у інтерв’ю «Шпальті» про перемогу у білорусів на очах у Президента Білорусі Олександра Лукашенка, про відсутність умов для занять спортом та про те, як лише за чотири роки тренувань став чемпіоном Європейських ігор.
Здобув «золото» на очах у Лукашенка, а повернувшись додому, пішов пилити дрова
«Золото» Європейських ігор – це щось нереальне, почуття дуже змішані – ти дуже радий, але ще не розумієш, що ти переможець. Уже коли повернувся додому, почав потроху все усвідомлювати. У Києві нас гідно зустріли – було багато журналістів, людей із квітами, родичі. Їхня увага приємна – зі мною фотографуються, вітаються, розпитують, впізнають у Чернівцях і столиці. Але я до зірок не злітаю, стараюся бути таким, як і раніше, спілкуватися з усіма і не підносити себе на якийсь вищий рівень.
Я приїхав додому в Недобоївці 1 липня, а наступного дня вже пиляв дрова на зиму. Такі реалії в нашій державі, що сім’ї не вистачає грошей заплатити за газ, тому перейшли на твердопаливний котел. Та й узагалі у селі роботи завжди вистачає.
Фінал Європейських ігор запам’ятався неймовірною боротьбою з білорусами. Але наша команда була дуже дружня.
Вперше побачив такий – справді єдиний колектив. Зазвичай на змаганнях кожен сам за себе.
А в Мінську був певний експеримент із дисципліною DNA – «динамічною новою легкою атлетикою». На нього пішли через конкуренцію з іншими видами спорту, для того, щоб зробити легку атлетику цікавішою і більш непередбачуваною. Ми повернулися із «золотом», тож для України цей експеримент вдався. Особливість «динамічної нової легкої атлетики» полягає в тому, що це водночас і особиста, і командна дисципліна. Спочатку проходять змагання з різних видів – бігу, стрибків у висоту, у довжину. Відповідно до місця, яке посів спортсмен, нараховують очки до командного заліку. Тому всі вболівають за партнерів по команді, адже провал когось – це провал усіх. Коли ти сам стартуєш, то набагато легше, а в цій новій дисципліні у разі невдачі ти підводиш усю команду.
Тонкощі DNA ми вивчали вже по ходу Європейських ігор. У білорусів була перевага, бо вони знали, що на них чекає. Їм пояснили всі правила, на що треба звернути увагу, вони відпрацьовували різні елементи. У нас такого не було.
Півфінал у плані психології дався більш-менш легко. А от у фіналі переживав абсолютно за все. Був сильний мандраж. Я одночасно розминався і дивився, як виступають інші партнери по команді. Переживав і за них, і за себе. Стадіон був заповнений, на трибунах сидів і Президент Білорусі Олександр Лукашенко. А ми на його очах вирвали «золото» у білорусів. Попри це, місцеві глядачі нам аплодували.
Про травму, яка не завадила стати чемпіоном Євроігор
Із самого початку на Європейських іграх я мав бігти 800-метрівку у змішаній естафеті-переслідуванні. Але один зі спортсменів міксестафети 4х400 метрів травмувався, а запасного чомусь не було. Вирішили, що замість нього бігтиму я. Певний досвід виступів на 400 метрах я маю, але 800-метрівка для мене ближча. Крім того, у Мінськ я поїхав із травмою, яку отримав ще навесні на зборах у Лазурному Херсонської області. Тому сказав тренерам, що зроблю все, що в моїх силах, але обіцяти нічого не можу. 400 метрів – більш швидкісна дистанція, відповідно – вищий ризик знову отримати ушкодження.
Ця травма, з одного боку, трохи смішна, а з іншого – не дуже.
Справді трохи смішно, коли спортсмен, який займався в поганих умовах, травмується через те, що починає тренуватися в хороших умовах.
Я живу в Недобоївцях, але щодня їжджу на заняття до Хотина. Тренуюся в парку, де ніякого ґумового покриття немає – лише асфальт. І це дало про себе знати. Приїхав на збір у Лазурне – із твердого покриття на м’яке. Нічого там такого серйозного не робив, лише розминку, але відчув дискомфорт у зоні ахілла. Думав, що це через зміну погоди чи довгий переїзд, відпочину день-два – і все пройде. Наступного дня стало гірше, ще через два дні вже не міг стати на ногу. Більше половини збору я просидів, почав там лікуватися. Удома продовжив лікування, але нічого не допомагало. Тоді мені порадили клініку в Києві. І столичні лікарі сказали, що потрібно класти відновлювальну плазму. З’ясувалося, що у мене розрив ахілла. Це досить розповсюджена травма в легкоатлетів, я досі ще повністю не вилікував її.
