Битви за Бога. Мистецтво репресій у пізньорадянських Чернівцях

Про машину тиску у Чернівцях пізнього радянського періоду.



Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику про багатокультурне затишне місто Чернівці та більш серйозні теми, наближені до реальності.

Влади змінюються часто, а люди майже ні. До вивчення історії варто підходити з цієї точки зору. Один із найнебезпечніших дурних варіантів розвитку влади, держави – коли вона влазить із ногами у галузі, зазвичай вільні від політиків: мистецтво, розваги, коло читання, релігійні погляди тощо. Такою владою в історії була радянська. Хтось сприймає її як виняток. Але винятків у природі не буває. Радянська «інквізиція», боротьба з інакшим на диво нагадувала всі попередні, і, очевидно, майбутні.

Отже, сьогодні про машину тиску і репресії у Чернівцях пізнього радянського періоду.

Зараз не часто згадують, але найбільших утисків за часів пізньої радянської влади, напевно, переживали громади євангелістів. Зокрема у Чернівцях. Про причини трохи пізніше. Але 1979 року у Чернівцях з цього приводу ледь не відбувся майдан євангелістів. Вони повідомили тодішньому Садгірському виконкому, що на знак протесту проти порушення їхніх релігійних прав вони виходитимуть на молебень до… пам’ятника Леніну і поставлять там намети. Якби це відбулося, то Чернівці, мабуть, стали першим містом, де подібна маніфестація мала місце. Це була нечувана зухвалість. Щось на кшталт ходіння проти танку з голими руками. Про це ми дізнаємося з «Докладної записки до виконкому обласної ради» (квітень 1979 року). 

Систематичні утиски, які мали б налякати людей, призвели до цілком зворотного результату люди не налякалися, вони обурилися. І навіть почали готуватися до активних форм протесту. Серед таких екстравагантних форм спілкування з радянською владою було також звернення групи чернівецьких вірян із вимогою дати їм «емігрувати у будь-яку капіталістичну країну», де їхні релігійні права будуть захищені. Подібні заяви у СРСР також звучали нечасто. Треба віддати належне, що на це звернення місцева влада спробувала відреагувати саме по-чернівецьки. І замість того, щоб утискати і карати «нахаб», вона дослідила їхні житлові умови. Посадовці з’ясували, що ці віряни, окрім всього, просто живуть у поганих умовах. Тому їм запропонували вирішити житлове питання, надати кращі квартири (одним з ініціаторів був, до речі, Павло Каспрук). На жаль, прокуратура і КДБ намагалися вирішувати справи по-іншому. Як не дивно, і тоді не думали хором. Кожен по-своєму. Було певне, хоч і невелике різноголосся.

Радянська держава зробила багато для того, аби примусити цих людей відчувати себе чужими в країні, де вони народилися. Хоча прикривалося все виховним процесом, міркуваннями правопорядку, що так краще для тих же громадян. У пізньому СРСР не було пресингу сталінського ґатунку. Це була система дріб’язкового прискіпування, обговорень на зборах (зараз їх, мабуть, мав би замінити фейсбук), дрібних штрафів, статей у газетах, постійного намагання «виховати». І все це… завше.   

Досить ганебну роль у цьому процесі грали журналісти. Хитра практика газетного цькування була у тому, щоб майже у буквальному розумінні влазити у постіль, у родинні стосунки. Для цього часто використовували інформацію, яку збирав КДБ. Журналіст писав статтю, подаючи найбільш «пікантні» подробиці з особистого досьє, яке збирали працівники держбезпеки. Його надавали для роботи. У статті були переважно подробиці особистого життя, якісь дуже приватні відомості. З самими поглядами мало хто сперечався, це вважали неефективним. Такий був стиль. Усе це мало психологічно вплинути на людину, яку обробляли. Дати їй відчути, що вона в оточенні зрадників, що вона одинока, її будуть просто дурно ганьбити, виставляти на сміх, а не всерйоз обговорювати. Використовували родинні непорозуміння, конфлікти. Ледь не кіносценарії писали наші творчі «велетні», не зовсім розуміючи, наскільки це… Ось один з уривків, коли журналіст спробує загнати клин між чоловіком і жінкою, яка відвідує молитовні зібрання:

«Слухав колишнього фронтовика, а уява малювала той незабутній сорок п’ятий, коли він повернувся в самотню хату у пропотілій солдатській гімнастерці. Тоді теж пахло у ній живицею, як і зараз. Потріскували у печі наспіх поколені полінця. Він сидів скривджений на ослоні і вперше за всю війну заплакав. Як ішов, поспішав сюди, не знав, що підлість звила гніздо під рідною стріхою за його відсутності. Звістка та, як грім, розполинкувала серце: там на фронтових дорогах, свято дотримуючись присяги, він гнав фашистську нечисть подалі від рідної землі, а його Марія, тиняючись по лісі з бандерівцями, хотіла вбити те, що було для нього понад життя».

