Страшно, коли навколо тиша. Репортаж із зони ООС

Що відбувається на Сході за 1400 кілометрів від мирних Чернівців, читайте у нашому репортажі.

–  А ти смілива! Не кожна наважиться поїхати в зону ООС, –  таким було моє знайомство з Мішею, якого більшість знає як БУКа. Окрім нього, ще троє волонтерів-музикантів «БУКу», водій, боєць ДУК ПС Сергій Скальд і я вирушили на Схід.

Ми виїхали з Чернівців о 5:00 ранку. Куди саме прямуємо, мені не казали. Тільки проїхавши три блокпости, дізналася, що пункт призначення називається «Карлівка». Це військовий госпіталь ДУК, що за 1400 км від Чернівців.

На базу ми приїхали о 3 годині ночі. У темряві вдалося розгледіти великий будинок, на воротах довкола нього майорить синьо-жовтий та червоно-чорний прапори.

Попри те, що вже доволі пізно, нас тут чекали – назустріч виходить жінка у військовій формі. Як я пізніше дізнаюся, це тьотя Таня, або ТТ. Так усі її й називають. Вона тут –  командирка медичної добровольчої служби.

Тьотя Таня проводить мене в кімнату зі словами:

«Будеш спати тут».

Після 23-годинної дороги я була настільки втомлена, що заснула одразу, вмостившись у спальник.

Прокинулася зранку від звуку кроків. Оглянула все довкола й побачила багато двоярусних ліжок. Виявляється, зі мною в кімнаті спали близько десяти чоловіків різного віку. Біля їхніх ліжок військова форма, прапори, плакати та патріотичні написи.

Спускаюся сходами вниз і зустрічаю чоловіка.

– Гуд монінг! – каже він.
– Хай.
– Ду ю спік інгліш? – запитує він.
«Що? – думаю я. – Звідки американець в українській армії?!»

Чоловік (ім’я якого не вказую з метою безпеки) прилетів в Україну з Америки. Народився він у Хмельницькому, потім виїхав у США з батьками. Проте коли почув, що в Україні війна, одразу прилетів сюди з другом. Прилетів, щоб захистити Батьківщину.

– Будете каву? – чую з кухні ще один голос.
– Так, не відмовлюся, – гукаю я.

Знайомлюся з чоловіком, який запропонував мені гарячий напій. Чоловік неговіркий. Дізнаюся тільки, що він чернівчанин. Приїхав у зону ООС ще 2014 року…

У замаскованій військовою сіткою альтанці сидять бійці. Поруч із ними – дівчина. Свого імені вона не називає, але тут її звуть Ярою. Їй 21 рік.

«Мене тут тьотя Таня навчає надавати допомогу бійцям, – каже Яра. – Я давно хотіла допомагати військовим, тому зараз тут. Це вже мій дім. Коли звідси виїжджаєш, то люди на тебе косо дивляться, бо ти у формі. А тут легше – не потрібно ні про що думати і тебе ніхто не осудить. Ти приносиш користь. Люди забули, що йде війна, але згадають, коли буде погано».

Погане треба зупиняти

На маленькій кухні чоловік у військовій формі готує яєчню. Знайомимося.

–  Мене звуть Саймон. Не буду казати, звідки я. Війна поки що не закінчилася, тому цю інформацію ми намагаємося не розповсюджувати, – каже чоловік.
– Розумію. А ви були на передовій? – запитую.
– Звісно. 

Чоловік пішов сюди добровольцем, як і всі інші, хто зараз перебуває на базі.

«Мене ніхто не змушував сюди йти. Ніхто не може вільну людину до чогось змушувати. Якщо є рішення, то приймаєш його самостійно, будучи в здоровому глузді. Розумієш, що погане треба зупиняти. Війна має тільки один сенс – знищити ворога, який прийшов зі зброєю. Я не шкодую, що тут. І  буду боротися до кінця, поки є ворог», – розповідає Саймон.

Зустрічаю на кухні тьотю Таню. Вона каже хлопцям начистити на сніданок картоплі та зробити пюре. Пропоную свою допомогу. Сідаю поруч із хлопцями і беруся чистити два ящики картоплі. Під час спільного готування добровольці говорять про улюблені фільми. А з іншої кімнаті чутно, як американець вчить онлайн українську мову.

– Я казав йому, що не буду перекладачем тут і буде складно. Але він вперся і сказав, що їде, – зазначає Саймон.

Поки картопля вариться, іду з Ярою та Саймоном у магазин «Продукты». На мій подив тут, окрім продуктів, можна придбати все необхідне для дому. Поруч є ще один магазин, але хлопці туди не ходять, кажуть, що він сепаратистський.