Я їхав на Європейські ігри, не надіючись на хороший результат через цю травму. Але вдалося свій етап подолати за 46,80 секунд, хоча я вже десь півтора року не бігав 400-метрівку. Раніше мій кращий результат на цій дистанції був 47,56 секунд. Зрештою, у півфіналі ми пробігли швидше за всі збірні, поставили рекорд Європейських ігор, побили рекорд України і виконали норматив на чемпіонат світу, який прийматиме столиця Катару Доха.
Про масове виконання гімну України та казус із російськими спортсменками
У Мінську я постійно підтримував зв’язок зі своїм тренером через інтернет. Також постійно телефонували рідні: мама, сестра, брат, дівчина. Писали друзі, однокласники, сусіди – весь час я відчував масову підтримку, і це зіграло дуже велику роль.
Рівень організації Євроігор дуже високий. Чого вартує лише церемонія відкриття. Жили ми в олімпійському селищі, в яке на час ігор переобладнали студмістечко Мінська. Їдальня працювала 24 години на добу, і не було такого, що нас годували лише гречкою та кашею.
Хоч змагання приймала Білорусь, у меню не тільки картопля була, та без неї не обійшлося. Давали червону рибу, кальмарів, восьминогів – був великий асортимент.
Білоруси попіклувалися і про вільний час спортсменів. Поруч був стадіон для розминки, цікаві розваги, ігри, мініатракціони, доріжки для гольфа. Ми могли відволіктися від змагань, трохи відпочивали від них.
Зі мною трапилася одна цікава ситуація. Я пішов на розминкове поле, трохи тренувався, коли до мене підійшли декілька легкоатлеток із Росії.
Кажуть мені «прівєт!», я їм відповів, а вони російською: «В смысле? Ты с нами здороваешься? Вам можно?»
Дівчата були шоковані, що я взагалі з ними розмовляв. Нам ніхто не забороняв спілкуватися з російськими спортсменами. У Мінську кожному учасникові ігор видавали значки з назвою та символікою своєї країни. Ними можна було обмінюватися зі спортсменами з інших держав. Ті росіянки боялися це робити через стосунки між нашими країнами. Я їм пояснив, що спорт – зовсім інший світ, та ж Олімпіада придумана для того, аби мирити держави. Ще в античні часи на період проведення Олімпійських ігор усі війни припинялися.
Багато хто відзначив, як наша команда спільно виконала гімн України під час вручення медалей. Було дуже приємно почути його на стадіоні «Динамо» в Мінську. Я провів поглядом у бік трибун і побачив, що не тільки ми співаємо гімн, а й багато глядачів, до того ж не лише українці. Це був дуже крутий момент, масштаб якого я почав усвідомлювати лише зараз. Тоді були лише емоції. Часу на те, щоб зрозуміти все, не було ще й тому, що після нагородження вночі ми вилітали додому. На церемонію закриття ігор ми не залишилися – квитки вже були придбані заздалегідь. Не знаю, з чим це було пов’язано, можливо, ніхто й не сподівався на наш успіх.
Не хотів займатися легкою атлетикою, а серйозно тренується лише 4 роки
«Золото» Європейських ігор – це заслуга також і мого тренера Івана Григоровича Павлюка. Це мій перший і, надіюся, останній наставник. Ще коли я навчався у сьомому класі, він кликав мене на тренування. А я казав: «Та нащо воно мені?» Я виступав за школу на районних змаганнях, і він мені казав, щоб я приходив до нього займатися. Навіть додому до нас приїжджав, щоб мене переконати. А я не хотів. Я багато разів виступав на обласних змаганнях. На одних із них – у 2015 році – Іван Григорович запропонував мені поїхати в Запоріжжя на чемпіонат України серед юнаків. Я погодився і на двох дистанціях посів 8 місце з декількох десятків учасників. Це був сильний результат для мене. Коли ми повернулися додому, тренер запитав, чи хочу я серйозніше займатися, пов’язати життя з легкою атлетикою.
Він сказав: «Якщо хочеш, то треба йти до кінця, якщо ні – то можеш просто для себе займатися». Я вибрав іти до кінця.
З часом полюбив професійний спорт, легка атлетика стала для мене сенсом життя. Я не ставлюся до неї, як до роботи, а живу нею й отримую від цього задоволення.
Так я почав серйозніше займатися, коли закінчив школу. За три роки виконав норматив майстра спорту. Мабуть, у мене від природи хороші задатки, які потрапили в руки до хорошого тренера. Впродовж першого року тренувань я займався один-два рази на тиждень, дуже рідко – тричі. Зараз у мене 5 тренувань на тиждень, на зборах – 10-12, тобто двічі на день.
