0
Журналіст, історик, чернівчанин про власні проекти, червону лінію у журналістиці, про те, як вперше відкрив для себе історію України та як пощастило працювати біля Блаженнішого Любомира Гузара.
Поруч із великим досвідом в українській тележурналістиці, із виданими власними книгами про історію України, про Данила Яневського говорять ще як про скандального журналіста, людину настрою і людину непередбачувану. Але він не тільки може перебити свого гостя у студії, якщо йому щось не сподобається, він може перебити і того, хто бере інтерв’ю й у нього. Словом, спілкуватися з цією людиною завжди не просто, але, звісно, цікаво.
Сьогодні Данила Яневського не побачиш у телевізорі (де він був колись, зокрема на «1+1», 5 каналі, ЗІК), але він продовжує працювати, робить власні проекти, які можна дивитися в інтернеті. Зараз Яневський працює на одній медіа-платформі спільно з Романом Скрипіним. Каже, робить те, що цікаво насамперед йому самому. А людей змінювати не збирається: що дивитися і слухати, кожен має вирішувати сам.
Просто береш і робиш
– Даниле, з якими відчуттями приїжджаєте у Чернівці? Як додому чи як не додому?
Я щаслива людина, у мене дві батьківщини: Чернівці і Київ. І відповідне відчуття. Сорок років тут уже не живу. З 1979-го, відколи закінчив Чернівецький університет і повернувся на історичну батьківщину. Бо саме з Києва у 1918 році, що називається, викинули всю мою родину. Коріння – як і в кожній українській сім’ї, усе дуже складно. З одного боку – це реєстр 1649 року Богдана Хмельницького, Ніжинська сотня – звідти покоління моєї прабабусі. З іншого боку – Центральна Росія, де мій прапрадід був десь там протоієреєм у Московській церкві. Всі Яневські – це Браславський повіт тодішньої Речі Посполитої. Мій батько з Черкащини.
– Ми з вами легко і невимушено спілкуємося у чернівецькій кав’ярні. А загалом інтерв’ю ви якось назвали не чим іншим, як психологічним поєдинком…
Ну так… До певної міри. Ти маєш впіймати хвилю свого співрозмовника, точніше, налаштуватися на його хвилю. Бути як детекторний приймач – зараз ніхто не знає, що це таке.
– У вашій професійній роботі були інтерв’ю, які вас психологічно змінювали? Перед вами сиділи люди, які на вас по-особливому впливали?
Академік Мирослав Попович, біля ніг якого, образно кажучи, я виростав з аспірантських часів, і Блаженніший Любомир Гузар. Не тільки вони, звісно, вплинули на мене. Але ці дві постаті – це люди-гіганти. Якось у Києві мене попросили абсолютно не церковні і не політичні люди організувати зустріч із Любомиром Гузарем. Кажу, добре. Ми прийшли у Будинок кіно, величезна зала, людей з триста перед нами. Хтось звертається до нього «Пане», хтось «Отче». Всі слухають Блаженнішого, а насамкінець була можливість поставити йому запитання. Прозвучало: «Чого ви хочете у житті?». І Любомир Гузар відповідає: «Моя мета – бути людиною…» У залі – мертва тиша… Я сидів біля Блаженнішого, дивлюся зі сцени: хтось скинув капелюха, і капелюх пустили залом, почали збирати гроші. Накидали купу грошей. Блаженніший був задоволений зустріччю. А я жартую, мовляв, тішуся, що ви, Блаженніший, почали заробляти 300 доларів на годину. Він так сміявся! Його реакція, його дзвінки, його все – воно тебе опускає на землю. Хоча це людина згори. З Поповичем те саме. Це була епоха, коли не було мобільних телефонів, а він був ходячою «вікіпедією».
– Зараз ви маєте свої проекти у проекті Романа Скрипіна…
Ні, ні. Не так. Це медіа-платформа, яка з метою захисту від дурнів розділена на декілька торгових марок. Це одні й ті ж люди, одні й ті ж продукти, одні й ті ж ресурси, тільки під різним лейблом. У випадку, якщо, наприклад, напишуть російські тролі скаргу на програму, яка виходить на ютуб-каналі Скрипіна, то ця сама програма виходитиме на ютуб-каналі Данила Яневського.
– Напевно не один відомий телеканал був би не проти бачити вас у себе. А ви вибрали проект, орієнтований на вдумливого глядача. Однак такий глядач усе ще у меншості…
– Так. І що?
– Чому вибрали саме цю платформу?
Відповідь дуже проста. Наведу приклад знову ж таки про Любомира Гузара. 1993-го чи 94-го року Любомира Гузара призначили екзархом Києво-Вишгородського екзархату УГКЦ. У столиці було тоді четверо греко-католиків: сам Гузар, отець Петрів, моя дружина і я, але я більше як латинський католик. Через 25 років в одному з загальнонаціональних опитувань про моральні авторитети українців серед експертів Любомир Гузар опиняється на першому місці. Тоді, у тих же 1993-94 роках, глава УГКЦ Мирослав Любачівський закликав отця Бориса Гудзяка (тепер єпископа), отця Михайла Демида і каже: «Хочу, щоб ви відновили богословську академію». Вау, класна ідея. Але було для цього лише благословення Любачівського і нічого більше. А що тепер? Український католицький університет у ТОПі навчальних закладів України. Висновок: просто береш і робиш. Те, що я роблю, я роблю насамперед для себе. Ти твориш навколо себе екологічно чисте середовище: не матюкатися, не мати справи з ідіотами, не смітити.
Щоби запустити гарну програму, достатньо телефона
– Ви, до слова, в УКУ викладаєте, так?
Так. На кафедрі медіакомунікацій. У школі журналістики, яку створив Ігор Балинський, на мій погляд, вона найкраща в Україні.
– То хто, як не ви, знає відповідь на запитання: сучасна журналістика, вона вже на межі? Бо всі кажуть, що її рівень зараз дуже низький…
Це не журналістика, це обслуговування. І хочу одразу сказати, що я не маю ніяких докорів до колег, які працюють. Вони у системі. Це як наркоман – ти не можеш вирватися звідти. Це так, тому що такий стан суспільства, це так, тому що вмираюча політична система, це так, тому що немає ринків. А як немає медійного ринку, то всі медіа на «підсосі» сидять. І колеги, які там працюють, – залежні. Вони мають це розуміти і прийняти, але сказати собі, що є якась червона лінія, яку я не перейду.
– А коли, власне, почався цей період, що журналістика почала, так би мовити, скочуватися вниз?
Класне запитання. Треба подумати… Так, знаю відповідь. Це рубіжна для журналістики президентська кампанія 2000 року. Тоді було зрозуміло, що Кучма виграє за будь-яких обставин. Але Медведчук та інші, як я розумію, хотіли вислужитися перед татом, і вони почали радикально давити медіа. Я був тоді директором ТСН, і мені щовечора привозили синхрони Медведчука, щоб поставити їх в ефір. Я ставив. Але не в ефір, а на полицю. Контролювали медіа в Адміністрації Президента. Я туди ходив ледь не кожен день, і вони мені розповідали, як треба робити новини, що треба верстку надсилати їм. Ми надсилали о 18:10. Але в адміністрації уже о 18:00 всі йшли додому.
– А велика кількість інтернет-видань, соцмережі, вони ще «допомагають» добити журналістику?
Ні. Інтернет-видання – це окрема тема. Мобільний телефон змінив усе. Зараз, щоб робити топову програму, достатньо телефона. У нас семеро людей, за тиждень ми виробляємо стільки продукту, скільки, наприклад, канал СТБ. А тепер порівняйте: затрати, кількість людей, ефективність і кількість переглядів. Інтернет усе змінив. Наша мета на цьому проекті – створити реальний ринок. Ринок повинен бути, от і все.
– Щоби тягнути до рівня журналістику?
Це як будь-яке завдання: від того, як ти сформулюєш запитання, таку й отримаєш відповідь. Правильно? Яке питання ми вирішуємо? Ми вирішуємо питання збереження народу й української держави. Це проблема, яка стоїть перед нами і переді мною особисто. Далі логіка моїх дій підпорядкована вирішенню цього питання. Зробити все, щоб створити сталий розвиток. Людина вже вибирає, куди їй іти і чим займатися. Але повинні бути забезпечені умови для гідного розвитку її особистості. Це неможливо без вирішення проблеми модернізації української держави, яка мертва на сьогодні. Невирішення цього питання дестабілізує весь геополітичний простір на Балто-Чорноморській дузі, це рейвах у Європі на наступні сто років. Ось яке завдання ми вирішуємо.