Картопля з тушкованкою готова. Накриваємо на стіл та всі разом снідаємо. Тарілку кожен за собою миє окремо.

Тут усе спільне

У коридорі розкладено багато взуття. Саймон розповідає, що це все спільне.

«Хто перший встав, того й взуття», − каже він.

Йдемо разом із Саймоном на вулицю. Бачу там тьотю Таню. Починаю з нею розмову. Дізнаюся, що ми землячки – тьотя Таня теж буковинка.  

«Після того, як закінчився Майдан, я почала їздити на Схід як волонтер. 2016 року вирішила залишитися тут, у ДУК», − каже ТТ.

Про свій вибір командирка медичної добровольчої служби не пожалкувала жодного разу та каже, що тут їй не важко. Адже…

«На війні немає жінок. Тут всі однакові, всі бійці. Є наказ і є його виконання. Жінки можуть бути вдома, біля чоловіків та дітей, а на війні жінка виконує таку ж функцію, як і чоловік».

Під час нашої розмови у ТТ час від часу з’являються сльози на очах. Але жінка себе опановує і продовжує розповідати.

– Війна почалася в 2014 році. Всі ми знаємо, що таке антитерористична операція, скільки вона повинна тривати. У нас війна була і є, а далі подивимося. Однозначно ми йдемо тільки до перемоги. Дуже хочеться, щоб там − вдома – наші батьки, діти, онуки, близькі не знали, що таке війна», – каже вона.

– На війні заробляють? – запитую у тьоті Тані.

– Так. Ще в 2014 році і на початку 2015 багато офіцерів робили собі бізнес «на крові і кістках». Вони й зараз почувають себе дуже добре. Найгірше те, що вони безкарні. 

Прошу ТТ навести конкретні приклади. Та буковинка каже, що поки не час розповідати, що тут насправді відбувається.

Дякую тьоті Тані за розмову та йдемо з нею до інших бійців. Вони саме зібралися на подвір’ї, щоб послухати концертну програму. 

Окрім того, що хлопці з «БУКу» привезли бійцям смаколики та першочергову допомогу, вони підготували для військовиків розважальну програму: співали для них свої пісні та патріотичні композиції.

Слухаючи їх, я не могла відвести погляд від військових. Вони не стримували своїх емоцій.

«Русский мир»

Після концерту Сергій Скальд пропонує їхати у Піски. Дорогою туди він розповідає, звідки йшли танки та як наступали «москалі». Будинки, повз які ми проїжджаємо, зруйновані. Тільки де-не-де горить світло.

Доїжджаємо до блокпосту. Сергій звертає нашу увагу на високовольтну мережу, яка через постріли гармат була повалена на землю. Міст та бетонні стовпи теж зруйновані. На посту стоять декілька військових. Окрім цього, на дорозі розміщені дорожні стовпчики, колючий дріт та дерев’яні ящики.

«Жахливо те, що людям, які тут живуть, байдуже. Їх влаштовує як «русский мир», так і наш світ», – каже чоловік на блокпосту.

Мені вперше стає по-справжньому лячно. Страшно навіть уявити, що було тут під час наступу.

Повертаємося назад на базу та домовляємося з хлопцями прокинутися о 06:00 ранку. Аби дістатися до іншої бази, що в Павлополі, потрібно їхати три години.

Прокинулася я швидко, виходжу тихо, щоб нікого не розбудити. На вулиці вже чекає водій. Вирушаємо до пункту призначення, де, за словами Сергія, можна побачити «сепарів».

«Ми їдемо до бійців 3-ї стрілецької роти під командуванням Гонти. На тій базі – тільки чоловіки. Це в чотирьох кілометрах від «сепарів», – каже Сергій.

Прибуваємо в Павлополь (Донецька обл.). На перший погляд тут звичайний будинок, тільки все замасковане військовою сіткою. У дворі багато шин, а за парканом цвітуть півонії. Поруч хлопці змайстрували собі літній душ.

Заходжу на базу. Тут за столом сидять шестеро військових. Усі дивляться у монітор. Запитую, чи це камера спостереження.

Так, – відповідає один із бійців. – Якщо лізе «сепар», то ми це одразу бачимо, і тоді настає його кінець.

Я уважно розглядаю місце, куди ми прибули. Бійці з деякою підозрою придивляються до нас. Розмовляють обережно, добираючи кожне слово. Їм потрібно звикнути до гостей. 

Сідаємо за стіл та вже разом із хлопцями п’ємо ранкову каву. Знайомлюся з чоловіком, що сидить біля мене. Він із Чернівців.

− Давно ви тут?
− Від початку війни, –
каже боєць.
− Часто їздите додому?

Ні.  Там мене ніхто не розуміє. Я не знаю, про що там із кимось говорити. Вдома на мене чекають тільки сестри».

Збоку на стіні висить рушниця та дерев’яна дощечка з написом «БУК» – доктор виправних наук. За словами хлопців, дощечка слугує у виховних цілях.

На столі, замість скатертини, плакат. Окрім їжі, там стоять три свічки. Хлопець із позивним «Джгут» запалює їх.

– Вогонь заспокоює, – каже він.
– А чому нервуєшся? – запитую.
– Бо немає чим зайнятися, – відповідає інший боєць.

Цей хлопець із Тернопільщини. Йому 22.

– Прийшов добровольцем у 2016 році. Якщо рахувати з ротаціями, то на війні вже три роки.  

– Тут війна чи ООС? – запитую.

– Якби була вона, то закінчилася б за декілька днів, потім роблять «жорстку зачистку». І тоді є тільки одне – ворог», – каже Джгут.
Не боїшся смерті?
– Ні, адже я помру за Україну. 

Повертаємося за стіл. Хлопець приносить мені шоколадку, яку заховав раніше.

 – А ви бачили, який у нас будинок? – запитує боєць.
– Ні.
– Йдемо, покажу, – каже він.

Заходимо в будинок.

– Головний атрибут нашого будинку – пральна машинка (усміхається – ред.). Йдемо далі.

В іншій кімнаті він мені вказує на медичну частину.

– Ось у цій частині кімнати є всі необхідні медичні препарати.

Бачу велику кількість різних ліків. По інші боки кімнати розміщені двоярусні ліжка. На стінах розмальовані плакати та написи «Нічого не брати та не чіпати». За словами бійців, тут ніхто не бере чужі речі.

Біля кожного ліжка – наче маленька кімната. Бійці облаштовують свій невеличкий простір на власний смак. Прикрашають прапорами, боєприпасами, зброєю, наліпками та нашивками.

По центру наступної кімнати стоїть комп’ютер.

 «У нас є навіть інтернет. Проте сьогодні він погано роздає сигнал».

Зацікавлено розглядаю все довкола. Тут дуже атмосферно. Виходжу з будинку. За парканом ходить кішка. Поки іду до неї, помічаю на землі коробку з використаними патронами.

На вулиці всі бійці саме згуртувалися, щоб послухати виступ «БУКу».

Коли пролунали перші звуки, хлопці починають підстрибувати та пританцьовувати. На їхніх устах з’являється усмішка. Чоловік, який сидить у центрі столу, за допомогою ліхтарика створює світломузику. Коли лунають сумні пісні, у деяких бійців на очах з’являються сльози, хоч вони й намагаються їх приховати. Кожен із них відчуває щось своє.

Коли концерт закінчився, бійці вже з радісними обличчями дякують хлопцям. Напруження, яке виникло спочатку, нарешті зникло. Тепер усі можуть легко спілкуватися.

Біля мене сідає боєць, пропонує подружитися у Facebook. Пригадую, що бачила його в тьоті Тані.

– Як зараз на передовій?
– Тихо.
– Це добре, – відповідаю.
– Ні. Страшно, коли тиша. Бо ти не знаєш, що буде далі, – каже той.

Боєць показує фото, які він зробив на передовій.

– Ось, це ми так «запускали» Інтернет.
– А що це таке?
– Це модем, він у пластиковій пляшці, щоб його не мочив дощ. Ще у мене є фото котиків. (Показує). Кішка привела кошенят у бліндаж, тепер вони там постійно нявкають, коли її немає.

– А не страшно там?
– Страшно, коли поруч довбо**би. Адже чимало людей прийшли сюди заробити гроші – за контрактом. Вони нічого не прагнуть змінити, а тільки «шаряться» тут та марнують час за гроші.

Нас перебиває водій.

-Час їхати додому.

– Так не хочеться повертатися, – кажу водію.

До мене саме підходить командир роти Гонта та дарує мені на згадку шеврон і міну. А інший боєць із роти – патрон, із якого він власноруч виготовив брелок. Робимо спільне фото. Хлопці вигукують:

– Путін?
– Ху*ло!

За три дні перебування в зоні ООС я відчула, що у потрібному місці у потрібний час. Що повинна бути тут – разом із бійцями. Спілкування з ними мене надихнуло.

Наступного дня, приїхавши додому та міцно виспавшись уже у своєму ліжку, я зрозуміла, що мені чогось не вистачає. Не вистачало їх – бійців. Людей, які захищають на Сході кожного з нас. Людей, про яких завжди потрібно пам’ятати. Як і те, що за майже півтори тисячі кілометрів від нас досі триває війна.

Фото та текст Ярослави Дерев’янко

Залишити відгук

Залишити відгук