0
Історії п’ятьох буковинців, які стали щасливими та успішними попри життєві перепони.
Цих п’ятеро людей щасливі та успішні попри різні життєві виклики. Вони – приклад того, що не можна опускати руки, навіть коли всі обставини складаються не на вашу користь…
Жінка з «кришталевою» хворобою, яка стала депутаткою на візку
Буковинці Марії Нікітіній 33 роки. Вона четверта дитина у сім’ї, народилася семимісячною. «Кришталеву хворобу» (недосконалий остеогенез) їй діагностували з самого народження. У маленької крихітки на другому тижні життя трапився перший перелом ноги. Відтоді їх у неї було 49.
Марія розповідає, що в сім’ї було дуже важко. Однак її життя на візку – це ще не всі «сюрпризи», які підготувала їм доля. На десятий день народження Марії від них пішов тато.
«Сестра мені робила зачіску, бо ми очікували на 40 гостей. А тато тоді влаштував скандал і пішов від нас. Він просто втомився від постійних проблем… Цей подарунок я запам’ятала на все життя. Та ми не розкисли. Перед гостями навіть виду не подали, що у нас щось сталося. Мені іноді здається, що ця ситуація зробила мою сім’ю такою міцною і дружнью, ми дуже прив’язані одне до одного. Безперечно, на мій сильний характер це теж вплинуло», – розповідає Марія.
Зі шкільних років Марія ламала стереотипи, що люди з інвалідністю сидять або вдома, або в лікарні. У школі вона була активною, почала заробляти перші гроші хенд-мейдом. Після закінчення школи дівчина вступила до університету – обрала факультет іноземних мов. Тут буковинка вперше зіштовхнулася з перепонами, які приготувало суспільство людям на візку.
«Я зрозуміла, що виросла в іншому оточенні. В селі мене сприймали абсолютно нормальною, я була там, як усі. А тут усе інакше: погляди людей, непристосований транспорт, заклади… Та я все це пройшла. Після навчання мені натякали, що моє місце – не далі сільської школи. Але я так не думала, мені хотілося більшого. Я лише уявила себе сивою, на візку, біля дошки, у школі, де мене ненавидять діти. І навіть не розглядала такий варіант», – згадує Марія.
Дівчина почала займатися громадською діяльністю. Тоді вона вирішила захищати права маломобільних, чим займається досі.
Відтак Марії запропонували стати помічницею депутата Чернівецької обласної ради. На цій посаді вона була два роки. Восени 2015 Марія балотувалася на місцевих виборах, а в 2016 очолила обласний осередок однієї з політичних партій.
«Я стала депутаткою Вижницької міської ради. Я така рада, що досягла цілі. Тепер я депутатка, можу допомагати людям! Я хочу змінювати світ… І тут знову перепони. Наша міська рада ніяк не була пристосована для людей з інвалідністю. Рік депутати носили мене на руках на другий поверх. А потім ми перенеслиз засідань на перший», – розповідає жінка.
Зараз Марія не відкидає думки, що балотувалася б у депутати вищого рівня, аби мати більше можливостей змінювати щось у суспільстві. Вона досі захищає права маломобільних і є членкинею ГО «Рада жіночих ініціатив». Буковинка запевняє, що візок – це не вирок і не причина ховатися вдома. Марія вважає себе щасливою, часто подорожує і так само, як і в дитинстві, займається багатьма справами одночасно.
«Так, я щаслива. У мене все добре. Я живу на два міста, займаюся улюбленими справами. Це можуть бути уроки англійської, депутатство, громадська робота. У селі працюю помічницею одного з підприємців. Поряд із цим я працюю у бюті-сфері – роблю макіяж та зачіски нареченим. Головне – вміти говорити з собою і бачити щастя там, де воно насправді є. Не ховатися і не ставити собі вирок!», – каже Марія Нікітіна.
