За волосину від смерті. Чернівчанин Павло Блінов про те, чому пішов добровольцем на війну

До Дня українського добровольця учасник АТО розповів, чому не носить військову форму, про розчарування після демобілізації та про алкоголь на війні.

30-річний чернівчанин Павло Блінов воював у зоні АТО впродовж 19 місяців. Чоловік не чекав повістки з військкомату. Пішов у зону бойових дій добровольцем, закривши успішний бізнес. Революція Гідності змінила його погляди, а війна на Донбасі зробила геть іншою людиною. До Дня українського добровольця, який відзначають 14 березня, Павло Блінов розповів про мотиви рішення стати захисником, про розчарування від того, що у Чернівцях його досвід непотрібний, а також про те, коли, на його думку, закінчиться війна.

Став добровольцем, щоб у Чернівцях люди не знали, що таке вибухи та розриви снарядів

Сьогодні я вперше одягнув військову форму після демобілізації. І лише тому, що попросили виступити перед дітьми, розповісти, чому я поїхав у АТО. Хочеться, щоб вони робили якісь висновки, наслідуючи наш приклад. Щоб держава відповідала тим людям, які за неї стали, цінувала їх та поважала. Я не з тих, хто хизується своєю участю у війні. Є багато «персонажів», які взагалі ніде не воювали, а ходять містом у формі.

Для мене все почалося з Майдану – саме там я пройнявся патріотизмом. До Революції Гідності не помічав за собою подібного. Тоді взагалі в суспільстві українське не було модним – більшість розмовляли російською мовою, особливо в містах. Вперше потрапив на Майдан у грудні 2013-го, побачив зсередини ці всі події. Люди дійсно стояли за ідею, для того, щоб наші діти вже жили в нормальній країні. Хоча був там лише двічі по три дні, бо мусив повертатися до роботи. Вдруге поїхав на Майдан у 20-их числах лютого 2014-го, до речі, разом із Юрієм Аксенином – сином нашого загиблого героя. Також у Чернівцях брав участь у подіях біля будівлі облдержадміністрації. Ночі проводив там, а зранку йшов на роботу.

Коли почалися бойові дії на Донбасі, одразу хотів поїхати туди, але мене відмовили батьки. Та й я сам ще вагався, бо військову службу не проходив. Пізніше, коли пішли багато моїх друзів, я зрозумів, що не зможу сидіти вдома, і картатиму себе, що не поїхав на Схід. Я, мабуть, хотів щось собі довести. Хотів, щоб ця війна, яку розв’язала там Росія, не дійшла сюди. Щоб у Чернівцях люди не знали, що таке вибухи та розриви снарядів.

«В обласній раді видали тільки простеньку аптечку з примітивними препаратами»

У лютому 2015-го я прийшов у військкомат, там були здивовані, що я сам вирішив з’явитися. Адже тоді саме тривав другий етап боїв у районі Дебальцевого, й охочих їхати на фронт практично не було. Сказав у військкоматі, що хочу їхати добровольцем у батальйон особливого призначення МВС «Луганськ-1», бо мій друг там служив. Взагалі мали створити аналогічний батальйон «Буковина» з добровольців із Чернівецької області. Але це так і не сталося, бо всього лише 30 чи 40 людей поїхали, і з них утворили окрему роту у складі «Луганська-1».

Необхідну військову амуніцію придбав собі сам. В обласній раді видали лише простеньку аптечку з примітивними препаратами. Разом з отцем Василем Гасинцем поїхали на Схід. Спочатку опинився у Сватовому, потім – у Сєвєродонецьку. Пройшов навчання у «Луганську-1» і через місяць перевівся у батальйон міліції громадської безпеки особливого призначення («спецназ» Міністерства внутрішніх справ). Обрав структуру МВС, тому що до того не служив у армії. Тож якби пішов у Збройні сили України, довелося б іще пройти десятимісячну строкову службу. А я хотів одразу потрапити у зону бойових дій. Уже в кінці квітня 2015-го вперше опинився на передовій. Там бувало по-різному – завдання тривали від декількох годин до декількох днів.

