1
«Любов, яка лікує» – центр денного догляду за молоддю з інвалідністю. Тут тепло і затишно, а ще дуже смачно пахне м’ятою та сушеною малиною. Організація функціонує у Чернівцях майже півтора року, проте досі залишається маловідомою для містян. «Шпальта» побувала у центрі та познайомилася з його засновницею і головними відвідувачами. Про те, як ми разом прикрашали ялинку, готували гранолу та шукали черепаху-втікачку, читайте у нашому репортажі.
– Знаєте, ви перші, хто знайшов нас самотужки. Зазвичай я виходжу на двір та сама проводжу людей цими лабіринтами, – такими словами мене зустрічає засновниця та керівниця центру Валерія Мартинюк і проводить до приміщення, що розташоване на вулиці Чорноморській, 4А.
Дівчина допомагає зняти верхній одяг та проводить до просторої кімнати, яка обвішана картинами й різнобарвними фото. У кутку – крислата ялинка з декількома іграшками. У центрі кімнати бачу два широчезні столи, на яких накладено безліч коробок і кольорових пакунків.
На дивані сидять двоє: високий парубок та трохи зашаріла дівчина. Знайомлюся. Виявляється, Макс та Ліда сьогодні прийшли першими – дуже хотіли зустрітися з гостями. Валерія пропонує не гаяти часу та почати всім разом запаковувати подарункові коробки.
– Сьогодні треба прикрасити ялинку гірляндами та іграшками. І ці коробки, які, на жаль, порожні, нам потрібно гарно запакувати, аби ми могли робити хороші фото. Бо вже встигли нафотографуватися на фоні напівлисої ялинки – не зовсім приємне видовище, – жартує Валерія.
Керівниця разом із Лідою дістають із коробки новорічні прикраси, нам із Максом доручають пакувати подарунки.
–Ти вже загортала колись подарунки? – запитує мене Макс, поки Лера пішла шукати скотч.
–Так, але цього разу все набагато відповідальніше, – кажу і починаю різати пакувальний папір, забарвлений оленями та сніжинками. – Нам вистачить так чи різати до кінця?
–Думаю, цього має вистачити. Бачиш ті пакунки? – запитує Макс, показуючи під ялинку. – Я ще раніше їх упаковував.
Тим часом повертається Валерія. Здається, вона вирішила не віддавати на поталу різдвяний папір мені та показати власноруч, як запаковувати коробки.
–До речі, – каже Валерія, поки Макс завзято ріже скотч, – декілька тижнів тому в нас загубилася черепаха. Знаю, що вона може впасти в сплячку, тому нам важко знайти її. Не хотілося, аби проспала всю зиму, ми вже скучили за нею.
Загортаємо в папір коробки.
Ми півтора року вже працюємо. Відкрилися у вересні минулоріч. Загалом ця ідея не прийшла одразу. Якщо починати з самого-самого початку, то… От і фініш, клас, – зітхає Валерія, розуміючи, що скотч закінчився. – Я виросла в сім’ї, де обоє батьків мають інвалідність. І якось воно так пішло-поїхало. Ніколи не думала, що з головою порину в таку роботу. Як і всім діткам, мені хотілося чогось нормального у своєму житті. А моя сім’я завжди, як ви розумієте, відрізнялася від інших. Тому що тоді, ще після розпаду Радянського Союзу, були надзвичайно малі можливості для людей з інвалідністю, хоча і зараз я не назвала б їх нормальними. Це відсутність роботи, самореалізації. Я почала волонтерити в… Так, Макс, ідемо чіпляти гірлянди – треба щось робити, – схоплюється керівниця. – Я їх розкручую, ти вмикаєш у розетку, і ми разом прикрашаємо ялинку. Так ось, я почала волонтерити в інтернаті для хлопців, які мають вади. Тоді мені було 16. І от зараз мені 26, а я досі волонтерю. Мій стереотип про те, що волонтерством можна займатися просто на дозвіллі, коли тобі нудно, розвіявся, бо це стиль життя. Коли ти розумієш, що всі твої ресурси – любов, час, гроші, ти можеш витратити й отримати значно більше… У цьому є більше сенсу, коли не просто робити якусь одноразову акцію, а коли вкладати у це все.
