Новий правопис уже чинний. Чому він усе-таки хороший

Магістр філології за спеціальністю «Українська мова та література» ЧНУ імені Юрія Федьковича і магістр неофілології за спеціальністю «Українська філологія» Ягеллонського університету в Кракові, чернівчанин Дмитро Плантон коментує зміни в новому Українському правописі, які викликали найбільший резонанс.

  

3 червня набула чинності нова редакція Українського правопису. Як і обіцяли фахівці та всі притомні люди, різкого зросту смертности в Україні з цього приводу не відбулося, масового спалення книг зі старою ортографією теж не сталося, та й розпинати незгодних зі змінами аки хлопчиків на Донбасі, як не дивно, ніхто не почав і не збирається. А це означає, що для наших текстів настав час нових правил, у яких, запевняю, немає нічого страшного чи такого, що неможливо зрозуміти або запам’ятати. Офіційний огляд змін доступний тут, а ми подумаємо собі по-своєму, чим хороший і чому поганий (поганий?) новий Український правопис. Прокоментую не всі зміни, а лише ті, які, на мою суб’єктивну думку, викликали найбільший резонанс і є найбільш значущими.

Тож чим хороший?

Новий правопис усуває чимало нелогічних та несистемних випадків. Наприклад, правильним стає написання «проєкт». Подумати тільки – в українській мові є спільнокореневі слова «суб’єкт», «об’єкт», «ін’єкція», «траєкторія» – і всіх їх ми пишемо з «є», а чомусь лише «проект» був як не рідний. Тепер «проєкт» нічим не відрізнятиметься від своїх «родичів», і це прекрасно: от ви раніше могли припустити, що слово «проект» і «траєкторія» мають спільне походження та глибоко захований, але спільний зміст? Власне, таке написання відкриває шлях для того, щоб побачити цей історичний зв’язок, такий неочевидний через дивне написання «проект», і взяти й дослідити його.

Приємно, що тепер писатимемо логічне «священник» із двома «нн». Колись, у класі сьомому чи восьмому, я на диктанті біля дошки написав це слово саме з двома «нн» і був дуже здивований, коли вчителька мене виправила. «Як?» – подумав я. – «Це слово походить від слова «священний», де є дві «н», то чому в похідному пишемо одну? Є «письменний» з двома «нн» і є «письменник», яке від цього й походить – і теж дві «нн»! Що за дурня?!» Й отака дурня до 3 червня була чинною, а зараз цього не буде.

Приємно, що нарешті не буде подвоєнь літери «к» в іноземних (переважно англійських) прізвищах: тепер буде «Дікенс», «Текерей», а не «Діккенс», «Теккерей». От для чого було її подвоювати? Навіть в англійській мові в цих словах не подвоєння тієї самої літери, а комбінація ck, то й нам воно ні до чого. І, що важливо, не буде цього й у тих прізвищах, які доведеться записувати у майбутньому, й ніхто не сушитиме голови – «а тут одна «к» чи все-таки дві?» Одна, віднині й навік.

Приємно, що тепер не буде дивного «фойє», «Гойя», «Хайям», «Фейєрбах», а буде просте й логічне «фоє», «Гоя», «Хаям», «Феєрбах». Як ми всі знаємо, йотована літера після голосного і так позначає два звуки – [й] та [відповідний голосний], то абсолютно зайвою була окрема літера «й».

Ці спрощення вас ще не переконали, що новий правопис дбає про зручність написання та стрункість ортографічної системи? Тоді погляньмо на ще деякі зміни.