Не раз був за волосину від смерті. Під час обстрілів у Станиці Луганській гранати поруч за парканом вибухали. У Попасній вийшли живими з-під мінометного обстрілу. Був у Сватовому, коли склади вибухали – нас туди перекинули патрулювати місто, щоб не було мародерства.

Про розчарування від ставлення жителів Донбасу та від того, що в Чернівцях став непотрібним

Реальність війни кардинально відрізняється від того, що ти бачиш на ТБ. Я, звісно, розумів, що там не буде легко, що солдатів не забезпечують належним чином.

Після того, як у кінці березня прибув у батальйон «Луганськ-1», нас привезли в будівлю з розбитими вікнами, яка не опалювалася. Дали нам плівку – нею ми заліпили віконні отвори. Спали на підлозі… З 55 осіб 10-15 разом зі мною одразу захворіли і потрапили до лікарні з бронхітом та гайморитом. Але не це головне. Я очікував, що місцеве населення буде нас підтримувати.

Я закрив свій налагоджений бізнес на Калинівському ринку, від усього відмовився і поїхав за 1300 кілометрів від дому. Щоб захищати, насамперед тих, хто живе на Донбасі. А нас підтримували, може, відсотків 20 місцевого населення. Люди дивилися на таких, як я, з недовірою.

Пригадую, 9 травня 2016 року я чергував на базі в Сєвєродонецьку, і підходили люди, які казали, що нам там не місце. Були й такі, хто дякував за нашу службу, але вони боялися голосно про це заявляти. Все-таки там багато років працювала російська пропаганда, і людям на Донбасі важко змінитися. Вони все життя думали, що Росія – друг, і лише мудрі люди зрозуміли, що помилялися.

«Було смішно, коли сказали, що не пройшов тест на реакцію під час набору до Патрульної поліції»

З часом змінився формат війни. У нас було все менше бойових виїздів на передову, використовували більше військових, а не поліцейські батальйони. А оскільки я їхав на Донбас, щоб воювати, то ми з другом вирішили перевестися на службу в Чернівці. Але і не дочекалися цього. Тож, зрештою, написали рапорти за власним бажанням і звільнилися.

У Чернівцях тоді проводили набір до Патрульної поліції. Я зібрав необхідні документи, склав тести на логіку, на знання законодавства. Потім була медкомісія, першу її частину я пройшов, а другу – ні. За офіційною версією, яку мені озвучили, я не пройшов тест на реакцію, а він не перездається. Мені казали: «Ви нас зрозумійте, вам дадуть в руки зброю…». Було смішно це слухати, бо я служив у спецпідрозділі та мав справу з різною зброєю: стрілецькою, великокаліберними кулеметами. Звичайно, можна було б влаштувати скандал, але я не захотів. Подумав: не потрібен тут – то й добре… Повернувся у бізнес. Тепер навіть радий, що так сталося. Але тоді був розчарований, що мій досвід не знадобився у поліції.

Воювати мають лише добровольці

Зараз у мене є маленька дитина, якій ще навіть двох тижнів не виповнилося. І з урахуванням цього не можу з упевненістю сказати, що в такій ситуації також пішов би добровольцем на війну. Коли є дитина, ти відповідаєш не лише за себе, але й за неї. З іншого боку, в одного мого побратима було троє дітей, але він воював у зоні АТО три роки. Це особиста справа кожного. З упевненістю можу сказати тільки те, що на війні повинні бути лише добровольці. Повістка – це, звичайно, добре, але примусово заганяти людину не можна. Хоча й тих, кого призвали на службу, я також певною мірою можу назвати добровольцями. Бо вони могли якось «порішати», втекти за кордон, але не зробили цього. Найкраще, коли люди розуміють, куди йдуть, усвідомлюють, що з ними може статися, знають, що можуть не повернутися, і не бояться загинути чи отримати поранення.

Але й не всі добровольці відповідальні та сумлінні. Були такі, що казали: «Я доброволець. Отже, не все маю робити, не мушу бігати, навпаки мені мають сказати «дякую» за те, що я приїхав».

