Ставити на червоне

Чесні люди помиляються найчастіше, і це трагедія.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Теперішньому часові треба подякувати політикам, що історія стала азартною, як покер чи футбол. І настільки ж достовірною, як усмішка джокера. Кожен вболіває за «своїх». Кожен кричить «суддю на мило». У принципі, історія мала б бути точною, як математика чи хімія. Але злиденні гуманітарії, сміливі журналісти, яких не лякає власна деменція, та натхненні розкрадачі народного бюджету роблять її по-справжньому запальною, схожою на гру у казино чи щось настільки ж азартне.
Людей, які споживають цю рубку, не шкода, адже вони переживають справжній азарт: кров грає, чуби рвуться, а істина почекає.

Звісно, ця гра ведеться й на гроші. Гравці хочуть, щоб на них робили ставки. Хочуть зривати банк. Пересмикують карти і сподіваються на куш. Така у нас тепер історія. Наприклад, дев’ятого травня одних громадян навідує «побєдобєсіє», інших асболютно тотожно – «поразкобєсіє». Й однакова піна на вустах їх навідує. Ну як вписатися у це? Ніяк.

Тому поговоримо про інше. Спеціально цитату підібрав від Гі де Мопассана: «Те, що сьогодні істина, завтра – вже омана. Все невірно, все мінливе. А може бути, ні
справжнього, ні помилкового у житті немає зовсім? А є вічна людська дурість та підлість».

Користуючись цією тезою, можна читати теперішні та вчорашні і позавчорашні, а, може, й завтрашні історичні статті без ризику для розуму.

Теперішні наші історичні погляди за істеричністю починають нагадувати радянські, тільки навиворіт. Зокрема, чомусь перенесені у розряд ворожих різноманітні соціальні ідеї, як «популістські», як прорадянські. Як такі, що нас пов’язують із Москвою. Хоча з Москвою нас якраз пов’язує нині дикий капіталізм без соціальних зобов’язань. А такі зобов’язання точно мають бути. Без них люди – не люди. Москва ж уже давно не носій соціальних ідей, радше навпаки.

З чернівецької газети «Нове життя» (1933 рік). З фондів бібліотеки Чернівецького національного університету (відділ рідкісної книги)

У тридцяті у Чернівцях, як і всюди у Європі, любили не тільки фашизм. Віра у комунізм була атрибутом порядної людини. Саме так. Мрія про соціальну рівність була повсюдним і системним явищем, а не якимось географічним.

Чесні люди помиляються найчастіше, і це трагедія. Мені здається, цікаво про це згадати. Чому вони помилялися? Можна було б подивитися на благенькі хатки на околицях міста і спитати себе знову: чому? Можна було б згадати, що буковинські селяни ходили до заморозків босоніж не від любові до гартування, а з економії.

Цікаво було б відвідати архітектурний музей просто неба на Кемпінгу. Там можна подивитися на селянські хати, в яких не було комина. А чому такої необхідної речі не було? Дим із пічки йшов просто хатою. Логічно думати, що якщо людина змогла побудувати хату, то комин їй також під силу. Виявляється, що наш улюблений цісар, пам’ятник якому крокує у скверику біля СБУ, так любив своїх підданих, що ввів податок на комини. Притому такий, що середній буковинський селянин не міг його заплатити і змушений був душитися в диму в улюбленій імперії. Так що соціальна думка базувалася на цілком вітчизняному ґрунті, навіть на диму вітчизни.

Чернівецькі ліві, треба віддати належне, були найпослідовнішими борцями з ксенофобією, антисемітизмом, фашизмом. Це їхній плюс. Ще на початку тридцятих років фашисти в чернівецьких лівих газетах іменувалися злочинцями. Антисемітизм і ксенофобію вони вважали дикунством. Та мінус у них був один, але жирний, і він усе перекреслював, – методи, якими діяли комуністи. Це взагалі мінус до всіх мрійників, які починають силувати тих, хто не хоче мріяти. І люди, які йшли в червоні лави, мали підстави для того, щоб вважати себе чесними, але вони й ще були жорстокими. Тому краще не давати підстав для такого. Бо після успіху Зеленського, який усіх здивував, може настати інший приголомшливий успіх в Україні, але вже носіїв лівої ідеї. І якісь, 5 чи 15, чи 25 відсотків будуть замежно здивовані побаченим. Коли серед лідерів виявиться якийсь а-ля Ківа, тільки не такий фальшивий і тупий, а справжній ворог і вправний інквізитор.

З чернівецької газети «Нове життя» (1933 рік). З фондів бібліотеки Чернівецького національного університету (відділ рідкісної книги)

Декілька фактів
1. Чернівецькі комуністи, як і всі чернівчани, любили писати. Одним із найґрунтовніших став спогад Пріве (Ріва) Фрідюнг «Ми просто хотіли, щоб був рай на землі». Дві промовисті цитати:

«Будинок наш складався з кімнати та кухні (дітей було дванадцять). Там ми й зростали. Взимку всі ми жили в одному приміщенні. Воно було і кухнею, і спальнею, і просто кімнатою для життя. Якщо у нас у той час з’являлося теля, воно декілька днів жило з нами в одній кімнаті. Підлога в будинку була з глини. Чистили її водою та коров’ячими кизяками. Це робилося для того, щоб краще осідали порохи. Наші ліжка – це були дерев’яні козли, на яких лежали мішки з соломою. Їх покривали простирадлами з грубого полотна. Ліжко батьків стояло в одному з кутів. Коли батькові було холодно, мені дозволяли спати разом із батьками. Тато казав, що я зігріваю його, оскільки завжди гаряча. Мабуть у мене завжди була температура і я
хворіла на сухоти. Тоді цього ніхто не помітив».

«У цілому, у нас було тоді трохи культурної роботи, трохи – фантазії, а все решта – пошук пригод. Більшого нічого і не було потрібно – головне робити революцію. Пригадую, як моя зі шкільних подруг, яка завдяки мені ввійшла в комуністичну групу, казала: я багато не вмію, але можу добре куховарити, готувати їжу. І після революції буду готувати їжу».

2. Більшість чернівчан, що читають, знає про останнього письменника мовою ідіш на Буковині, співця буковинського краю Йосипа Куновича Бурга. Ніхто не знає, що вулиця Бурга мала з’явитися у Чернівцях у 1941 році. Але імені не Йосипа, а його старшого брата – члена Комуністичної партії Румунії Веніаміна, який загинув в Іспанії на їхній громадянській війні, яка переросла у репетицію Другої світової. Матері Йосипа Куновича з приходом радянської влади було призначено персональну пенсію за загиблого Веніаміна у розмірі 150 карбованців.

З. Із Буковиною пов’язані імена найбільш видатних румунських комуністів, які займали найвищі щаблі влади у Румунії 40-50-х років. Зокрема Анни Паукер та Ласло Лука. Останній був депутатом Верховної Ради СРСР від Чернівецької області, пізніше став віце-прем’єром Румунії.

Ласло Лука та Бернгард Кац дивляться на парад радянських військ на Центральній площі Чернівців (3 липня 1940 року)

Пізніше Ласло Лука змінив ім’я на Василє і став віце-прем’єром Румунії

4. Батько відомого чернівецького художника Броніслава Тутельмана теж був чернівецьким комуністом у довоєнні часи і сидів в одній камері з майбутнім керівником комуністичної Румунії Георгієм Георгіу-Деж.

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

 

Залишити відгук

Залишити відгук