Спочатку батьки ніби і підтримували мене, але водночас остерігалися навантажень професійного спорту. Бо є багато прикладів, коли люди йшли у спорт, потім травмувалися і пів життя лікувалися. Відтак, коли я вийшов на більш серйозний рівень, то мама казала, що ніколи не подумала б, що зможу такого досягти. Це було ще тоді, коли я «виконав» майстра спорту. А тепер цілком підтримує та часто дає поради.
Коли вчився у школі, то трохи займався футболом, волейболом і легкою атлетикою. Грав «на район» за футбольний клуб «Недобоївці». Займався всім і нічим одночасно – до обіду ходив на футбол, потім – на легку атлетику, а ввечері – на волейбол. Коли побачив, що в легкій атлетиці, докладаючи мінімум зусиль, показую високий результат, вирішив робити акцент на цьому виді спорту. Прикладом цьому є те, що мій тренер «виконав» майстра спорту у 26-річному віці, а я – у 19-річному.
Про відсутність умов для занять спортом і надію на спонсорів
Найболючіше для мене – питання умов для тренувань. Якщо в Чернівцях їх немає, то що говорити про райони області. Я маю надію лише на меценатів, на те, що хтось зацікавиться легкою атлетикою й облаштує хоча б одну бігову доріжку, навіть біля свого дому. Є дуже багато талановитих дітей, але вони не мають де тренуватися. Я вже чотири роки бігаю в парку на асфальті, і це не дуже добре. Журналісти часто запитують, де я займаюся. Я кажу, щоб просто брали фотоапарат, приходили на тренування і самі це побачили. Влітку ще як-не-як, а взимку взагалі немає, де займатися. Тому доводиться часто лікуватися від травм. Із такими умовами дуже важко, ми надіємося тільки на меценатів. Сподіваюся, що мій приклад змусить людей задуматися над покращенням спортивної інфраструктури. Якщо немає умов, то дуже важко рости.
У Білорусі журналісти мене запитували щодо мого харчування. Я відповів, що все залежить від фінансів – якщо є гроші, то можна дотримуватися дієт. Але здебільшого їм те, що є. Тому що зараз ми, легкоатлети, працюємо заради того, щоб купити собі кросівки, форму, щось для підтримки організму. Споносорів мало, а держава нас не достатньо забезпечує. У цьому плані мені зараз важкувато, а що буде, коли надумаю створити сім’ю?
Дружина просто скаже: «Дістав ти з цим своїм спортом, думай, як гроші заробляти».
Мій дохід – це пів ставки в Національній збірній України, ще трішки заробляю у Школі вищої спортивної майстерності у Чернівцях. Також отримую цьогоріч обласну стипендію – одну тисячу гривень, яка йде на щоденні поїздки з Недобоївців до Хотина.
Зараз дуже важко без спонсорів. Усе, що я заробляю, вкладаю у спорт, в інвентар. Зайти у будь-який магазин – дешевше, ніж за 200 доларів, «шиповок» не знайдеш, кросівки – 100-150 доларів. Немає зайвих грошей, щоб навіть поїхати відпочити. У мене зараз немає жодного спонсора, тож я би не відмовився від допомоги. Звичайно, ходити містом у футболці з надрукованим обличчям мецената я не буду. Чекати на фінансування від держави можна вічно, а спорт – така штука, яка не чекає. Роки йдуть, конкуренти не стоять на місці. Чекати до 30-річного віку, поки хтось дасть мені хороші умови, нереально. Як можемо, так і виживаємо.
Крім легкої атлетики, мало на що вистачає часу. То лише здається, що потренувався – і потім цілий день відпочиваєш. Є ж іще різні домашні клопоти. Але часто після заняття приходиш додому настільки виснажений, що просто «вирубуєшся». У душ – і одразу спати, зранку прокидаєшся, робиш розминку і знов їдеш у Хотин на тренування. Дивитися телевізор часу не маю, лише заходжу в інтернет, дивлюся те, що мені потрібно – що у світі робиться, якісь нові нормативи, тренування. Буває, дивлюся кіно – треба хоч інколи відволікати себе від легкої атлетики. Тому, щоб змінити спортивну діяльність, можу іноді пограти в баскетбол. Досвідченим спортсменам легше це переносити, а діти походять місяць на легку атлетику, лиш бігатимуть, і їм це швидко набридне.
Іван Сірецький
Фото Ярослави Дерев’янко