Чимало частинок іншомовного походження, які раніше ми писали через дефіс, відтепер писатимемо разом. Це слова з першою частиною: «веб», «віце», «поп», «лейб», «максі», «міді», «прес», «фольк», «міні», «преміум», «топ», «флеш», «екс», «контр», «унтер». Очевидно, ніхто (чи майже ніхто) не міг раніше пояснити, чому слово з першою іншомовною частинкою – наприклад, хай буде «теле» – в одному випадку пишемо разом (наприклад, «телеміст» чи «телемарафон»), а слова з першою іншомовною частинкою  в іншому випадку – наприклад, частинкою «віце» (віце-президент) чи «міні» (міні-спідниця) – пишемо через дефіс. І всі ці частинки чужомовні, і всі вони утворюють відмінювані слова, і всі вони можуть поєднуватися з українськими чи запозиченими словами. Тобто все однакове, а пишемо по-різному. От цю шалену нелогічність і виправили. Тепер одноманітно: «телеміст», «телемарафон», «віцепрезидент», «мініспідниця». Коли звикнути, то буде просто неможливо помилитися, адже в новій редакції правопису не залишилося жодної подібної іншомовної частинки, яку й досі потрібно писати через дефіс. А тому потрібно визнати, що й тут настало суттєве спрощення правописної системи, коли звичайному користувачу не потрібно завчати перелік частинок, які треба писати разом, і перелік тих, що через дефіс, і при цьому не мати адекватного пояснення й чіткого розуміння, чому воно так. Згоден, до цієї зміни доведеться трошки звикати. Особливо важко почуватимуться журналісти, які вже так звикли писати «прес-конференція», «прес-служба» через дефіс і по декілька разів на день. Але опанувати ці зміни легко. Просто треба взяти і сказати собі – тепер це разом. Бо дефісові тут немає логічного місця. От і все.

Слова з «пів», які матимуть значення «половина чогось», тепер писатимемо окремо: «пів години», «пів яблука», «пів Києва». Уже в цій зміні відчувається рука мовознавців та їхні «хитромудрі» на перший погляд міркування. Але насправді ідея написання цих слів окремо дуже проста: слово «пів» – це половина, тобто одна друга (1/2). Це певне число, якщо геть просто. Слова, що називають числа, – це числівники. Наприклад, ними є «один», «два», «двадцять», «мільйон», «декілька» тощо. А числівники з іншими словами ми пишемо окремо, правда? «Дві години», а не «двігодини». «Мільйон гривень», а не «мільйонгривень». «Декілька яблук», а не «декількаяблук». Тому й пів години, пів яблука й пів Києва писатимемо окремо. Знову ж погоджуюся: до цього треба звикнути. Але ж коли розумієш логіку, чому так, звикати простіше. Заради справедливості зазначу, що й старі правила, яких було три, доволі прозорі. Їх можна було запам’ятати методом винятку: якщо є власна назва (міста, країни тощо), то писали через дефіс: пів-Києва, пів-України. Якщо є слово на я, ю, є, ї, писали за правилом апострофа: пів’яблука, пів’їжака, пів’євнуха. Всю решту писали разом. Нова норма спрощує навіть такі логічні, здавалося, три правила до одного: все пишемо окремо, незалежно від типу слова (назва міста чи ні, починається на йотовану чи ні). Менше вчити – менше помилятися. Тож навіть ця зміна заслуговує на схвальну оцінку, а не на критику.

Таким чином, новий правопис усунув чимало нелогічних та незрозумілих норм написання окремих слів та деяких груп слів, а також зменшив кількість правил, які треба знати для правильного написання слів з «пів». Тим він і хороший.

