0
Оксана Драчковська пише про те, що «Українська книга» була першим культурно-мистецьким простором у Чернівцях. Не просто крамницею, а чимось більшим.
Не знаю як вам, а мені життя видається загалом справедливим. Щонайменше – сповненим праведних закономірностей. Це якась загадкова хімія Всесвіту, таємна робота надприродних сил. Вона триває постійно, завжди, навіть у той час, коли нам здається, що або нічого не відбувається, або відбувається щось геть протилежне до справедливости. Тож коли я виходила із сесійної зали міської ради, – виходила з поразкою, бо депутати так і не підтримали мою петицію про захист «Української книги», – мені й на думку не спадало, що вже тривають події, котрі розвернуть ситуацію на 180 градусів. Уже тоді всередині приміщення колишнього культурно-мистецького центру «Українська книга» відбувалося його відверте руйнування. Не в переносному сенсі, а в цілком собі прямому. Орендарі не просто почали ремонт, вони почали його без жодних дозвільних документів та ще й із таким цинічним розмахом, що ледь не зруйнували цілу будівлю – до речі, пам’ятку архітектури загальноукраїнського значення.
Чому я вважаю такий розвиток подій справедливим? Тому що люди, які намагалися безсоромно прихопити козирне приміщення в самісінькому центрі міста явно не під книгарню, отримають натомість розірвання угоди про оренду, а якщо вже геть правда переможе – то й кримінальне провадження. Що ж буде з самою «Українською книгою»? Як безнадійна оптимістка, вважаю, що все буде гаразд.
Коли до мене на телевізійну програму «Тема дня. Культура» на Суспільному приходять митці з активною громадянською позицією, завжди запитую їх, чому вони такі. Запитувала про це Маріанну Гончарову, Тараса Полатайка, Андрія Тужикова... Чому не можна просто писати, просто займатися творчістю? Їздити на фестивалі й творчі резиденції? Адже творчій людині сам Бог велів жити в якомусь трохи нереальному світі.
Ставлячи такі запитання своїм співрозмовникам, щиро кажучи, шукаю відповіді для себе і про себе. Чому не сидиться мені самій? І так само, як мої студійні гості, якоїсь більш-менш раціональної, логічної відповіді так і не знаходжу. «Просто ми такі», – кажемо собі вголос чи подумки. Такі – не означає найкращі, найактивніші, найрозумніші. Ні. Тут є певна приреченість, покірність долі та власному характерові, котрий не зміниш, не виженеш із себе. І ось уже, замість того, щоб писати вільними нічними годинами роман, який «мучиш» уже зо п’ять років, заходиш на сайт міської ради й відкриваєш розділ петицій.
Коли я написала петицію про збереження «Української книги», і вона менш, ніж за добу, набрала необхідну кількість голосів, зчинився певний резонанс, і журналісти почали звертатися по коментарі. «Чому ви вирішили написати цю петицію?» – питали вони переважно. Запитання не найбільш елегантне, проте логічне, бо завжди треба знати мотивацію людини. І я казала їм відверто, що хочу виправити, так би мовити, помилку молодості. Бо, вірите чи ні, а скільки б не ходила повз ту будівлю на Центральній площі, де колись була книгарня «Кобзар», мені завжди трохи соромно. В той час, коли Чернівці втрачали цю крамницю (найкращу, найбільшу в місті, яка могла би в перспективі стати чудовим культурним простором), я вже тоді працювала журналісткою, мала якусь громадянську позицію і – головне – добре усвідомлювала, що відбувається. Проте нічого не зробила. І як же прикметно та іронічно: одна молода журналістка попросила про інтерв’ю після оприлюднення петиції, я запропонувала їй зустрітися біля колишнього «Кобзаря», і вона прийшла до пам’ятника Шевченку. Річ не в тому, що дівчина не почула слова «колишній», річ у тому, що виросло покоління, котре не знає, що існувала така книгарня.
«Українська книга» була першим культурно-мистецьким простором у Чернівцях. Тобто не просто крамницею, а чимось більшим. Втім, і крамниця залишила слід у пам’яті як ідея смілива, на той час революційна. Бо на межі дев’яностих-двотисячних книжковий ринок України складали майже винятково російськомовні видання. Здебільшого ще й із Росії імпортовані. Книги українською мовою вважалися абсолютно безперспективними з точки зору комерції, за винятком хіба що дитячої літератури. А тут раптом концепція – книги лише українською. Логічно, що така книгарня почала притягувати сучасних українських письменників: як їхні на той час ще нечисленні й нетиражні видання, так і їх самих. Пам’ятаю, як познайомилася там з Олександром Ірванцем. Він дістав із полички книгу Світлани Пиркало «Зелена Маргарита» і сказав: «Це геніально!» Я купила книжку і переконалася, що таки геніально. Пригадую, як купувала там тоді ще маленькому старшому синові всі новинки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», а потім уже з ним приходила, щоб привчати і до книги, і до свідомого самостійного вибору.
Трохи згодом відкрилося «Літературне кафе». Ажіотаж був такий, що тісне приміщення не могло всіх вмістити. Пам’ятаю, як стояли в дверях юні Христя Венгринюк і Саша Горський, а королем вечора був незмінно скромний, хоч тоді вже культовий Василь Кожелянко, автор вибухової «Дефіляди у Москві», засновник нової течії в українській літературі. Там же, через роки, у 2009-му, ми зібралися на перший вечір його пам’яті.
Звісно, все це лише спогади, і їхнє місце – у минулому. Можливо, час тієї «Української книги», що будить у нас ностальгійні спогади, таки минув. Але що ж натомість?
Тут знову повертаюся до «Кобзаря». Втрата його безповоротна з тієї причини, що приміщення стало приватним. Навіть якщо дуже захотіти його повернути і почати в цьому напрямку якісь рухи, то їх треба одразу ж припинити. Бо зазіхання на приватну власність, яким би шляхом вона не була набута, небезпечний, ба навіть страшний прецедент. Натомість приміщення «Української книги» поки що є власністю громади міста. І це те, за що нам треба триматися зубами.
Між іншим, якщо хтось не знає, формально навіть орендар приміщення не змінився. Це, як і раніше, ГО «Інститут розвитку міста Чернівців». Ось тільки змінилося керівництво громадської організації. Змінилося керівництво, зачинився культурно-мистецький центр, розпочався ремонт-руйнація… Такий простий і типовий ланцюжок подій. Ми вже знаємо з досвіду, чим закінчуються подібні історії. Ресторан, ювелірний магазин, банківське відділення, аптека… Будь-що таке, з чого новий власник (а переводити комунальну власність у приватну наші ділки вже також добре вміють) матиме хороший дохід. Що з цього матиме місто? Подальшу деградацію і обазарювання.
Але я вірю у справедливість світу, і головний закон цієї справедливости полягає в тому, що результат завжди пропорційний докладеним зусиллям. Тобто ми не втратимо «Українську книгу», якщо будемо за неї боротися. Не подумки, не в розмовах між собою, не в соцмережах, а в реальному житті. Знаєте, я б хотіла виправити в цій історії ще одну «помилку молодості». Власне, не так молодости, як незрілости. Незрілости не лише моєї особистої, а нашого суспільства загалом. Нашого такого ще юного громадянського суспільства. Ми непослідовні і не наполегливі. Нам бракує терпіння та зосереджености. Як маленькі діти, ми не можемо довго утримувати увагу на одному об’єкті, кидаємося в різні боки, відволікаємося, забуваємо, втомлюємося. Та це все «хвороби росту», ми мусимо подорослішати і навчитися бути справжніми громадянами. Тоді тактика затягування часу, яку часто застосовують українські чиновники, вже не працюватиме щодо нас. Тоді брехню, лицемірство, окозамилювання ми будемо розпізнавати одразу. А головне – ми станемо впевненими і спокійними, господарями свого міста.