Хлопчик з аутизмом, картини якого «живуть» по всій Європі
14-річний Данило Гулько з Чернівців уже став відомим художником навіть за межами України. Талановитий хлопчик із розладом аутичного спектра має унікальну техніку малювання. Його імпресіоністичні картини замовляють до своєї колекції люди з різних куточків світу.
Мама Данилка Альона Гулько розповідає, що про діагноз сина запідозрили у ранньому дитинстві.
«Коли Данилкові виповнився рочок, він не зміг задути свічку. Син розвивався по-іншому, не так, як його однолітки…М розуміли, що у нього немає візуального контакту, що він реагує не так, як інші дітки. Він уже був особливчиком. Ми з чоловіком це підозрювали», – каже вона.
Ускладнення у хлопчика помітили після щеплення КТП, яку Данилкові зробили у півтора року. Він став гіперактивним, не реагував на звертання. Та ніхто з лікарів не ставив хлопчикові діагноз.
«До того він грався спокійно, а після цього став дитиною з польовою поведінкою. Далі ми бачили, що він навіть грається інакше. Якщо це був конструктор, то він просто викладав частинки в рядочок, він не будував собі нічого. Він навіть не розумів звернень до нього. Ніхто з фахівців нам не поставив діагноз. Про те, що у нього аутизм, нам сказали в 4 роки в Криму. Та ще коли я туди їхала, вже знала, що він особливчик. Бо читала в інтернеті інформацію про аутизм та впізнавала в тих описах свою дитину», – розповідає Альона.
Хлопчика лікували медикаментозно, долучили спеціалістів. Він періодично проходить реабілітаційний курс.
Малювати Данилко почав із самого дитинства, але потім перестав. Повернувся до цього хобі в 11-річному віці. Батьки впевнені, що його успіхи у мистецтві – велика заслуга його наставниці Христі Венгринюк, яка займалася з Данилком.
«Його брат Лука ходив на малювання у студію «Монмарт». Данилка ми брали з собою. Якось він туди зайшов, і в нього був такий захопливий погляд. Він рідко звертається до когось повними фразами, а тоді спитав: «Мамо, можна я також буду з дітками малювати?» Прийшовши додому, він запитав, коли у нього наступний урок, і захотів піти малювати далі. Він мало кого підпускає до себе, та з Христею у них якась хімія. Вона спілкується з ним так, як і я. Відтоді малювання – його улюблена справа», – каже Альона.
Найчастіше Данилко малює небо, воду, незвичні пейзажі.
«Він любить яскраві кольори. Мабуть, у художній школі йому б не дозволили так малювати, а Христина його не обмежує ні в чому. У нього індивідуальна техніка, таких мазків не може повторити ніхто. Це імпресіоністичний стиль, у якому він залишається», – додає мама Данилка.
Перша виставка картин хлопчика відбулася 2016 року в Генеральному Консульстві в Мілані. У Чернівцях першу експозицію робіт талановитого Данилка презентували 2017. Через рік тут було ще дві його виставки.
Картини хлопчика купують люди з різних країн. Юний художник радіє такому визнанню, та цінує не матеріальне, а те, що він зможе зробити за зароблені кошти.
«Для нього картини не просто продаються, бо цінності грошей він не усвідомлює. Він каже: «Мамо, моя картина буде жити у будинку». Часто люди показують інтер’єр оселі, і Данік малює сеціально під той чи інший колір, та все одно він усе інтерпретує по-своєму. Його роботи є в Америці, Німеччині, Італії. За ці роки він продав близько 200 робіт. Він знає, що продасть картину і зможе поїхати на реабілітацію чи на море. Син дуже хоче побути біля води, тому ми часто з ним подорожуємо. Вода його заспокоює і надихає», – розповідає Альона Гулько.
Роботи хлопчика коштують від 40 до 350 євро. Малює він майже постійно у вільний від школи час.
