Іван Снігур та контрісторія

Що треба робити, щоб про тебе забули.

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Час виборів, отже пора нарешті помовчати про політику. Всі одне одного переконали, одне одного зрозуміли, себе показали, й інших полюбили, як могли. Тож займемося чимось цікавішим. Наприклад, політикою історичної пам’яті. Завжди цікавило, чому в Чернівцях не увічнюють пам’ять нонконформістів. Тобто, є вулиці і дошки на честь людей, які займали високі посади. А людям, які вилетіли з високих посад, – нема. Людям позасистемним, які й не могли їх зайняти, – тим паче.

Нема у нас пам’яток буковинським пацифістам, які загинули у 1941 році, але не побажали взяти у руки зброю (з Хотинського району, згоріли в арештантському вагоні. Ця буковинська історія взагалі відома одиницям, а вона захоплива).

Нема меморіальних дошок, наприклад, завідувачу кафедри української філології Савченку (помітному вченому, тим більше, на нашому тлі), якого гнобили у нашому університеті за непоступливість і аполітичність, чи професору Ковалевському (теж зірці у своїй галузі) – він змушений був втікати з Чернівців через абсолютно дурну кампанію цькування; тим чернівецьким біологам, які не хотіли сприймати лжетеорію сталінського та хрущовського улюбленця Трохима Лисенка (заперечував існування генів). Нема у Чернівцях жодного місця, де було б згадано про талановитого поета Меєра Хараца. Він втратив десятиліття життя у Чернівцях, прожиті у замовчуванні та цькуванні. Прожив у злиднях та постійному нав’язуванні відчуття, що він зрадник. Що він чужий серед успішних усміхнених діячів. Їх ми, до речі, нині із задоволенням святкуємо.

Я можу перелічити таких історій десятки. Ними ніхто не цікавиться. Тому що у жертв нема родичів – вони виїхали або їх не було. Нема колишніх підлеглих, а головне, нема інтересу суспільства до цих тіней із минулого. Ті люди переважно були поза політикою, вони не були якимись модними нині націоналістами чи ще кимось, щоб хтось міг би зняти жирну піну піару на їхній згадці (а згадуємо то ми, переважно за тим). Не трендові вони. Були вони «безпритульними» у суспільстві тих часів, ними вони й залишилися. Бо ж не так багато і змінилося. Ми не любимо несистемних. Насправді, ми завжди встановлюємо пам’ятки системі, посаді, ідеології. Але …

Якщо ми кульгаємо не в якусь Європу Муссоліні і Франка з високопіднесеними цінностями, а у нову космополітичну Європу з повагою до індивідуальності, це мусило б якось відбитися на політиці нашої історичної пам’яті. Ми мали б згадувати не тільки політиків, але й людей, які відстоювали свою аполітичність, свій погляд, свої рими та метафори… Йшли за них у тюрму чи на погибель. Ми мали б їх якось особливо поважати.

Всього цього нема… звісно. У нас навіть тіні сегрегують на першосортні і несортові. Наша просунута громадськість ганебно радянська, хоча не любить Леніна усіма фібрами душі. Але вони є ленінцями, у корінному розумінні цього слова. Так само, як Ленін та його прибічники, вони міряють світ політичною доцільністю. Так само нема в них поваги до чужої боротьби, до права. Нема розуміння, що все людське набагато вище всього політичного. У нас не вийшло це зрозуміти досі.  

Та це надто загальна розмова. Ось конкретна історія, яка так чи інакше дотична до цих думок.

Уже через декілька років будуть легендою розповіді про Івана Назаровича Снігура з його радянськими брючками та солом’яними капелюхами. Важко буде пояснити, чому Снігур був свого часу талісманом різних художніх і нехудожніх імпрез. Ну вік, ну знайомство з геніальним Параджановим. Але є у нас багато людей, які з ким тільки не зналися. Хто він був? Зберігачем традицій? Знавцем народних звичаїв та ремесел? Це ж тільки частина правди. Бо він і був пам’яткою несистемності. З ним важко було домовлятися посадовцям чи науковцям. Він знав, у чому радикальна різниця між гвинтами та людьми, які собі живуть самі по собі.

У Чернівцях. Вісімдесяті роки. Іван Снігур, Сергій Параджанов, Роман Балаян

Шістдесят років прожив Снігур у часи, коли система була всім. На ґвинтів він надивився за цей час багато. Старанних, бундючних, зі ступенями, посадами.

У 1977 році, у час кампанії великої боротьби проти колекціонерів і торговців антикваріатом, Івана Снігура арештували та судили. Декілька років він провів в ув’язненні. За що? Зараз важко пояснити. Неможливо.

Це й був його пік стосунків із суспільством. Попри те, що Снігура знало напрочуд багато людей у місті, на судовому засіданні з вільним доступом серед присутніх маячило хіба тільки обличчя художника Броніслава Тутельмана, який вирішив підтримати знайомого. Більше це нікому не спало на думку. Знайшов кілька статей у тодішній пресі щодо цієї справи. Звісно, ті статті глумливі. Наклепами тоді люди захоплювалися так само гаряче, як зараз. Ніхто не фільтрував чужі почуття. Розтирали людину в порошок, у попіл, плювали зверху отруйною слиною, заспокоювалися, брали декілька карбованців – і йшли веселитися. Ну, ви знаєте.

Чернівецькі слідчі поводилися зі Снігуром жорстко. Вочевидь, сподівалися, що він дасть покази на геніального режисера Параджанова, який був партнером Снігура у захопленні антикваріатом. А такі покази могли перетворитися для слідчих і на нову зірочку на погонах і стати провідною зіркою з провінції у центр.