– Як ви ставитеся до визначення «скандальний журналіст»? Вас не раз так називали. Але ви начебто і не скандалили, а просто хотіли залишитися на своїй позиції, перебиваючи співрозмовника…
У журналіста не може бути своєї позиції. Журналіст є медіатором. Коли я викладав в УКУ курс «Філософія і психологія журналістики», наголошував на цьому студентам. Журналіст – це хто? Посередник між тими, хто виробляє сенси або безсенси, тобто несе якийсь зміст чи не несе його, і тими, хто шукає сенси чи безсенси. Приклад першого журналіста в нашій з вами системі – координат, у якій ми розвиваємося – це Ісус Христос. Подобається вам чи ні. У його людській іпостасі він транслює смисли від отця до різних аудиторій. Із первосвящениками у храмі – одна лексика, з самаритянкою – інша… Він говорить, в принципі, всюди одне і те саме, але у різній формі. Там він прямо каже, там – у формі притч, щоб люди зрозуміли, що він хоче донести або хоча б замислилися. Так само і журналіст. Він мусить вловити зміст і подати своїй цільовій аудиторії у зрозумій формі. Сьогодні проблема полягає в тому, що той клас, та соціальна група, яка виробляла смисли, з кінця 80-х років, відійшла, її просто немає. Ніякі політики, починаючи від Президента і закінчуючи міським головою, не виробляють смислів. А люди не можуть жити без них. Ми ж не лише біологічні тварини, ми ще щось маємо.
Щодо того, коли перебиваю когось у студії. І буду це робити. Це залежить, хто перед тобою. Ось зараз ми запустили новий проект, він вийде після Нового року, називається «Цивілізація». Мета – зробити майданчик, де тільки експерти обговорюють якусь проблему. Не політики. У нашій студії був Василенко – колишній суддя міжнародного трибуналу в Гаазі. Я за програму поставив йому одне перше запитання й одне уточнююче. Я сидів і 40 хвилин його слухав. Чому? Тому що він смисли оформлює словами. А є люди, які просто порожнечу закривають. А я не хочу цю «херню», вибачте, слухати. Йдіть на партзборах це розповідайте. Я ж усе-таки випускник Чернівецького університету, у мене були добрі професори. Чогось навчили. Зрештою, я ж усе-таки доктор наук, написав 20 книг. То що ви мені друзі розповідаєте?
– Історичні проекти зараз робите?
На «Телеграмі» відкрив свій канал. У мене там виходить короткий курс. Усі знають: Україна, Україна. А коли запитую: «Коли виникла Україна як держава?», одразу починається: «Володимир Великий…». Причому, кажуть це дипломовані фахівці… Чи коли чую: «Богдан Хмельницький», кажу: «Все, хлопці, стоп. Проблема не в тому, що ви дурні, а в тому, що ви не хочете вчитися». Україна у державницькому змісті виникла у серпні 1917 року.
-
- Данило Яневський разом зі своїм другом Володимиром Килиничем
З дитинcтва хотів бути професором історії
– Ви закінчили історичний факультет Чернівецького університету…
З відзнакою…
– І вас вчили зовсім іншої історії…
Я з дитинcтва хотів бути професором історії. Оскільки у мене був червоний диплом, я мав право вступу в аспірантуру. Вступив в аспірантуру Інституту історії Академії наук.
А перед тим як було? На лекціях тебе викладачі вчать. Наприклад, Петро Яценюк чи Тадей Яценюк, чи Микола Ліщенко. У перерві йдемо курити. І Петро Іванович нам розповідає, скажімо, про вбивство Кірова, що не все так просто з цим… І це ламало мозок – всього одна фраза. Потім я потрапляю в закритий партійний архів, і мені дають партійну більшовицьку пресу 1917 року. А в голові ж – шеститомний курс історії КПРС. Так, хвилиночку… Тут не просто не збігається, а воно все по-іншому. І воно так накопичувалося.
Те, як я опинився в закритому архіві Центральної Ради – це окрема історія. У вас є до вечора час слухати?
Одного разу в Інститут історії приходить цедула – негайно написати довідку про Центральну Раду, бо там буржуазні націоналісти. А я кажу директору, а що писати, якщо у нас нічого немає. У нас є одна згадка в історії громадянської війни. Словом, він кудись зателефонував, мені видали всі необхідні документи і довідки – я пішов у архів. Там залізні двері без напису. Відчиняю – а всередині моя сусідка по дачі. Кличе якусь Машу, витягає з-під стола опис, де що лежить, розвертає журнал на 180 градусів, і я переписую номери фондів. Потім іду у наступний секретний відділ. Вони мені видають ящик, я відкриваю – а там папка «Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. Протокол допиту». А всередині – протоколи Центральної Ради. Вони злиплися, їх 70 років ніхто не відкривав. Оригінальні підписи… Я списую все у пропечатаний зошит і здаю у спецчастину. Вони надсилають в інститут, а зошит уже порізаний на лапшу цензором. Думаю:«Ах ви, такі-сякі». Беру другий зошит, щось там записую, а ще один у штани ховаю. Виходжу в інститут, передруковую на російській машинці. Потім їду в архів і звіряю. Так, я виніс увесь архів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. З Директорією взагалі цирк на дроті. Ящик перебрав – документів немає, думаю, вивіз, певно, Петлюра у Париж. Потім останній ящик – «Документи буржуазно-националистической Директории». Відкриваю – і такий, як пергамент із діркою – закон про державний устрій, порядок законодавства в УНР, з підписом Петлюри.
– А що пригодилося з п’яти років істфаку?
Усе. Бібліотека, команда КВК під назвою «Театр абсурду». Нам бюро обкому навіть грамоту дало. Але у них, правда, виникло запитання, як ми можемо видати грамоту з портретом Леніна театру з такою назвою, коли ним керує єврей Акерман. На засіданні парткому університету затверджували репліки в нашому виступі на 1 квітня. Там була фраза: «Шоколаду немає?». І вони голови ламали, про що це. Що мають на увазі, адже шоколад є. А, це ж не про нас, у «Берізці» шоколад продається. Країна була вся театром абсурду. Що ще пригодилося? Пінхас Фалік із концертами, які він організовував, і фестиваль «Буковинська весна». Треба розуміти, що ми бачили тут усіх світових зірок. Два місяці тому сидимо якось із другом у Львові. І він ставить Северина Краєвського «Нє спочнєми», а його група «Червоні гітари» у нас в парку ім. Калініна виступала, це тепер парк Шевченка.
Чернівці – це місто фантастичної культури, з якої ми знали якихось 10 відсотків. 90 ж випливли вже після незалежності. Чернівці роблять тебе європейською людиною. Ти не міг вийти на вулицю Кобилянської у ненапрасованих штанах. Інакше ти – рагуль. Я жив на тодішній вулиці Фрунзе. Ми казали «піти у місто», і це означало піти на Кобилянської.
– На те, що зараз відбувається у країні, дивитеся очима громадянина чи історика?
Цікаве запитання… Дивлюся з цікавістю. З вікна. А що тут? А тут? О, цікаво. Знаєте, я прочитав історію Йосипа Сліпого, потім ми фільм про нього зняли, називається «Патріярх». Церква у підпіллі, єпископів усіх постріляли. Сліпий опиняється у монастирі біля Рима. І що сьогодні УГКЦ? Просто для порівняння. У найвищому ТОПі – інтелектуально, структурно. Авторитетна у суспільстві церква. Я просто констатую факт. А московські попи, які випили з неї кров? Де вони тепер? Бабусі у хусточках, клоуни на вулицях? Так і тут: є це і є це.
– Усі сходяться на думці, аби щось змінилося у нашій країні, мають люди змінитися. Повинні навчитися думати…
Мені все одно, що буде з людьми. У людини завжди вибір: жити чи померти, думати чи ні, пити чи ні. Яка функція держави, родини у вашому житті? Ходити на роботу, яку ви не любите. І хто винен – президент? Хто? Собі дайте відповідь. У ваших читачів не може бути моя відповідь, кожен через себе це повинен пропустити. Це прості відповіді, але необхідно чесно сказати: так, я буду красти гроші. Але треба розуміти: за все потрібно платити. Скоріш за все, твої діти.
– У вашій професійні біографії є ще одна цікава посада. Ви очолювали бюро зв’язків з органами державної влади в УГКЦ. Що це за структура?
Треба було якось легалізуватися, бо греко-католицька церква тільки вийшла з підпілля, ледь жевріла навіть на Галичині. Це як людина перший раз із Заставни потрапляє у Париж. Так і тут – ніхто не знав, куди рухатися. А я був місцевим, вийшов з академічного середовища, багато дверей відчиняв, із кимось вчився, працював. То була якраз епоха Кучми. Я був світською людиною. Те, що вони, церковники, не могли собі дозволити, приміром, когось штовхнути, я міг. Я міг сказати, що до тебе прийде людина, поговори з нею. А починати треба було все фактично з нуля. Зареєструвати машину, винаймити квартиру. Моя знайома на той момент була радницею Кучми. Я кажу, їй, мовляв, хай Кучма напише запрошення Папі Римському Івану Павлу II на візит в Україну. Запросіть, кажу, Гузара на розмову. Бо має бути й запрошення церкви. А Блаженнішому раджу: просіть візиту Папи і ділянку для церкви. Добре, що у Блаженнішого Любомира було хороше почуття гумору.
– Ми починали нашу розмову з журналістики. Так, вона змінилася зараз. А що не повинно залишатися в цій професії незмінним?
Совість. Розуміння того, що ти робиш і для чого. І взагалі не повинні змінюватися повага до країни, в якій живеш. Повага до тих, з ким виростав, хто тебе вчив. Хто тебе обдарував коханням. До тих, з ким ти пив портвейн на Театральній площі тут, у Чернівцях. Я хочу бути людиною – ось і все…
Наталія Фещук
Фото Євгенії Калюжки