Окрім того, новий правопис сприяє, хоч і дещо несміливо, давно очікуваному поверненню в український публічний простір питомих рис української мови та репресованих за комуністичним наказом правописних норм для деяких іншомовних слів. Ідеться про норму «буква «и» на початку слів», про закінчення «-и» в родовому відмінку слів «кров», «сіль», «любов», «осінь», «Русь», «Білорусь», «радість» та подібних із суфіксом -ість, про написання літери «т» на місці грецької θ та написання сполуки «ав» у словах «авдієнція», «павза», «фавна», «лавреат», «авдиторія». Несміливо тому, що початкове «и» буде лише в двох словах: «ирій» та «ирод» і ніяк не в горезвісному «індику», якого окремо згадали в переліку слів на «і». Несміливо тому, що правопис допускає варіантність написання «авдиторія» поруч з нелогічним «аудиторія», коли в аналогічній позиції ми пишемо «автохтон», «автор» «автоімунний» і ніяк не «аутор», «аутохтон» чи «аутоімунний». Несміливо тому, що написання «т» на місці θ не підлягає сумніву навіть серед найбільших критиків, і воно абсолютно беззаперечне у словах «бібліотека» з βιβλιοθήκη, «театр»з θέατρον, «ортодоксія» зὀρθοδοξία, «аптека»з αποθήκη, «Прометей» з Προμηθεύς та багатьох інших. Але при цьому правопис все одно дозволяє варіантність написання «міф/міт» з μύθος, «логарифм/логаритм» з λόγος і ἀριθμός, «кафедра/катедра» з καθέδρα та подібних. Хоча чому саме в цих словах варіантність допускається, а в «бібліотеці», «аптеці», «театрі» – ні, пояснити логічно й системно не вийде. Так, не вийде, бо правопис (і відповідно вимова) цих слів був змінений за комуністичним наказом у рамках «боротьби з українським буржуазним націоналізмом» та програмою «зближення двох братніх мов – української та російської», а не відповідно до якоїсь чіткої суто мовної закономірности. Натомість суто мовна закономірність для повернення написання «т» в усіх словах на місці θ є. Я це завжди демонструю на такому прикладі: існує ото в українській мові чудасія, як «ортопед», «ортодонт», «ортодокс» з одного боку, та «орфографія» й «орфоепія» з іншого. Всі слова мають частинку (грецький корінь) ὀρθο зі значенням «правильний». Як же так вийшло, що одну й ту саму частинку ми пишемо й вимовляємо по-різному? Чи не потрібно це звести до єдиного варіанту написання? Окрім того, сказати «ортографія» й «ортоепія» можна – це й історія мови засвідчує, й елементарна логіка, про яку йшлося. Натомість ніхто при здоровому глузді не зможе сказати/написати «орфодонт», «орфодокс» чи «орфопед», правда? А чому? Тому що в українській мові тенденція передавати θ через букву «т» стійкіша, міцніша й обґрунтованіша, ніж передавати її літерою «ф». Ця літера, якби не справжнє в прямому розумінні втручання в справу радянських наркомів, напевно, і взагалі би в цьому місці не з’явилася й не змогла би стати тією «узвичаєністю», яку згадали в Правописі в цьому розділі. Саме тому повернення репресованих норм є не стільки політичною акцією в правописі (на відміну від діяльності комуністів в 1930-ті), скільки поверненням логічности й системности в український правопис.

А чим поганий?

Оцю несміливість можна назвати чи не єдиним недоліком реформи правопису. Так, багато громадян висловлює невдоволення цими поверненими нормами й воліє й надалі писати по-старому. Але ж є слова (той же «проєкт»), які не підлягають варіантності, і ти його або пишеш правильно, або пишеш з помилкою й несеш відповідальність за наслідки цієї помилки, і не інакше. Напевно, варто було б активніше доносити до громадськости логіку й потребу всіх впроваджених змін, особливо про повернені норми, підготувати населення за ті 4 роки, доки працювала комісія, й увести єдину безваріантну норму, щоб у майбутньому до цих питань більше не повертатися й не винаходити велосипед. Однак, найімовірніше, в цьому питанні комісії, як і іншим можновладцям у мовних питаннях, забракло сили духу. Мабуть, вважали, що «якось буде». Чи «в нас непроста політична ситуація, щоб так тиснути» (хоча все одно тиснути довелося й ще доведеться). Утім, це не мовознавчі чи наукові огріхи, посутніх помилок новий правопис не містить, а тому з погляду науки назвати його поганим не можна.

До нового правопису треба довго звикати, і це спричинить багато помилок. Опанувати іноземну мову з нуля на рівні В1 (твердий середній рівень) можна в середньому за пів року. Думаю, опанування нечисленних змін у правописі рідної мови вимагає менше часу, й можна сподіватися, що за місяць «інтенсиву» реально звикнути до нових норм і не помилятися у 95% випадках. Тим паче, логіку цих змін роз’яснено.