Записка до Івана Снігура від Параджанова з проханням допомогти (з архіву Івана Снігура)

Барабанні перетинки у Снігура від катувань луснули, але Параджанова він не здав. А той боявся, що таке може статися. Навіть писав про цей свій страх (чи жах) у своїх листах. Тепер ці листи опубліковані як документ епохи.

Параджанов був у тюрмі тоді – його термін закінчувався. Тільки одна думка про те, що йому можуть накинути термін з нової справи, була для нього вбивчою.

Вже у часи перебудови Сергій Параджанов приїжджав до Чернівців. Дехто може подумати, для того, щоб полюбуватися непересічним полікультурним містом чи подивитися на Чорторию. Але ще й для того, щоб потиснути руку людині, яка її не зрадила. Фактично врятувала.

З цього всього мені цікаво було подивитися, скільки набрала підписів давня петиція з пропозицією увічнити пам’ять Снігура в місті. Виявилося, за три роки набрався сорок один підпис. На цьому можна було б поставити іронічну крапку. Але я продовжу трохи.

Дуже цікаво, що жертви системи, вони якісь не мстиві. Для пересічної людини це не зрозуміло: як так – відсидіти роки, і нічого. Але якщо вдуматися, це єдиний правильний підхід. Тому що і не дуже людська справа – судити, а, може, й гидують помстою або продовжувати неприємні спогади не хочуть. Сам Іван Назарович хотів лише пережити своїх катів, це було його єдине побажання з цього приводу до всесвіту. І вдалося, як він сказав.

Фото з книги Снігура “Мої мандрівки по Буковині”

Нічого він публічно не говорив про прокурорів чи ще когось. Але один раз якось сколихнувся, мабуть, тому, що йшлося не про юриспруденцію, а про мистецтво. Коли на Роші вирішили назвати вулицю іменем художника Корнелія Дзержика (одного з перших голів буковинського осередку радянської спілки художників), то Снігур обурився: як так? І опублікував доволі цікаву статтю «Богомаз Корнелій Дзержик» («Час», 1998 рік). І це такий погляд з іншої реальності. Історія й справді легендарна і в чомусь смішна та чернівецька. Тому трохи процитую. Снігур писав:

«Моє знайомство з паном Корнелієм було довгим, понад 20 років. Я багато разів гостював у нього, доводилось бачити, як він по клітинках з малюнка копіював фарбами портрет Шевченка. Так малюють художники-початківці(…)

Коли Дзержик почав хворіти, малював менше, жити з одного городу і без грошей ставало все важче. Він почав писати вірші, славити совєтську владу. Та вірші були слабенькі і їх ніхто не публікував. Тоді він написав листа в Москву до художника Герасимова, лавреата Сталінської премії, як до колеги. Поскаржився, що йому погано живеться. І незабаром директора художнього комбінату Н. Яковлева повідомили, що до Чернівців їде Герасимов за скаргою Дзержика. Почали готуватися до зустрічі. Дзержику завезли фарби і ґрунтованого полотна. Працівники майстерень навели чистоту біля будинку. Сам пан Корнелій готувався до зустрічі з таким поважним гостем. Звідкись взялися гарні академічні малюнки олівцем, портрети маслом та аквареллю, альбоми з малюнками. Все розвішувалося на стінках, розміщалося на столах, мольберті…

Саме тоді проявилась ницість богомаза. Це він підписав картини знаменитих митців своїм іменем. Це він привласнив собі талант і праці художника Ліпецького.

Коли приїхав Герасимов і побачив цю «виставку», вона йому дуже сподобалася, і він дуже обурився, що така «талановита» людина опинилася в такому тяжкому стані. Яковлєв став виправдовуватися, що Дзержик хворий і працювати не може. Тоді і вирішили дати Дзержику звання Заслуженого діяча мистецтв і призначити йому пенсію, що й було зроблено(…).

Після смерті Дзержика, архів було знайдено на горищі і стодолі. Знайдені малюнки, листи та фотокартки з багатьох робіт Ліпецького і самої майстерні у Відні, де ці самі малюнки, пізніше підписані Дзержиком, як автором, висять на стінах майстерні».

Тобто, Снігур пише, що Дзержик під час відвідин посадовця видав чужі картини за свої й отримав за це певні привілеї. Я не поручуся за об’єктивність Снігура, він і сам не був таким вже талановитим живописцем. І його талант квітнув переважно у галузі народного мистецтва і колекціонування. Можливо, Дзержик просто наступив йому на мозоль. Але, факт того, що голова радянської спілки художників із легкістю отримує почесті, і на честь його називають вулицю, а якийсь вічний одинак, незважаючи на загальну відомість, набирає сорок підписів із 250 потрібних для петиції, говорить про те, що, аби прославитися, треба бути чемними, спритними та лояльними до влади. У цьому наша провінційна справедливість. Мотайте на вуса.

Книги Івана Снігура

Згадую, як десь крутився біля Снігура у сподіваннях на розмову, щоб у газету щось подати. Він привів мене у підвал, де зберігав різні експонати. І там повсюди були метелики з лози, які він робив. Дивні такі легковажні істоти, яких із лози навряд чи колись робили, хоча, може, чогось не знаю. Він їх якось похмуро відпихав, коли траплялися на дорозі. Відчувалося, що він покладав на них більше надій, аніж ті могли виправдати. І ці розштурхані метелики, по-своєму геніальні, дивно гойдалися у задушливій пивниці. Ми вешталися серед них. Мені здалося, що це велика мить. Геніальна метафора життя. Відчайдушна і безнадійна спроба вилетіти з задушливої пивниці, бодай мертвих чарівних метеликів.

Підпис Сергія Параджанова, серце омотане колючим дротом, із розмазаним відбитком пальця всередині, яке, за словами Параджанова, означало комету (з архіву Івана Снігура)

Залишити відгук

Залишити відгук