0
Про відомого буковинського спортсмена, який у 5 років втратив кисть руки, але попри травму ставав переможцем чемпіонатів з дзюдо і самбо.
Ілля Паскарюк у дитинстві втратив кисть правої руки. Спортсмен став чемпіоном України з самбо та неодноразово перемагав на турнірах із дзюдо. Зараз він тренує дітей у залі. На шляху до цих перемог у нього стояла не лише важка фізична, а й психологічна травма.
Петарда вибухнула у руці
Ілля родом із села Мамалиги Новоселицького району. Вперше він потрапив у зал, коли йому було 5. Дзюдо займався лише його старший брат Андрій, а Ілля спостерігав за процесом, сидячи на лавці.
«Я так любив дивитися, як він робить колесо, як перекидує інших хлопців. У важливі моменти навіть підскакував, і так загорівся бажанням теж спробувати. Якось після тренування, коли всі хлопці розійшлися, я роззувся і почав перекидатися на татамі (мат для покриття підлоги, – авт.). Це побачив тренер і сказав: «Наступного разу приходиш із формою і теж тренуєшся!», – згадує Ілля.
Тато хлопців дуже заохочував їх до занять спортом і возив синів на тренування за 30 кілометрів від дому щодня. Вже за місяць після перших спроб Іллі у дзюдо у родині сталася трагедія. Через дитячу неуважність хлопець втратив кисть правої руки.
«Це трапилося у період новорічних свят, – згадує спортсмен. – Ми гралися з братом у кімнаті. Я тримав велику петарду у руці, він її підпалив. Петарда вибухнула і відірвала мені кисть…»
Сім’я довго відходила після цієї події. У зал не ходив навіть брат Іллі. Та через два місяці тато знову почав возити Андрія на тренування. Ілля ж, як і на самому початку, лише спостерігав за процесом.
«Я не можу передати, як сильно мене туди тягнуло, та я боявся. Рука ще боліла. І взагалі я думав, що для мене зі спортом усе скінчено назавжди. Та тренер запитав мене: «Ілля, а ти чого не тренуєшся?». Я показую йому на забинтовану руку. А він відповів: «І що?! Бери кімоно і йдемо!».
Тренер Іллі – Юрій Паскарь – підлаштовував прийоми спеціально під фізичні можливості хлопця. Вже через два-три місяці занять Ілля здобув першу перемогу в обласному турнірі з дзюдо.
«Я завжди займався тільки для себе, просто, аби стати сильним духом і вирости справжнім чоловіком. Та після цієї перемоги я зрозумів, що можу набагато більше, навіть із такою особливістю».
Ілля каже, що часто суперники його недооцінювали. Саме через це і програвали.
«Дехто сприймав мене несерйозно через мою ваду. Суперники розслаблялися і саме тому дуже швидко програвали. Інші навпаки, вважали провалом програти від мене, сприймали як гідного суперника і боролися до кінця. Часто дивувалися, коли я перемагав одною рукою».
Хлопець продовжував перемагати на всеукраїнських та міжнародних турнірах. Коли йому було 13, він став чемпіоном України з самбо серед юнаків до 16 років.
«Ми поїхали на чемпіонат України з самбо в Феодосію. Усім було по 16 років, а я – наймолодший на турнірі, та ще й з фізичною вадою. Однак я переміг. Це була перша моя перемога такого масштабу».
Тато впав на трибуні після змагання
У вересні того ж року у хлопця був важливий поєдинок у Кіровограді (зараз Кропивницький, -ред.). Із ним, як завжди, поїхав його тато.
«Це був напружений день, я мав боротися аж увечері. Тато дуже хвилювався. Ще й змагання пройшли не як завжди. Була нічия, нам із суперником дали додатковий час, та це теж нічого не змінило. Тоді настав час хантея – це процес, коли переможця обирають судді поєдинку. І перемогу віддали моєму опонентові. Тоді я вперше програв на хантеї», – розповідає Ілля.
