Ставити на чорне. Як на Буковині фашизм любили

У тридцятих роках і румуномовна, й україномовна, і німецькомовна преса Буковини були у захваті від «успіхів» фашизму та нацизму.

Чернівці, 1941 рік, 26 липня. На задньому плані, біля театру, зруйнований пам’ятник Леніну. Фото Віллі Прагхера

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Ця стаття — продовження попередньої публікації на «Шпальті»( «Ставка на червоне»). Вона була про популярність комуністів у тридцятих на Буковині. А ця, власне, про популярність фашистів у ті ж таки тридцяті й у нас же. Зараз, з відстані часу, виходить, що мали рацію люди, які не хотіли брати участь у цьому двобої ідіотів, або представляли якусь третю сторону. Таких серед активних людей небагато. Для цього треба було перебороти контекст, оточення. А це важко. Як правило, ми такі, як і все оточення. Модно бути демократом, і це дає соціальні бонуси. Будемо демократами, модно «вишиватниками» — так само, «ватниками» — аналогічно.  Все це переважно засіб зайняти місце на драбині суспільній ієрархії. І більше ніщо (але місце на цій драбині і є найважливішим у пересічному житті, тому так гризуться у мережах і чуби тріщать).

На жаль, у ті часи такими модними були фашистська і комуністична концепції. Але не варто думати, що ми розумніші за наших попередників. Вони зачаровувалися своїми ілюзіями так само бездумно, як ми своїми. Без роздумів про наслідки, засоби, реакцію тих, хто поруч, і тому подібну «дурню». Вони шукали місце на соціальній драбині.

Якби історія нарешті перетворилася з політичного інструменту на науку та засіб виховання, то можна було б сказати, що всі описання історичних фактів існують для того, щоб ми могли знайти фашиста, більшовика, бездумного фанатика чи байдужого міщанина насамперед у собі. Всі ці особи завжди наявні всередині нас. І якщо ми їх не знаходимо, то це лише від недогляду.  Знайти і вчасно знешкодити їх. У собі.

У тридцятих роках і румуномовна, й україномовна, і німецькомовна преса Буковини були у захваті від «успіхів» фашизму та нацизму. Мріяли про національну домівку. Без ворогів. І це був такий прообраз раю на землі. А хто ж із чесних людей не захоче поборотися за такий рай? Тому фашистську ідеологію підтримували цілком пристойні люди. Професори, журналісти, науковці. Люди нічим не гірші нас. Тоді ніхто й думки не мав, що такі патріоти саме і призведуть свої країни до розвалу, поразки, катастрофи. І до загибелі мільйонів невинних людей. Щоб відчути це, треба було перебороти середовище.

Вітрина виставки ковбас, Чернівці, 1942 рік. Фото Віллі Прагхера

Для того, щоб окреслити сам настрій публікацій на цю тему, наведу такий приклад. Газета «Час» (була тоді така газета) публікує цілий репортаж зі свята фашизму у Римі, як взірець, як мрію ( Муссоліні взагалі був улюбленим у Чернівцях політичним персонажем і героєм, його портретики публікували у нас, щоб їх вирізали і вішали десь на стінці чи ставили у рамочку). Зауважу, що подаю публікацію з україномовного видання просто через зручність, іншими мовами вони були приблизно такими же – безневинними й оптимістичними (орфографію оригіналу збережено):

«Фашизм налетів на Вічне Місто як буревій, і хто хоче дійсно зазнайомитися з його могутнім розмахом, нехай їздить що року до Риму і що року дивується на все нові чуда, що неначе чародійством виникають перед очима. Де пару літ тому купчилися убогі мазанки 16. та 17. століть, проходить величава Дорога Імперії (…)

Гарний Рим і нема сьогодня йому рівного на світі, але щоб зрозуміти його душу, щоб почути ритм його життя, треба відвідати Його в день якогось національного свята, коли напружуються всі струни, які зв’язують нову Імперію з Римом (…)

Ще ранком місто було збуджене голосними дзвонами, які били як на Великдень, і рухом фашистівських відділів, яких новий «римський» крок голосно відбивався по порожніх ще вулицях. Фашисти йшли безконечною лавою. Йшли маленькі баліли, з маленькими прапорцями та рушничками до гри за плечима. Йшли молоді стрункі фашисти, йшли старші, і зовсім старі, йшли відділи дівчат, всі з прапорами, з музикою і всі в напрямку Венеційської площі на якій мала відбутися парада. Цю площу обчислюють, разом з сумежним Троянським форумом, на 50 тисяч люду, але коли б він міг вмістити півмільйона, то й тоді не було б місця для всіх, що бажають там бути».

 газета «Час» (1938 рік)

І так далі – радісно і піднесено. Доволі мало було сторожких, критичних публікацій. Багато було про такий підйом почуттів, про справедливість, ефективність фашизму (потім нацизму). Якщо на початку тридцятих така-сяка критика була у тому ж «Часі», то наприкінці тридцятих фашизм воістину був популярним трендом. Людям подобалося, і вони як би не дуже помічали інших, кому це не подобалося. Цікава подробиця: тоді у потягах їздили групи веселих товариських хлопців і дівчат, які не хотіли нічого, крім того, щоби просто навчити інших по-новому вітатися – просто піднімати руку у римському салюті. Ці компанії були смішливі, доброзичливіші і хотіли лише одного: привітайся по-іншому, не так, як звик — хіба це важко?

Це був час благих намірів і піднесення. І аж ніяк не насильства. Точніше, насильство було. Його було багато, але його ніхто не помічав. Вони не були гірші за нас. А ми — не кращі за них. Ось це весь час треба проговорювати. Бо історія, як зауважив на початку, існує для того, щоб ми могли знайти фашиста, більшовика, бездумного фанатика чи байдужого міщанина насамперед у собі.

А як закінчилася та історія, ми знаємо.

Тож закінчу цитатою з листа чернівчанина з таборів Трансністрії, 1942 року. У нашому обласному архіві зберігається більше сотні таких листів. Волань про допомогу, свідчень про велику ницість заради «великої» мети (чомусь це збігається завжди). Сотні розповідей про тих, хто грабував, обманював, доносив тощо. Списаних дрібних для економії почерком, нелегально переданих. Здавалося б, який зв’язок між радісними піднесеними публікаціями тридцятих на кшталт тих, які ми подали на початку, і цим листом чоловіка, що помирав у 1942 році. А він є.

«Повідомляю тобі, що ми всі дуже виснажені через голод. Ми просимо тебе яко­мога швидше все зробити і передати все швагрові через посередника без оплати. Продай останнє. Ми чули про вашу біду. Таку суму не лишають у чужих руках, як ти, але що можна зробити. Зрозуміло, як білий день. Ми повільно вмираємо від голоду. Спробуй сам щось зробити. Вже майже пізно, і я прошу посередника яко­мога швидше відправити це. Чи побачимося ми ще? Цілую вас […] […] […], цілують вас усі наші [підпис]

Адреса:

Краутгаммер Шмідгассе 18 Цалар Чв [Чернівці]

Хтось спитає, навіщо думати про це у країні, яка обирає Президентом російськомовну людину, й не такого вже етнічного українця. Ми насправді переплюнули Сполучені Штати у своїй широті поглядів. Значить, щось у світі змінюється.

Але час від часу пригадувати, як воно все було, має певний сенс. Щоб хоча б зрозуміти, що така можливість є завжди. І часи можуть змінитися. Якщо не виковиряти з себе абсурд. Особливо коли чергова велика мета знову вимагатиме великої ницості.

Листи з таборів Трансністрії, які зберігаються у Чернівецькому обласному архіві

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.