Розплутую гірлянди. Макс стоїть навпроти й обережно намотує їх собі на руки – щоб не порвати.
–От Макс, – продовжує Валерія, – сьогодні прийшов і каже… Кого ти сьогодні вранці наспівував? Круга?
–Угу, – несміливо відповідає хлопець. Здається, відповідь розсмішила його самого.
–От це наш меломан, він страшенно любить усю музику. Я сьогодні заходила за ним, забирала його до центру, і він показував мені свою кімнату. У нього є величезна коробка з дисками. І він знає абсолютно всіх виконавців 90-их років. Якщо йому ввімкнути будь-яку мелодію, він скаже, що це за альбом, пісня, виконавець. І зранку я йому кажу: «Це круто, що ти співаєш, значить, у тебе хороший настрій», а він мені: «Так, коли я приходжу сюди, в мене завжди хороший настрій». Я просто пишаюся, коли це чую, нічого кращого не може бути.
До кімнати заходить ясноокий хлопець.
–О, Санька прийшов, – гукає Макс.
–Здоров, Макс.
–Знайомтеся, це Сашко, – каже Лера. – Це найяскравіший, як ти кажеш, Макс, «гаварун»?
–Ні, зараз я кажу на нього «голосістий».
–Сонце, там ще печенюшки є, – гукає Сашко до Валерії.
–Саша дає всім прізвиська. Я – сонце, Макс – Дід Мороз, – усміхається керівниця.
–Аню, а ким ти хочеш бути? – запитує мене Саша. – Давай дощик причепимо тобі?
–Сашко підбігає до коробки з новорічними прикрасами. Дістає звідти довгий срібно-блакитний дощик та обмотує мені навколо шиї.
–Я не можу знайти печенюшки, які приготували вчора, – жаліється Сашко. – Сонце, а Христя буде? Аня, ти маєш її номер? На 479 закінчується?
–У Саші феноменальна пам’ять, – пояснює Валерія. – Він пам’ятає всі наші телефонні номери. Якщо ти зараз скажеш свій і повториш його двічі – він запам’ятає.
Повільно надиктовую свій мобільний. Сашко безпомилково повторює з першого разу.
Тому, коли кажуть, що люди з інвалідністю – це люди з вадами, я дуже саркастично до цього ставлюся, – каже Лера. – Мало хто запам’ятає номери телефону з першого разу, всі дати, всі години. У нього механічна пам’ять. Він чує всі розмови, а потім просто відтворює їх, як магнітофон. Мало хто буде любити музику настільки, як Макс. І буде з перших нот впізнавати Цоя чи якихось інших артистів. Ті, на кому суспільство поклало клеймо, і сказало, що вони не такі, як ми, то… Я можу тільки захоплюватися ними.
Валерія розповідає, як працює центр.
Загалом центр розрахований на молодь від 16 до 35 із фізичною та ментальною інвалідністю, але зараз у нас є одна 42-річна відвідувачка. Ми тут щодня від 10 до 16. Зазвичай наш день дещо відрізняється від того, що сьогодні. Тому що ви прийшли, і вони трохи такі «а-а-а-а», – сміється дівчина. – Це трохи складно, тому що нові люди – це завжди мегаяскрава подія. До 11 години ми чекаємо, поки всі зберуться, поки кожен розповість, як пройшов день. Спілкуємося. П’ємо каву. Я, до речі, підсадила їх на каву, але ми п’ємо легеньку – з молоком. Звичайно, дуже хотілося б мати чіткий графік. Але в нас кожен день не схожий на інший. Я дивлюся за їхнім настроєм, якимись бажаннями. І якщо я бачу, що вони не дуже хочуть робити те, що я запланувала, то не робимо. За рахунок тих особливостей, які в них є, вони дуже вперті. Тому кожен день – як сюрприз. Але загалом ми орієнтуємося на такі напрямки, як соціальна адаптація – всі повинні давати собі раду в побуті, саме тут вони можуть навчитися цього. І батьки розповідають, що вдома у їхніх дітей це не виходить. Наприклад, навіть якщо дитина приходить до школи, то вона все виконує з більшою відповідальністю, ніж удома. От і в нас так само. Їх легше адаптувати до життя в суспільстві в такому центрі, коли вони знають, що повинні бути тут чітко від 10:00 до 16:00. Ми тут готуємо їжу, купуємо продукти, доглядаємо за тваринами чи кімнатними рослинами.
Закінчуємо вішати гірлянди. Валерія запрошує сісти на диван.
Знаєте, я підбивала підсумки того, як ми проводили рік, і я просто очманіла, як багато всього було. Якісь майстер-класи, фотосесії, конкурси краси, фотовиставки у «Вернісажі». І, до речі, «Шпальта», здається, писала про те, як ми допомогли хлопцю з інвалідністю піднятися в гори. І все настільки важко зібрати в щось одне і сказати, що ми займаємося конкретно цим. Зараз ми акцентуємо увагу на їхній «працетерапії» – зайнятості. Приходити сюди, прикрашати ялинку – це класно. А завтра ми що робитимемо? А наступного тижня? Потрібна якась стабільність, щоб були початок, процес і результат. Соціальне підприємництво – це дуже складна штука, але ми намагаємося все якось налагодити. От минулого тижня ми під’єднали всю побутову техніку, яку отримали завдяки волонтерам, меценатам, краундфаудингу. Зараз ми самотужки виготовляємо гранолу, бо хочемо цим займатися на професійному рівні. Ходімо на кухню, покажу, – запрошує Валерія.
Проходимо на кухню. Невеличка кімнатка переповнена різноманітним начинням. На полицях ретельно складені пакуночки та баночки. На стінах –картини квітів лаванди, на холодильнику – фото та мотиваційні підписи.
У нас тут трохи безлад, не зважайте. Ось 9 пачок граноли залишилося. Ми їх трохи роздарували. Поки що воно має такий вигляд. Тільки потім візьмете її окремо пофоткати, бо тут воно не дуже гарно, – зауважує Валерія. – Ми закупили купу сухофруктів. Також усе літо засушували яблука, сливи, малину, полуницю. Ще ми хочемо чаї робити – у нас є засушена ромашка, м’ята. А це в нас слайсер. Хочемо робити яблучні та грушеві чіпси. І нещодавно нам подарували хлібопічку – будемо власну випічку виготовляти. Як бачите, у нас дуже багато планів на майбутнє. Коли ми півтора року тому сюди приїхали, то навіть плитки на землі не було, стіни голі… І те, що нам за півроку вдалося зробити, – це великий прорив. Соціальне підприємництво – те, що вирішує нашу головну проблему – незайнятість молодих людей з інвалідністю. Це не працевлаштування офіційне, але ми можемо продавати цю продукцію з дотриманням усіх санітарних норм, можемо оплачувати їхню роботу. Ми випікали гранолу лише двічі, але коли я дивлюся, з якою відповідальністю вони до цього ставляться, як це важливо для них… До речі, наша Христя дуже відкрила себе в цьому готуванні. Було б чудово, якби вони отримували мінімальну винагороду – я не можу назвати це зарплатою.
Проходимо з кухні в коридор. Він майже весь заповнений акуратно складеними коробками та пакетами
Тут ми хочемо сортувати сміття. Ми спочатку збирали всі коробки тут, де зараз пічка. Але коли її придбали, то витягнули все це в коридор. Хочемо, аби в нас була сортувальна станція. Поки що ми будемо збирати окремо гроші, бо кожен контейнер коштує дві тисячі гривень, а нам потрібно чотири таких. Думаємо, що тут у нас буде роздягальня, – пояснює Валерія.
Заходимо в іншу кімнату. На стінах тут безліч рамок із фото, на килимі – недоскладені пазли. В кутку помічаю високий стелаж із різноманітними коробками. Серед них – невеличка клітка з яскраво-жовтою папужкою, яку, як пізніше розповів Сашко, звати Нікою. 
Цю кімнату ми переобладнаємо на сенсорну, тут буде спортивне приладдя. Але я ж не можу тут випікати, там сортувати сміття, а тут робити гімнастику. Зараз до нас прийде технолог, який повністю відповідає за процес готування, бо він справжній спеціаліст. Але все ж таки ми дуже чекаємо, коли з’являться люди, які могли б нам допомогти втілити все задумане, – каже керівниця.
