Блошиний ринок на вулиці Героїв Майдану. Залишки розкоші, колекція старовинних книг та одяг від Dolce&Gabbana

Раніше «Шпальта» розповідала про один ранок із життя продавців, що торгують на блошиному ринку на вулиці Руській. Тепер ми вирішили поспілкуватись також із людьми, які щодня розкладають свій товар на вулиці Героїв Майдану.

Біля ринку «Центральний» щодня декілька десятків продавців розгортають свій власний – блошиний. На годиннику 11:00, людей тут не багато, цікавляться товаром здебільшого перехожі. 

Хазяїн, скільки?запитує покупець.
– 300 гривень,
 – відповідає продавець.

Переглянувши презентований на його «вітрині» товар, розуміємо – тут є чим зацікавитися. Підходимо ближче, намагаємося завести розмову, у руках у моєї колеги фотоапарат.

– Оу, не фотографуйте! Хіба ж я давав дозвіл? – кричить чоловік. 

Більшість продавців ринку неохоче говорять з нами та забороняють фотографувати їхні обличчя. Дізнаємося, що тут не дуже люблять журналістів і що зробити репортаж про торговців у нас не вийде.    

Йдемо до жінки, на імпровізованому столі якої дуже багато різноманітних речей: чайний сервіз, столові прибори, шкатулки та намисто.

Продавчиня одразу попереджає, щоб її не фотографували.

– Я не переживаю, справа в тому, що одного разу у мене брали інтерв’ю та половину слів викинули. Вони вибрали те, що було вигідно їм. Після того я не хочу давати жодних коментарів, – розповідає вона.  

За її словами, тут кожного, хто стоїть на ринку, «довели до ручки». Саме тому доводиться торгувати, «чим попало».

– Хто що має, те й виносить, а ціни тут різні та демократичні.

Окрім цього столу, виставленого на вулиці, у жінки є контейнер на ринку. Каже, що там її товар не оцінять, бо він не новий.  

– Тут вигідніше стояти, адже на цьому місці побачать і, можливо, куплять хоча б ложку».

Також жінка розповіла, що займається торгівлею з 1992 року, а починала на Калинівському ринку.

– Я – «базарна» жінка. Там, на Калинці, колись був серйозний бізнес, а зараз я продаю залишки розкоші та чогось хорошого. Бо такий товар вже не виробляють, – зітхає вона .

Насамкінець жінка попередила нас, що люди, які торгують на ринку, зазвичай налаштовані агресивно.

– Пенсія 1200-1300 грн., а це ж бабки одинокі, вони ледь виживають. Якби ж наші можновладці жили на такі кошти! Вони ж на обід витрачають вдвічі більше. А ці люди дозволяють собі купити лише хліб, молоко і заплатити комуналку, – жаліється вона.

Разом із фотографом йдемо далі вулицею. Бачимо жінку. Вона щиро усміхається нам, але на очах у неї сльози. Товар фотографувати не дозволяє, як і себе.

«Немає що тут фотографувати дівчата. Вийшла на ринок, щоб не сидіти вдома. Чоловік помер, тепер я тут, адже вдома постійно плачу. Вибачте».

Крокуємо далі. Чуємо, як двоє продавців обговорюють дії влади.

А що ви хочете тут фотографувати? – говорить дідусь.

Ваш товар, – відповідаю.

А вас наша влада не буде критикувати? – впевнено промовляє продавець.

Знаємо ми таке, приходять – записують, пізніше перекручують, як хочуть, і байдуже зараз журналістам на людей. Усі канали та газети зараз куплені. Їм добре, коли бабки в руки йдуть, – додає співрозмовник.

Заспокоївшись, він почав розповідати, що стоятиме на цьому місці, допоки влада не піде з своїх місць.

«Це форма соціального протесту»

Де ви берете речі, які зараз продаєте? – запитую.

Грабував Януковича та Порошенка, – жартує чоловік. – Проте, якщо говорити серйозно, то все це я збирав раніше у школі, колекціонував, а зараз шкода продавати, але треба.

У цього чоловіка невелика колекція. З-поміж усіх речей вирізняються медалі, паперові гроші та копійки.

– Щоб ви знали, інколи на ринку можна знайти навіть одяг від Dolce&Gabbana.

Розповідає, що графік роботи залежить від стану його здоров`я.

– Бувало, стою цілий день, потім падаю та викликаю швидку, ставлять укол і топаю знову сюди.

На ринку важко знайти людей, які охоче говорять з нами. Тільки деякі погоджуються, але забороняють фотографувати себе.

Під аптекою свій товар розклала старенька бабуся. Вона сидить тут цілий день, щоб заробити 10-20 грн. та купити онукам печиво і молоко.  

«Приношу сюди те, що зберігала для себе. А тепер вирішила продати, бо треба грошей», – розповідає бабуся.

Раніше жінка працювала на заводі. 42 роки вона була там ткалею, а зараз вимушена стояти тут. 

Поруч із нею бачимо ще одну жінку літнього віку. Щоправда, її товар відрізняється від інших. Вона продає шкарпетки, які плете самостійно.

«У них дуже тепло, особливо взимку. Дуже хотіла б десь в магазин давати товар, адже в’яжу все своїми ручками», – пояснює вона.

Далі бачимо розкладені на дорозі книги, тут дідусь розпродує власну бібліотеку. Чоловік збирав книги 60 років. У нього є не тільки українська література, а й англійська та німецька.

– Ви розмовляєте англійською?

– І не лише англійською, – додає онучка.

– Німецькою, англійською.  Я колись перекладачем був, – каже дідусь.

Він починає демонструвати знання іноземної мови: зачитує нам декілька віршів спочатку німецькою, а потім – українською. Чоловік колись складав вірші та перекладав їх на німецьку.

– У Ліни Костенко є такі рядки: І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт. Я взяв ці слова за епіграф і склав власний вірш.

«Хоча не все вдалось мені звершити, не розцінив життя я долі жарт.

Знай, наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт…» зачитує нам рядки свого вірша. 

Насамкінець дідусь розповідає, що стоїть тут щодня. Каже, що не торгує тільки тоді, коли дощить.

І хоча йому шкода продавати книги, знає, що є час розкидати каміння і час збирати каміння.

 

Ярослава Дерев’янко
Фото: Євгенія Калюжка

Залишити відгук

Залишити відгук