«Вмикаємо йому фонову музику, і він може творити годинами. Коли він малює – він щасливий. Я дуже сподіваюся, що він себе знайшов. Що це те, що дозволить йому реалізуватися у житті та дихати сповна», – тішиться мама талановитого Данилка.
Чемпіон і тренер із дзюдо, у якого немає кисті руки
22-річний Ілля Паскарюк народився у селі Мамализі Новоселицького району. У 5 років через пустощі з петардою втратив кисть руки… Але попри травму ставав переможцем чемпіонатів із дзюдо і самбо.
Вперше він потрапив у зал, коли йому було 5. Дзюдо займався лише його старший брат Андрій, а Ілля спостерігав за процесом, сидячи на лавці. Жагу до спорту у хлопця помітив тренер і запропонував йому прийти наступного разу з братом на повноцінне тренування. Тато хлопців дуже заохочував їх до занять спортом. Він щодня возив синів на тренування за 30 кілометрів від дому. Вже за місяць після перших спроб Іллі у дзюдо у родині Паскарюків сталася трагедія. Через дитячу неуважність хлопець втратив кисть правої руки.
«Це трапилося у період новорічних свят, – згадує спортсмен. – Ми гралися з братом у кімнаті. Я тримав велику петарду у руці, він її підпалив. Петарда вибухнула і відірвала мені кисть…»
Читайте також: Перемагав однією лівою. 22-річний буковинець Ілля паскарюк про те, як став тренером з дзюдо
Сім’я довго відходила після цієї події. У зал не ходив навіть брат Іллі. Та через два місяці тато знову почав возити Андрія на тренування. Ілля ж, як і на самому початку, лише спостерігав за процесом.
«Я не можу передати, як сильно мене туди тягнуло, та я боявся. Рука ще боліла. І взагалі я думав, що для мене зі спортом усе скінчено назавжди. Та тренер запитав мене: «Ілля, а ти чого не тренуєшся?» Я показую йому на забинтовану руку. А він відповів: «І що?! Бери кімоно і йдемо!»
Тренер підбирав прийоми під фізіологічні можливості хлопця. Вже за два-три місяці занять Ілля здобув першу перемогу в обласному турнірі з дзюдо.
Ілля каже, що часто суперники його недооцінювали. Саме через це і програвали.
«Дехто сприймав мене несерйозно через мою ваду. Суперники розслаблялися, і саме тому дуже швидко програвали. Інші навпаки – вважали провалом програти від мене, сприймали як гідного суперника і боролися до кінця. Часто дивувалися, коли я перемагав однією рукою».
Хлопець продовжував перемагати на всеукраїнських та міжнародних турнірах. Коли йому було 13, став чемпіоном України з самбо серед юнаків до 16 років.
Саме в 13 років була й перша поразка Іллі на татамі. І від серцевого нападу на трибуні помер тато хлопця. Відтоді юний спортсмен усі перемоги та досягнення присвячує своєму татові. Каже, що спортом займається у пам’ять про нього.
Серед здобутків Іллі не тільки спортивні перемоги. 2011 року хлопець виграв у популярній програмі «Чудо-люди» й отримав 100 тисяч гривень. Тоді він вирішив віддати ці гроші на потреби місцевих церков та ще двом учасникам цього проекту: дівчинці, яка все робить ногами – Марині Ходій, та хлопчику маленького зросту, який співає – Андраніку Алексаняну.
Ще через рік хлопець став лауреатом премії «Гордість країни». Він переміг у номінації «Сила духу».
Зараз Ілля працює тренером із дзюдо і навчається на економіста. Хлопець запрошує до себе на тренування як хлопців, так і дівчат від 6 до 14 років.
