Про демонічні Чернівці, нестачу цинізму та шкідливість ілюзій

Коштовності Гріші без паспорта досі не передані чернівчанам.

Грегор фон Реццорі з обкладинки журналу «Life»

Дослідник і журналіст Сергій Воронцов продовжує історичну рубрику, де, крім звичних розповідей про багатокультурне затишне місто часів царя Панька, торкається тем серйозних, більш наближених до реальності.

Мій знайомий наприкінці вісімдесятих купив квартиру в старому центрі міста. Його вразило, що вигляд вона мала абсолютно несучасний. У ній мало що змінилося з початку двадцятого століття. Оскільки він був людиною традиційною і не любив змін, також зберіг усі написи латиницею на дверях, мідяні ручки, газетницю у коридорі, залишилося навіть якесь старе напівкрісло, де можна було напівлежачи попивати каву, дивитися телевізор чи щось почитувати. І, крім того, залишилося багато дрібних радощів. Коли йому було сумно, він особливо ретельно натирав старий паркет. До такого м’якого блиску. Одного ранку у двері подзвонили. Він відчинив. І на порозі побачив старе подружжя. Вони мацали табличку «Apartamentul» і щось захоплено вигукували. Ці люди жили тут до Другої світової війни.

Він запросив пару в їхню колишню домівку. Цим старим було надзвичайно приємно, що так багато збереглося. Хоча господар почувався ніяково, але вони страшенно раділи. Тішилися, що їхні речі досі приносять радість. Хоча б комусь. Вони дякували і дякували йому. А він не знав, куди дітися.

Думаю, більше радості приносить людям, не лише коли їхні речі живуть, але й коли живуть і приносять радість їхні думки, висновки, щось зовсім нематеріальне. На жаль, до залишених колишніми чернівчанами думок ми не такі уважні, як до паркету чи до бронзових люстр.
Антикварні чужі думки нас не цікавлять. А вони якраз бувають дуже актуальними. Історія – циклічна. Найстрашніше в ній те, що вона повторюється. І повторюється якраз найстрашніше.

Одним із найяскравіших представників довоєнного покоління чернівчан був барон Грегор фон Реццорі. Я багато писав про нього. Про те, що цей улюбленець долі зміг піднятися на один щабель із кращими європейськими митцями. Він знімався як актор разом із Бріжіт Бардо, Мариною Владі, Шарлем Азнавуром. Він писав сценарії для фільмів із ними. І, крім цього, писав чудові книги. Представлятися він любив ім’ям «Гріша». Яке він ледь не набув у радянській Буковині. Воно його смішило. 1989 року він приїхав до Чернівців і шукав (до речі, разом з Інною Федорівною Кіцул – теперішньою директоркою Художнього музею) будинок свого батька. Мабуть, щоб теж помацати табличку «Апартаментул». Але не знайшов. Втім, набагато цікавіше баронського паркету, який міг тут залишитися, є те, про що думав старий барон. Тому що так, як він, думало чимало чернівчан, які пережили десятиліття політичного безглуздя, терору, війн. Далеко від своєї батьківщини. І погляд цей був специфічний і вартий, щоб про нього пам’ятали.

Це невеличкий путівник думками Реццорі і серйозними, і не дуже. Але, якби ми перейнялися хоч трохи його поглядом, можливо, стали б здоровішими.

Про вічний маскарад

Отже, перше. Цинізм у ставленні до політиків Реццорі вважає базовою чеснотою, якої він навчився у старих Чернівцях. У своїх враженнях від відвідин і спогадах про місто Грегор фон Реццорі пише:

«Базовим світоглядом чернівчанина завжди був цинізм у ставленні до усіляких «високих» переконань. Кожен справжній чернівчанин ставився до політичних, національних та інших ідей з не більшою зацікавленістю, аніж вуличні роззяви до маскарадного ходу».

Очевидно, ідея ця виникла у Реццорі не від байдужості, а від… досвіду. Він, до речі, був настільки розчарованим у державах і політиці, що прожив сорок років без паспорта. Ці держави й політика тільки підтверджували у Реццорі погану думку про них. І якраз цю опцію ми починаємо розуміти.

Сентиментальність – гріх

Другий пункт дещо жартівливий, але теж актуальний. Смішну епідемію сентиментальності у ставленні до старих Чернівців, які «підмітали трояндами», де «панянки», капелюшки, і поети, можна припинити тільки за допомогою очевидців минулого.

Реццорі, жартуючи про буковинців (а знав він їх добре), зокрема, пише, що у них «був старовинний звичай: коли цілуєш руку дамі, одночасно викушувати коштовні каміння з її перснів. Потім цей звичай доповнився звичкою викушувати коштовності, коли цілуєш ікони з окладами».

Ще одна непогана характеристика опису менталітету, яку Реццорі приписував малій батьківщині:

«Конституція та закони країни ґрунтуються на стародавній традиції. А вона, своєю чергою, спирається на два стовпи, а саме: незворушність душі та бакшиш. Того, що іменується незворушністю душі, не можна виразити двома словами. Вона є таємницею в характері правдивого магрібінця, посвідкою державного громадянства. А бакшиш – це чайові або, якщо хочете, хабар і заробіток Іуди. Але водночас це мастило в колісному механізмі життя, змазка в людських взаємовідносинах, ключ до серця ближнього і до небесної брами».

Мені здається це звучить досить сучасно.

У 1989 році, коли Грегор прогулювався Чернівцями, він не нарікав, що нема троянд, якими би «підмітали хідники». Він якраз дивувався стерильності міста. І ця стерильність його по-справжньому дратувала:

«Сучасні Чернівці заперечують і румунські й австрійські. Це непохитна провінційна гладь, повернення до ідилічної Бель Епохи і первозданного сну, в якому, щоправда, нема душі й життя. Місто схоже на театральні декорації для п’єси, яка ніколи не була зіграна. Воно суперечить тепер саме собі: прибране, лаковане, антисептичне. Ніщо не дає відчути його колись демонічну природу».

Безглуздість колективу

Третя зупинка мислення Рецорі. Знайомство з головними політичними течіями у двадцятому столітті не надихнули Реццорі повагою до колективного мислення. Навпаки, він зрозумів, що гіршої біди, ніж колективні ідеї, немає. Особливо, коли ця колективна думка має нахабство втручатися у приватне життя. Тому істину наш земляк визначав просто – кількістю. Але не як ми. Навпаки. Чим завзятіше і масовіше щось підтримують, тим менше це є істиною. На схилі років Реццорі дав інтерв’ю легендарному мистецькому журналу «Бомб» (Нью-Йорк), де поділився цим висновком.

– Ви кажете, що ваш головний ворог – дурість.
Це не тільки мій ворог. Можна стверджувати, що людина народжується швидше доброю, аніж поганою. Але далеко не всі люди народжуються розумними. Насамперед, це питання кількості. Якщо взяти десять людей, то їхній розумовий потенціал практично зведений до нуля. І якщо ти береш сто тисяч разом, на цьому потенціалі можна поставити хрест. Переконливий приклад того, що таке розум мас – це те, як Ісус Христос перетворився на церкву, церковність. Безкінечний ланцюг неправильних тлумачень і непорозумінь – все це я називаю дурістю. Нерозумна людина може бути люб’язною, може навіть чарівною, але розумною вона не стане. Накопичення і прогресування дурості людства – це те, чого я боюся. І рішень тут поки що нема.
І це найбільше виражене у великих громадах.
Звісно. Коли формується маса з певної кількості людей, натовп, цей натовп обов’язково стає тілом дурості.

книги фон Реццорі, видані у Нью-Йорку видавництвом «NYRB» у серії «Класики»

Нещасні завжди мріють про… фашизм

Усі люди, що не живуть, а виживають, мріють, коли їм буде добре, винуватцям їхніх бід – дуже погано. Насправді порядок речей, про який вони мріють, має іншу назву – це тоталітаризм, фашизм. Фашизм – це коли тобі добре, а “винуватці” твоїх сопель горять у пеклі… Це страшенно приваблива річ. Про це попереджає Рецорі, адже його батьки в якомусь сенсі теж мріяли про фашизм. А вони були не садистами, не покидьками, а звичайними людьми. Це звична людська мрія. 

«Для класу, якому належали мої батьки, це (руйнація імперії, створення буружуазних держав) було повалення в хаос, безсилля, бідність, безнадійність, потворність (,,,) зміна реальності було таким непередбачуваним, що спочатку здавалося, ніби то страшний сон. Бажання прокинутися від цього сну породило утопістіку післявоєнних років, до найжахливіших із цих утопій належить Третій Рейх. Хоча більшість взагалі не бажала прокидатися, залишалася сплячою і паралізованою: ці люди були подібно лунатикам, блукаючим у відчуженої реальності», –  цитати зі спогадів Реццорі «Минулорічний сніг».

Тому мріяти варто обережно. Щоб це, не дай Боже, не було схоже на мрії попередників. Їхня мрія не закінчилася нічим добрим. Мрії не мають бути вбогими. І ще в них повинно бути місце всім. Вони мають бути не вузькими і не давити інших.

Мати з Грегором та його сестрою біля свого чернівецького будинку

Наш земляк був вічним біженцем. Коли він тільки народився, розпочалася Перша світова війна, і його родина вже мусила втікати з Чернівців. Потім вони повернулися, щоб втекти ще раз, ще. І так багато разів. Тому, що таке втеча від людей та їхньої дурості, Грегор відчув із перших днів. Коли він помудрішав, завжди радив змінювати не так владу, як долю. Можливо, деяким це знання стане в нагоді.

Втім, тим, хто не так втікав від дурості, як сам наздоганяв різних сумнівних грегорів, щоб покарати їх, ця стаття навряд чи знадобиться. Таким краще, щоб від попередників залишився хіба що паркет.

P.S. Щодо непереданих коштовностей Гріші, дещо пересмикнув. Твори Реццорі перекладав українською професор Петро Рихло («Торішній сніг», «Магрибінські історії». Писали про нього чернівецькі дослідники Драгош Олару, Тетяна Басняк, і, власне, автор цієї статті.

Довідка
Ґреґор фон Реццорі (1914, Czernowitz, – 1998, Донінні, Італія) – німецькомовний письменник, актор, сценарист, журналіст, мистецтвознавець, відомий колекціонер творів мистецтва, поліглот. Нащадок старовинного аристократичного роду. Повне ім’я Ґреґор Арнульф Хіларіс д’Ареццо фон Реццорі. Один із відомих апатридів, сорок років прожив без громадянства. Реццорі з крайнім скепсисом ставився до будь-якої ідеології, релігії тощо. Втім, надавав перевагу не звинувачуванню, а іронії. З відомих творів: «Торішній сніг», «Едіп під Сталінградом», «Горностай з Чорнополю», «Мемуари антисеміта».

 

Фото з приватного архіву письменника. Експонувалися у Чернівецькому Художньому музеї у січні 2013 року (за сприяння Австрійської служби академічних обмінів (Львів), Українсько-німецького культурного товариства м. Чернівці при центрі Gedankendach та Чернівецького художнього музею).

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.

Залишити відгук

Залишити відгук

Один відгук

  1. Кирилл
    Березень 18, 2019 о 18:39

    Ну нарешті цікава стаття без політики і агітації і це приємно. А взагалі цікаво було би почитати яка доля квартири Реццорі, чи правдиві чутки про всі оті цінності, які більшість може споглядати хіба на антикварному Віоліті чи на виставках, і якщо так, то де вони. кому дісталися?