Щодо фемінітивів. У строгому розумінні поняття «правопис» як «правильний вибір букв для запису слів» фемінітиви не належать до правописних проблем. Перелік суфіксів, якими можна утворювати слова на позначення жінок-виконавиць дії чи професії, не містить норм їх написання, бо які там можуть бути сумніви? Але з огляду на те, що в Правописі присвячено їм увагу, і цей факт викликав значний резонанс, прокоментую теж і їх.

У соцмережах та приватних розмовах не раз доводилося чути від самих жінок, що їх не повинно бути в мові. Дехто з них вважає образливим, принизливим та непристойним, якщо їхню професію називати словом, у якому закладено значеннєвий компонент «жінка» (якось це дуже дивно чути). У ліпшому випадку неприйняття фемінітивів обґрунтовували тим, що це «розмовні слова, а не літературні».

Але що поганого в тому, що вони розмовні? Задумаємося на хвильку: спочатку було слово. І це слово було розмовою, а не писаним текстом. Отже, першою виникла розмовна мова, і лише на її основі виникає літературна як вища форма мови, що обслуговує цивілізаційні потреби етносу. Тобто всяка літературна мова, виникнувши з розмовної якогось етносу, вбирає в себе тисячі розмовних слів, без яких їй буде дуже незручно, і це нормально. Нормально, щоб із розмовної мови слова й форми слів, потрібні для позначення нових явищ або для точнішого позначення вже наявних явищ, проникали в літературну. От фемінітиви й проникають. І що цікаво, навіть найзатятіші борці з фемінітивами все одно підписують своїм донечкам зошити словом «учениці … класу» і ніяк не «учня». Вони називають жінок, які навчають дітей, «учительками» і навряд чи в домашній розмові скажуть «що тобі вчитель Марія Іванівна з фізики поставила?» Надто офіційно й неприродньо буде, правда? Окрім того, навіть у літературній мові жінку, яка виступає на сцені, назвуть фемінітивом «співачка» і ніколи не скажуть, наприклад, «співак Христина Соловій». На сцені танцює «танцюристка Олена Шоптенко» і ніяк не «танцюрист Олена Шоптенко». Настоятелька жіночого монастиря – це «ігуменя Михаїла» і ніяк не «ігумен Михаїла». Тобто літературна мова знає випадки, коли єдино прийнятною формою позначення жінки-виконавиці дії чи професії є лише фемінітив. Це й доводить неприродність заперечення їхнього права бути частиною офіційної норми. Нелогічно не давати їм місця в літературній мові хоча б тому, що в українській мові є можливість утворювати фемінітиви в принципі. Якби вони були такі неприродні, як стверджують не надто мудрі поборники чистоти літературної мови, їх просто не існувало б, як в українській мові немає артиклів на зразок англійських, німецьких чи французьких. А так фемінітиви існують, і мовці вживають їх, відчуваючи потребу чи то підкреслити роль жінки в суспільстві, чи то уникнути можливих неточностей. Скажімо, на одному підприємстві працюють два редактори, подружжя – Петренко Олег та Петренко Олена. Якщо сказати «відповідальний за випуск редактор Петренко О.» і треба вказати саме жінку, чи буде зрозуміло, про кого йдеться? А якщо «редакторка Петренко О.» – правда, все очевидно одразу? Ситуацію змодельовано, але насправді подібних випадків у житті чимало, придивіться до цього уважніше. То чому потрібно не пропускати в офіційний вжиток норму, яка допомагає розрізнити людей?

У випадку з фемінітивами варто не пропускати лише якісь дуже неоковирні слова, утворені «по приколу» (типу «редактореса», «продавичка» тощо). Є в нас люди, які вміють лише кепкувати, але не пропонувати конструктив. А взагалі таким словам треба сказати «ласкаво просимо».

Та й усім нормам так чи так потрібно сказати «ласкаво просимо». Відтепер вони – невід’ємна частина нашого з вами щоденного життя. Навіть прихильникам старих «варіантів» написання деяких слів раз по раз доведеться зіштовхуватися з поверненою нормою написання і врешті-решт поставити собі запитання «а може, й справді воно таки мудріше?» А згодом і самому спробувати їх використовувати захочеться. Бо логіка в тому всьому таки є.

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.