Сестри-близнючки, які народилися «ранніми пташками»
Чернівчанки, сестри Ірина та Яна Житарюки народилися семимісячними. Вага Ірини була 1700 грамів, а Яни – 1800. Навіть лікарі не гарантували того, що дівчата виживуть. Зараз їм по 26 років. Яна стала успішною в індустрії краси – вона відкрила салон краси, є чемпіонкою світу з візажу. А Ірина – відома дизайнерка одягу, крім цього, дівчина носить титул «Miss Ukrainian Canada 2016».
«Ми дуже бажані діти, бо мама не могла завагітніти 9 років. Ми народилися дуже маленькими. Лікарі сумнівалися, чи я виживу, бо була дуже слабенькою дитиною. Мене два місяці навіть не називали – є така прикмета…», – розповідає Яна Житарюк.
Яна розповідає, що завжди були активними дівчатами, закінчили школу з золотою медаллю. Обидві дуже творчі. З дитинства проявляли цікавість до майбутньої професії.
Яна здобула вищу освіту у сфері маркетингу. Згадує, як у дитинстві любила спостерігати за процесом роботи у перукарні. Дуже рано зрозуміла, що хоче відкрити свою справу, не залежити ні від кого. Тож перукарські курси вона пройшла після 9 класу.
«Я працювала у школі краси вже 5 років. Крім перукарства, тут я займалася і візажем. Тоді я почала зустрічатися з майбутнім чоловіком, він і змотивував мене відкривати щось своє. Він допоміг мені повірити, що я до цього готова. Знайшли приміщення, придумали концепцію салону та відкрили його за свої збереження…», – додає Яна.
Зараз дівчина успішно поєднує бізнес, саморозвиток та материнство. Ще коли була вагітною, вона взяла участь у Чемпіонаті світу з візажу і стала бронзовою призеркою. Каже, що скрутне матеріальне становище родини в її дитинстві стимулюють зараз постійно розвиватися та не зупинятися на досягнутому.
Ірина ж з дитинства цікавилася модою та шила образи з підручних матеріалів.
«Мама помітила в мене відчуття стилю, ще коли мені й року не було. Вона розповідала, як одягнула на мене трусики з мереживом, а я тоді повернулася попою до дзеркала й аж прицмокнула від захвату.
Коли нам було десь 3 чи 4 рочки, мама збирала нас у садочок, і я їй сказала: “Мамо, ти що, не розумієш, що червоні колготки не одягають до рожевого платтячка: треба білі або рожеві”. Вона аж рот відкрила від здивування. А в шість я створила для нас із Яною наряд: вирізала його зі шматків тканини і заколола шпильками. Ось це був мій перший виріб», – розповідає Ірина.
Уже з 5 класу дівчина точно знала, що стане дизайнеркою. Ще під час навчання вона придумувала ескізи костюмів для свого танцювального колективу. За її роботами пошили випускні сукні для сестер Житарюків на випускний.
На першому курсі Вищого професійного училища Ірина створила свою першу колекцію. Вона була в діловому стилі у чорно-білій кольоровій гамі.
«На другому курсі я створила наступну колекцію під назвою “Солодка витонченість”. Того ж року я представила ці дві колекції на всеукраїнському конкурсі дизайнерів та стала переможницею в номінації професійної майстерності. Його проводили серед студентів училища», – додає дівчина.
Ірина закінчила училище з червоним дипломом і найвищими розрядами в кваліфікації кравця та закрійника. Після училища навчалася в Чернівецькому коледжі дизайну та технологій.
Пізніше вона випустила «джинсову» колекцію, колекцію вечірніх суконь, доповнених метеликами. Загалом у неї вже 8 серйозних колекцій. Деякі з них розкупили одразу.
Дівчина брала участь у конкурсі краси в Торонто й стала «Mis Ukrainian Canada 2016». Там вона також представляла власний одяг – створену власноруч буковинську вишиванку.
Зараз Ірина проживає у Канаді. Працює там дизайнеркою та займається індивідуальним пошиттям одягу.
Діана Ватаман
Фото Євгенії Калюжки та Ірини Болести
