З «Калинки» до університету. Як у Чернівцях курсує маршрутка №22

Про закулісся ледь не єдиного маршруту з центру до Калинівського ринку, читайте у нашому репортажі.

«Чай, кава, миш’як!» Наслухавшись звичних для Калинівського ринку вигуків та закупивши необхідне, повертаюся додому.

Дістатися до центру з місця, де переплітаються аромати в’яленої риби, ванільного печива і запечених лавашів, зручно «десяткою» чи «двадцять двійкою». Подумки рахую зайві кроки від Соборної площі до університету й обираю другий варіант. Шукаю зупинку. Акуратно оминаю тутешніх нелегальних «рєшалов», що стоять уздовж дороги в шкірянках та шурхають пачками різноманітної валюти.

Чекаю свою 22-ку.

Приїхала. Здається, срібно-блакитна блискуча маршрутка виявилася геть не готовою до чернівецьких реалій, тому добряче вкрилася пилюкою по боках. Переді мною дві жіночки з масивними сумками. Панянки намагаються пролізти з усім придбаним добром у вузесенькі двері.

«А шляк би його трафив», – гукає одна із жінок та проривається через силу у двері. Пані сідає на крісло позаду водія і ретельно обкладає весь прохід пакунками.

Після жінок заходжу і я. Протягую водію 5 гривень та стою, очікуючи на квиток. Натомість ловлю незрозуміло здивований погляд та німе: «Що тобі ще треба?». Розумію, що закони «контрольованих контролерами» маршруток тут не діють. Тож просуваюся поміж клейончасті пакети у пошуках вільного місця.

Сідаю біля огрядного чоловіка з гоноровою, стилізованою під камуфляж «бананкою». Зібравши заповнену «сидячими» місцями маршрутку, водій вирушає. Їду з кінцевої до кінцевої.

Роззираюся. На ледь поржавілій білій стелі та над скляними вікнами висять декілька старих оголошень. Пропозиції з минулорічного вересневого розпродажу шуб і закручені часом кутики вигорілого паперу. Тут заклики здавати за «дорого» волосся.

«Лєнка, та я затарилася так, що руки болять нести, – чую дзвінкий жіночий голос позаду, що раптово перериває роздуми про вигідний волосяний бізнес. – То душно так, аж впріла, поки ходила. Хотів якийсь решту мені видати порваними «сотками». Хех, знайшов дурну», – пристрасно жаліється пані на задньому кріслі.

Напевно, «двадцять двійка» особлива тим, що люди тут добровільно-примусово стають близькими. В усіх сенсах цього слова. Тут, у вузесенькому проході, руки-ноги симбіозно переплітаються з чорними BMW-ськими пакетами та клейончастими картатими торбинками.

Зупинка «Мікрорайон Калічанка». Водій майстерно форсує поміж ґрунтових ям, наче перевіряє на міцність покришки. Разом із напханими у проході торбинами підскакує і залізне кріплення над вікнами автобуса. Прогнила відкріплена пластина коливається туди-назад, поскрипуючи та б’ючись об обідок вікна. Збоку чоловік час від часу покручує розплетену з дірявого сидіння нитку.

«Руський міст». У салон автобуса намагається всунутися ще зо півдесятка людей.

«Та нам тільки одну зупинку», – каже жінка, міцно тримаючи за руку малу дівчинку. Пані ніби натякає водію, що цього разу не оплатить проїзд.

Зупинка «Вулиця Садовського». Салон маршрутки раптово порожніє. До кінотеатру їду майже сама.

У спорожнілому автобусі під заднім сидінням помічаю дві палиці (напевно, швабри) та два обмащених вапном відра. В одному з них – напівзаповнена пляшка води. Сподіваюся, це не пасажири забули. Вкотре оглядаю покоцаний салон «двадцять двійки» і тішуся: добре, що тебе хоч миють.

Доїжджаю до кінцевої. Нарешті знайомі локації замість побитих та дивно й частково відремонтованих доріг Калічанки. Зупинка «Університет». Виходжу.

А «двадцять двійка» помалу заповнюється пасажирами. Зараз маршрутка швиденько переповниться «калинкоманами», котрі, зачаровані красою Резиденції, потраплять у новий світ. Неймовірний світ «Чайо-кави-миш’яку» і майстерно переплетених ароматів в’яленої риби, ванільного печива та запечених лавашів.

Анна Колісник

Фото Ірини Болести

Залишити відгук

Залишити відгук