«Краще хай людина, яка не хоче, не їде воювати, ніж буде на війні пиячити чи спати на посту»

Також я спокійно ставлюся до тих людей, які «відкосили» від військової служби на Донбасі. Це їхній вибір. Вважаю, що краще хай людина, яка не хоче, не їде воювати, ніж буде в зоні бойових дій пиячити, спати на посту і влаштовувати скандали. Таких людей на війні не дуже люблять.

Алкоголь на війні – це дуже погана штука, бо п’яна людина зі зброєю – набагато гірше, ніж за кермом. Можна ж і своїх побратимів перестріляти. Алкоголь притупляє реакцію, і я не розумію, чому солдати беруться за чарку. Мабуть, тому, що і до служби частенько випивали та звикли до цього. Або тому, що пережили якісь серйозні ситуації в зоні АТО, будучи морально не готовими до цього.

Щоб військові не пиячили, за цим повинен стежити командир. Мені пощастило, що я потрапив у досить таки спортивний підрозділ. Там були навіть кандидати у майстри спорту, тож алкоголь для нас був табу. Ми щодня бігали щонайменше по два кілометри, інколи грали в футбол, проводили час у тренажерці.

На війні оволодів собою та повернувся іншою людиною

На війні час іде інакше. Ти живеш одним днем. Я пробув на Донбасі 19 місяців, а за відчуттями – втричі довше. Там ти розумієш, що кожен день може стати останнім.

Безумовно, я повернувся з війни зовсім іншою людиною. У хорошому сенсі. Я став старшим, спокійнішим. Коли людина там довго перебуває, вона вже вміє контролювати свої емоції. І це, безумовно, дар – повністю оволодіти собою. Ти не витрачаєш енергію на якісь безглузді нерви через дрібниці. У звичайному житті, не на війні, люди часто переймаються такими дурницями, що аж смішно.

На війні треба постійно надіятися і вірити в щось. Багато хто молиться. Наприклад, на мені завжди був хрестик, який подарував капелан Василь Гасинець. Хоча раніше я ніколи не сказав би, що я вірянин. У зоні АТО кожен придумує собі якийсь талісман, який йому допомагає. Вірити у щось треба, не можна панікувати. Бо паніка, крім проблем, нічого доброго не принесе. Коли людина в такому стані, то починає робити помилки, «губитися», і це призводить до поганих наслідків.

Коли повернувся, багато моїх знайомих думали, що я буду на них ображатися, бо вони побоялися поїхати на Схід і залишилися тут. Але я завжди їм говорив: там справжня війна, тому нікому не бажаю туди їхати. Якщо ви самі вирішили захищати Україну і змирилися з тим, що вас можуть вбити чи покалічити, тільки тоді ви повинні їхати. Якщо є хоч найменші сумніви, то там нічого робити.

«Якщо я не патріот, то дай Бог, щоб усі інші були такими «непатріотами», як я»

На Західній Україні, зокрема у Чернівцях, більшість людей підтримують нас і розуміють, чому ми пішли служити в зону бойових дій. Але влада дійсно забула про нас. У Чернівецькій області, якщо я не помиляюся, близько 3 тисяч учасників АТО. Це найменша цифра з усіх українських регіонів. Із них лише 400 чи 500 військових отримали земельну ділянку. В інших областях людям уже давно дали те, що гарантовано державою. А в нас цей процес буксується – наші чиновники дуже довго не можуть чи не хочуть вирішити це питання.

Іноді мене запитують, чи я патріот. Точної відповіді не знаю. Об’єктивну оцінку мені хай дають інші люди. Але, якщо я не патріот, то дай Бог, щоб усі інші були такими «непатріотами», як я. У чому я справді впевнений, це в тому, що Україна поверне Донбас і Крим. Щойно в Росії зміниться зовнішньополітичний вектор чи прийде хтось інший на місце Путіна, то війна завершиться. Припинять поставляти на Схід України бензин, зброю, військову техніку – і бойові дії одразу скінчаться. Я впевнений, що мир настане у 2020 чи 2021 році. Україна поверне назад свої території, а Росія ще й буде сплачувати нам компенсації – для цього є безліч доказів.

 

Іван Сірецький

Фото Ярослави Дерев’янко

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук