Кінець юродства. Чого ще не зрозуміла чернівецька «еліта»

Про те, чому час, що відходить, буде сприйматися, як скандал, і чому на суспільство чекають викриття, які для багатьох людей уже давно є прикрою кричущою очевидністю.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Ще досі у Чернівцях не надто багато людей зрозуміли, що останні півтора-два роки нашого суспільного життя-буття (країни, міста) носили абсолютно скандальний характер. Скандальним він був не через скандали. І не тому, що були зламані якісь стереотипи, архаїчне минуле, феодальні звичаї данини посадовцям чи скасовані традиції хабарництва та схематозу. А тому, що ламали здоровий глузд, взаємоповагу, прагнення до бодай якогось діалогу, і з усіх сил намагалися переламати хребет майбутньому.

Більша частина провінційної інтелігенції у гірших традиціях якихось темних часів почала обслуговувати не запити суспільства та його повістку, а запити політичних штабів, патріот-маніпуляторів. Вона почала проповідувати популярну ксенофобію, місницький егоїзм та інтелігентські вірування, не релігійні, а ту надвузьку зашорену повістку, яка стала прикметою наших інтелігентських личиків, але близько не узгоджується з європейською чи світовою. Радше навпаки, є абсолютною її антитезою, неймовірно архаїчною химерою, яка могла вижити тільки у нашому заповіднику. Такою ж пліснявою, яку зрощує у сусідній країні товариш Путін. Ці дві плісняви ніби є протилежностями, ніби ненавидять одне одного, але їхні вирази облич, наявність власних «скрєп», здатність ображатися за свої «високі почуття», (так наочно продемонстровані нещодавно) настільки подібні одне до одного, що просто диву даєшся. У Європі ця вся антисанітарія була більш-менш вимита після Другої світової, тому що вони знають точно, це шлях до катастрофи, до розвалу, попри удаваний патріотизм.

Цей втілений курс на СуданоРосію всіляко намагалися подавати, як європейський. Під ширмою чого крали і попльовували, багато крали й смачно попльовували, нечувано крали та сцяли в обличчя. І все це під захоплений вереск певного кола інтелігенції, схожий на благенький зачарований хор із якоїсь чергової екранізації Оруела.

Тому час, що відходить, буде сприйматися як скандал. Це буде історія типу «але ми ж не знали, нас обманули». У цьому, на жаль, нема жодних сумнівів. На суспільство чекають викриття, які для багатьох людей уже давно є прикрою кричущою очевидністю.

Усі говорять про демократичність виборів. Але навіть зараз мало хто каже про те, що вони – лише благий наслідок зовнішнього управління і двовладдя. Коли Аваков (і ще дехто з ним) не захотів залишатися на узбіччі та бути потенційними цапами-відбувайлами. Їхній позитивний нейтралітет забезпечив саме такі вибори.

Не було би окриків Меркель та інших наших утримувачів (яких чомусь називають союзниками), не було б ситуації, коли Аваков зрозумів, що втрачати нема чого: у країні вже давно був би воєнний стан, підпорядковані медіа і жодних шансів втиснути словечко у густий вир порохоботів. Сталося диво, яке, мабуть, дорівнює ходінню по воді. У нас видають його за закономірність.

Нікого не засмучує той факт, що попри таку масову підтримку Зеленського на Буковині, його позиції ніяк не були представлені у буковинських медіа. Звідколи це у вільній країні медіа представляють «переважну» меншість? Не засмучує наших діячів, «мислителів», «аналітиків» і багато інших подібних фактиків.

Надзвичайно цікаво розвивається агональна післявиборча риторика, знову ж таки, як не дивно, підтримана частиною інтелігенції попри абсолютну неформатність цієї риторики у сенсі європейських цінностей. Наша теперішня нісенітниця полягає в тому, що не кожному дано бути патріотом, це привілей якихось відсотків. Оскільки люди, то в цілому, міщани. Якщо ви колись раптом познайомитеся зі спостерігачами ОБСЄ в нашій країні, то дізнаєтеся, що подібна риторика елітарності поглядів та особливості патріотизму насправді є явною ознакою густого непробивного тоталітарного мислення. А не демократії, як деяким здається.   

Оскільки рубрика історична (хоча сьогодні невеликий відступ), закличу на допомогу видатного психоналітика Вільгельма Райха, який народився на Буковині (попри те, що його вперто переселяють на Галичину). Він тут жив, формувався, закінчив гімназію. Райх був свідком, як поставала демократія у Європі і як з неї спочатку виріс… тоталітаризм.

Великим відкриттям того часу було те, що для людей найвищою цінністю виявилася не свобода, а… лояльність. Ці маленькі звільнені паскудники, як з’ясувалося, самі хотіли володарювати, принижувати, не поважати інших, «бикувати» не гірше їхніх колишніх володарів. Займати місце в ієрархії, промовляти «правильні» речі і мати за це свій благенький кус уваги та ілюзію єдності. Заради цього вони покривали та просто не помічали страшні злочини, найтупіші твердження і власне приниження.

Так у тридцяті роки було повсюди, далеко не в одній Німеччині. Такою солодкою була спокуса зверхності. Одним із головних інструментів зверхності були змагання у «патріотизмі», лояльності, пошук недопатріотів і, таким чином, набуте відчуття своєї світлоносності.

Чи варто говорити про те, що лояльність (провладність) і у нас стала провідним засобом соціалізації у суспільстві. Чого у нормальній країні не буває. Там такі засоби зовсім інші. У нас можеш бути тупим, безталанним, хибним і брехливим у свої аргументах, але якщо ти говориш «правильне»… І це тло, а не виняток.

Якщо в описанні такого патріотизму вас легенько торкнуло впізнавання себе чи своїх друзів, то всі претензії до Вільгельма Райха. Патріотизм дуже скоро полягатиме не у покупці вишиванки (яка вже здається, як купівля індульгенції в інквізиторські часи), не у пошуку «відьом», а все ж таки у більш складних твердженнях на кшталт:

«Я сам не злодій і не хабарник, мені не платять за мої погляди з виборчого штабу і я не приховую подібних стосунків зі штабом… Мої батьки чи родичі не злодії і не хабарники, і не маніпулюють бюджетом – вони живуть на задекларовану зарплату, я не користуюся їхніми нечесно заробленими коштами. Я протидію корупції, не користуюся мовою ненависті, не публікую очевидні фейки, не харчую ближнього сумнівними домислами. Я стверджую єдність країни тим, що маю повагу до інших її громадян та їхніх поглядів, я не роблю ксенофобських заяв, які могли б когось образити, внести розкол у суспільство…»

Але таких меседжів від наших медіа-персон та просто мешканців соцмереж, вихованих схибленістю останніх років, годі дочекатися. Поки що. Через рік-два, сподіваюся, ми побачимо таємниче перевтілення… У якому, щоправда, теж буде багато смішного.

У Європі після багатьох війн і криз зрозуміли, що до ідеологічного продукту, який замішаний на неповазі до іншого громадянина, до поділу громадян на недолюдей і білу кістку, треба ставитися, як до сухотних харчків, яких можна торкатся тільки у гумових рукавичках і негайно якось дезінфікувати. Таке воно заразне. У нас навпаки це вживали останнім часом (і вживають ще зараз) всередину, як середньовічні юродиві. І на очах виступають сльози блаженства та світло благодаті.

Але й цьому приходить кінець.

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

Залишити відгук

Залишити відгук