Після оголошення результатів хлопець підійшов до тата до трибун.
«Він мене заспокоював, сказав, що все буде добре. Потім він, як завжди, зателефонував мамі, аби повідомити результат. А пізніше в нього заплющилися очі, і він упав на спину. Я не знав, що робити…», – згадує хлопець про трагічний день.
Ілля одразу ж покликав свого другого тренера – Кирила Георгія. Йому почали надавати першу медичну допомогу, а потім його забрала швидка. А вже в кареті «швидкої» серце тата Іллі зупинилося.
«Мене не було поруч, я не знав. Скоро тренер прийшов до мене і сказав, що нам треба поговорити. Я вже відчував, що щось не так. Він попросив мене пообіцяти, що я не покину спорт і буду далі займатися. І сказав, що я мушу бути сильним, і що тата не стало… Я не знав, як реагувати. Це був шок. Ми дуже довго від цього відходили, нічим не хотіли займатися, не бачили сенсу ні в чому…»
Старший брат Іллі після цього закинув тренування, адже на його плечі впала вся чоловіча робота. А Ілля вирішив, що у пам’ять про тата ніколи не покине цей спорт.
«Я не можу передати, наскільки я вдячний мамі. Тепер вона мене возила на тренування. До цього вона ніколи не водила авто, та навчилася – все заради нас… Тепер вона частково заміняла нам тата».
Ілля поїхав на міжнародний чемпіонат у Білорусь. Він був єдиним представником з України і переміг. Цю перемогу він присвятив мамі. А всі подальші – своєму татові, завдяки якому почав займатися цим спортом.
Чудо-людина
Серед здобутків Іллі не тільки спортивні перемоги. 2011 року хлопець переміг у популярній програмі «Чудо-люди» й отримав 100 тисяч гривень. Тоді він вирішив віддати ці гроші на потреби місцевих церков та ще двом учасникам цього проекту: дівчинці, яка все робить ногами – Марині Ходій, та хлопчику маленького зросту, який співає – Андраніку Алексаняну.
Ще через рік хлопець став лауреатом премії Гордість країни. Він переміг у номінації «Сила духу».
«Мене нагороджував Віталій Кличко та віце-чемпіонка світу з боксу Аліна Шатернікова. Це, звісно, не спортивні титули, та це важливі для мене відзнаки, які часто змушували мене йти вперед і займатися ще наполегливіше».
Про тренерську діяльність і принципи дзюдо
Після закінчення школи Ілля вступив на навчання до університету. Він здобуває економічну освіту, заочно навчається на кафедрі фізичної культури та спорту.
Торік Іллі запропонували стати тренером із дзюдо у спортивному клубі «Tay-Sen». Хлопець каже, що погодився, не роздумуючи.
«Я радий, що у мене є така можливість. Колись тренерська діяльність для мене була лише мрією. Я залюбки передам своїм учням усе, що знаю сам, і бажаю їм досягти щонайменше таких результатів, яких досяг я».
Ілля стверджує, що не уявляє свого життя без дзюдо. Хлопець дуже вдячний своїм тренерам, рідним, і особливо татові, що він досі у цьому спорті.
«Наш вид спорту – тільки 20 відсотків сили, решта – це розум. Дзігоро Кано придумав дзюдо, гуляючи зимовим садом сакур. Він помітив, що найтовстіші гілки дерев ламалися під снігом. А тоненькі лише згиналися, потім струшували з себе сніг. Так і є. Саме тому я вчу дітей насамперед падати, а вже потім підніматися. Ще дзюдоїсти ніколи не хизуються своїми силами на вулиці – тільки у цілях самооборони. Цей вид спорту корисний і в житті, принципи такі ж. Треба навчитися падати, навіть для того, аби не зламати руку, послизнувшись узимку. Це сильний вид спорту, у всіх значеннях цього слова».
Ілля запрошує до себе на тренування і хлопців, і дівчат від 6 до 14 років.
Діана Ватаман
Фото Ірини Болести