Проходимо далі. У невеличкій кімнаті широчезний стелаж. На ньому безліч баночок, коробочок, різноманітних шкатулок зі всяким канцелярським начинням. Валерія каже, що це її улюблена кімната, бо все її добро, зібране ще з раннього дитинства, нарешті знайшло своє місце. Помічаю фото вихованців центру з хаскі.
Каністерапія – це те, що в нас уже півтора року. Ще до того, як було відкриття центру, мені написав Ігор, і зараз або він приїжджає до нас в центр, або ми до нього. Це дуже класна практика.
Повертаємося назад до ялинки. До хлопців уже долучилася Христя. Знайомимося. Як розповідає Валерія, всього в центрі є 12 сімей, тому, коли тут свято, збирається щонайменше 24 людини. Але зазвичай щодня приходять 4-5 – хтось доїжджає з області, хтось хворіє, тому стараються чергуватися.
Лідочку привозить і забирає бабуся, Сашка я проводжу до будинку, з Максом я заходжу. А в кого батьки з машинами, то можуть привезти. Моя велика мрія – це авто, яким усіх зранку збирали б, а ввечері розвозили б. І воно в нас обов’язково буде. Зараз долучаються допомогти більше ті люди, котрі знають цю ситуацію зсередини. Стабільної допомоги в нас немає, так щоб ми щомісяця отримували якусь конкретну суму, яку ми можемо витрачати. Ми зробили запит по тому, що нам потрібно, наприклад, ця кухонна техніка, й отримали відповідь через півроку. Також ми пишемо у Фейсбук, що, наприклад, нам потрібна якась конкретна річ. І, відповідно, можемо отримати її, а можемо і не отримати, – пояснює Валерія.
Поки я фотографую уже прикрашену ялинку, підходить Христя. Цікавиться, чи вона є на фотографіях. Просить показати. Дівчина захоплено дивиться, як я регулюю фокус камери. Просить навчити її робити гарні знімки. Саша теж долучається. Беру в руки камеру та пояснюю Сашкові, як натискати спуск затвора. Тепер хлопець впевнено починає вчити Христю. Але дівчина наполягає, що знає все сама, відмовляється від допомоги і каже всім, як правильно стати в кадрі. Христя хизується перед хлопцями – в неї вийшли найкращі знімки.
Тим часом прийшов технолог Женя. Саме він, як пояснила Лера, повністю відповідає за весь процес приготування граноли. Христя з Сашком проходять на кухню. Дівчина ставить каструлю на вогонь та просить пофотографувати її – хоче викласти фото в інтернет.
– Ой, ложка поїхала, – кричить Христя, випадково впускаючи ложку в окріп з трав’яною сумішшю. Але, здається, це її не засмучує, бо вже через секунду вона підходить до мене і запитує:
–Покажи, що ти там наклацала. Все видно? А чого лише руку видно? – обурюється. – Нумо я стану біля плити, тоді сфотографуєш. Тільки ти ж не забудь додати мене в друзі у Фейсбук. Куди фото маєш скинути?
Беремо всі потрібні інґредієнти та переходимо до кімнати з ялинкою. Там Валерія вже прибрала на столі й навіть накрила його різдвяною скатертиною. Макс та Христя обступили Женю з Лерою – сьогодні вони головні на зважуванні – стежать за кількістю журавлини, ягід, горіхів, барбарису. І поки ми ретельно дивимося за пропорціями, Ліда раптом зривається з дивану та починає налякано кричати. До нас повзе черепашка-втікачка. Сашко бере її на руку, починає гладити та застерігає нас, аби ми не не стиснули її заміцно. Відпускаємо налякану на землю – вона швидко ховається під диваном.
Настав час іти. Сашко схоплюється та власноруч застібає мені куртку – хоче бути максимально гостинним.
– А чого це ти так швидко йдеш? Ти прийдеш знову?
– Звичайно, а ти мене ще запросиш?
–Уже запрошую. Ми чекатимемо.
Анна Колісник
Фото Євгенії Калюжки