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Весь абзац – це тільки уява журналіста. Але уяви мало хто соромився. Ви спитаєте, до чого тут церква? Просто, оскільки ця Марія потім пішла в адвентисти, то згадали їй уже ВСЕ. Через тридцять років. Не забули у статті про глухонімого сина. Ковирнути в серце. Про те, що з чоловіком «живуть чужі під одним дахом», що так і не полюбила вона радянську владу, що «люди відсахнулися від неї, оскільки знали , що вона відгодовувала вбивць». Що «підлість Марії так і залишилася незагоєною раною в серці чоловіка», як писав журналіст. І це при тому, що люди, про яких писали, були у шлюбі. Це був стиль цькування. Влізти в усі діри. Як не дивно, саме ця стаття могла бути корисною, оскільки відокремлювала чоловіка від жінки і виводила його з-під неприємностей. Тобто, працювала навпаки. Але невпевнений, що це була гра журналіста, радше, цієї родини, в якій вирішили, що так буде краще.

Система була такою, що у цькуванні, переслідуванні вірян доводилося брати участь людям, які, можливо, не думали, що їхня посада це передбачає. Працівників виконкомів зобов’язували бути присутніми на молитвах… і звітувати, що вони почули. У радянській провінційній пресі, до речі, репортажі з місця подій були відсутні (за винятком парадів). Але ці звіти з молебнів можна було б назвати кращими репортажами – настільки детально, фахово все передається. Ми подекуди менше знатимемо, що відбувалося на партійних зборах, ніж про те, про що молилися тоді чернівчани.

На жаль, правоохоронні структури зовсім не намагалися роздавати квартири. Зірочки давали за інше. Тож наприкінці сімдесятих, у вісімдесятому році, у Чернівцях декілька людей були ув’язнені за свої релігійні погляди. Переважно це були представники різного роду євангелістів. Чому пік тиску, репресій стався саме у цей час? Очевидно, однією з причин стало вторгнення СРСР у Афганістан. Як відомо, деякі з цих протестантських гілок є категоричними пацифістами. Молоді люди з церков відмовлялися служити в армії, що й викликало ланцюгову реакцію. Держава хотіла розпоряджатися своїми громадянами без перешкод.

Загалом же засіб тиску був дуже простий. Релігійній громаді, яка була недостатньо лояльною, не надавали приміщення для служб, а потім переслідували за те, що люди збираються для служб у нерегламентованих місцях, по будинках, квартирах (це заборонялося законом).

Іронія долі в тому, що вже через декілька років ситуація змінилася на протилежну. Ті, хто палко боровся за атеїзм, стали палко боротися за повернення релігійних традицій. Ті, хто засаджував церковні двори картоплею (чим викликали нарікання навіть парткомів), почали активно долучатися до релігійного «тренду». І настала благодать. Принаймні, ховатися для молитви вже було не потрібно. Як і приховувати погляди.

Щодо згаданих переслідуваних церков. Місцева влада, вочевидь, відчувала певну провину. Можливо, саме тому, наприклад, буковинські Адвентисти Сьомого Дня дуже скоро отримали розкішне приміщення колишнього клубу залізничників на вул. Турецькій (до війни це було приміщення «Тойнбіхаллє» культурно-освітнього центру). Важко пояснити це по-іншому. Також отримали приміщення й інші громади. Переважно це були колишні синагоги, як от на Горіхівській, 32.

У такий оригінальний спосіб влада зберігала цільове призначення приміщення. Що ж, погляд широкий, толерантний до чернівецького. Сказати наприкінці, що все це ніколи не повториться, було б надто сміливим. Влади змінюються, а люди майже ні.

 

Документи з фондів ДАЧО

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук