Румунський ром 40-річної витримки, протигаз та бронзовий посуд. Репортаж з блошиного ринку у Чернівцях

Люди, котрі торгують на вулиці Зеленій, кажуть, що це не бізнес, а виживання.

У Чернівцях, на вулиці Руській, біля ринку «Верхній», що на вулиці Зеленій, щонеділі розгортається блошиний ринок. Щотижня сюди приходять до чотирьохсот людей, аби придбати щось цікаве для себе. Більшість продавців на ринку неохоче спілкуються з журналістами. «Шпальті» вдалося поговорити з декількома постійними продавцями ринку. Ми дізналися, звідки вони беруть товар, хто продає румунський ром 1972 року та румунський протигаз 1935 року.

Чернівчанин пан Володимир торгує на ринку вже декілька років. Розповідає, що зараз продає речі, які збирав раніше.

– Стою тут не тому, що мені так захотілося… Зараз пенсія 1408 гривень, як за такі гроші прожити місяць?! Ми вимушені торгувати.

За його словами, люди не завжди охоче купують щось для себе, адже, як і продавці, не мають грошей, а ціни з кожним днем лише ростуть. Каже, не всі приходять на ринок, аби щось придбати.

– Дехто йде просто подивитися, а є й такі, що приходять зустріти знайомих і поговорити з ними.

Хтось вигукує:

– Скільки коштує годинник?

– 700 гривень. Тут корпус бронзовий, усе зроблено власноруч з деталей.

– Це все б/у, тому люди не завзято купують,– пояснює пан Володимир.

На імпровізованих «вітринах» лежить товар на будь-який смак: радіоприймач, термометр, запчастини до автомобіля, годинник. Звертаю увагу на старовинні монети.

– Самі їх колекціонували?
– Зовсім ні. То знайомий шукає монети в землі, а потім просить мене допомогти їх продати.

На базарі люди добре знають пана Володимира, адже він уже декілька років поспіль щонеділі стоїть тут зі своїм товаром.

– Тільки взимку ми не завжди тут, бо холод. А влітку кожної неділі, якщо немає дощу, – розповідає продавець.

По іншу сторону столу розкладає речі, які привозить з Німеччини, дружина Володимира – пані Світлана. Каже, що їздить за кордон раз на два місяці.

– У Німеччині теж є такі ринки, називаються блошиними. Світлана купує там речі за євро, а тут продає за гривні. Інколи це невигідно, адже курс постійно змінюється. Але ви погляньте, які класні речі, навіть ота машинка, одразу видно – роблять на совість, – продовжує Володимир.

Пані Світлана акуратно та повільно розпаковує бронзовий посуд. Поруч уже чекають на своїх господарів вази, келихи та бронзові свічники.

– Дружина прийшла пізніше, того стіл ще порожній, – зазначає чоловік.

Аби мати змогу торгувати на Зеленій, продавці змушені займати місця вдосвіта. Наприклад, пан Володимир уже о четвертій ранку був тут.

 – Приїжджаю так рано, аби місце зайняти. Бувало й раніше.

Каже, поки розкладе запчастини й залізо, минає дві-три години.

На годиннику дев`ята ранку, на ринку уже багато людей.

У пана Володимира черговий покупець:

– Ай, начальник, за 25 гривнів забираю цю медаль.

– 30 гривень, – каже пан Володимир.

–Много, нема тридцять.

 Розуміємо, що чоловік не місцевий, його видає акцент.

 –Ну давай!

– Мой друг, мой брат, – вигукнув покупець.

(Сміються.)

– Ето ж Ленін, Слава Леніну, Ленін герой.

– Зараз Ленін уже не герой, говорить продавець.

Пан Володимир переводить погляд на годинник, повільно видихає і каже:

– Через дві години тут буде надзвичайна спека, але все одно вимушений тут стояти. Не зважаю на те, що я гіпертонік. Огляньтеся, тут стоять одні пенсіонери, вони повинні хоча б щось продати, аби отримати 20–30 гривень і купити якісь продукти на ринку.

 «Мусимо виживати, адже про нас ніхто не турбується».

Люди на ринку не хвилюються, що прийде поліція. Кажуть, й раніше приходили, та це не допомогло. Продавці пояснюють: стоять не від хорошого життя.

– Мені у холодку тут ще добре. А от людям, які стоять навпроти, у +30 важко, тому вони із парасольками.

Поспілкувалися із чоловіком та йдемо далі. Бачимо чотирьох людей, які навприсядки курять тютюн і усміхаються. Проходимо повз, адже шукаємо унікальний товар, який суттєво відрізнятиметься від усього, що є на ринку. На столі щось виблискує. Підходимо ближче. Це красивий наручний годинник, окрім нього, тут ще багато цікавих речей. Особливу атмосферу створює пісня «Ягода-малина», що лунає зі старої магнітоли.

Знайомимось із продавцем. Його також звати Володимиром. Він торгує тут уже чотири роки.

– Де знаходите такі гарні речі?

– Та по-різному, то хтось принесе, то вдома щось знаходжу, буває й перекуповую, – розповідає продавець.

Пан Володимир торгує, бо потрібно заробити «пару» гривень.

– Пропрацювавши 40 років, отримую тисячу з половиною гривень, а на місяць таких коштів недостатньо.

У неділю о другій ночі він з товаром уже на місці.

– Ви знаєте, потрібно зайняти собі місце. Тут постійні скандали, ми ж не сплачуємо кошти за оренду території, що я можу сказати тій людині, яка займає моє місце?!

Поблизу іде чоловік та голосно кричить в нашу сторону:

– 700 гривень даю і забираю.

– 800 гривень.

– Ну 700 гривень, і їду.

– 780 гривень, сідаєш на велосипед і їдеш. Давай не циганься.

Чоловік погоджується та їде додому вже на щойно придбаному велосипеді. Тут, як і на кожному ринку, потрібно вміти торгуватися.

– Ось, дівчата, подивіться, це англійські підсвічники – 400 гривень, а ще у мене є румунський ром 1972 року. Ви тільки гляньте, який він чистий і ще запечатаний, за нього прошу тисячу гривень.

Окрім цього, пан Володимир показує нам румунський протигаз 1935 року.

– Новенький, а ось це така коробочка до нього. Якби він був німецький, за сто доларів давно б забрали. Тут часто ходять любителі військової техніки.

Також чоловік зазначає, що загалом на цьому ринку стоять зі своїм товаром лише пенсіонери.

– Чув, що базар хочуть закрити, і нас виженуть. А куди нам іти? Було б добре, якби нам дали хоча б якесь місце.

Пан Володимир розповідає про часті крадіжки на ринку. Нещодавно він бачив, як двоє хлопців хотіли вкрасти набір ключів, проте зробити це їм не вдалося.

Насамкінець чоловік каже, що сьогодні піде додому десь о пів на першу дня, бо дуже пече сонце.

На ринку всі продавці переконують, що виживають тут. Чоловік, якого зустрічаємо наступним, такої ж думки. Свого імені він не назвав, тому залишається для нас незнайомцем. Він неохоче погоджується з нами розмовляти, проте на деякі запитання все ж відповів.

– У вас такі цікаві картки, що це таке?

– Це телефонні карточки, колись такі використовували.

Чоловік розповідає, що збирав їх давно, а зараз продає по 5–10 гривень. Щоправда, за карточку зі світлиною відомої групи The Beatles просить 50 гривень.

– Переливаються, як в дитинстві. Та таке уже й не випускають.

Незнайомець не відповідає, скільки часу працює на ринку. Каже, усе сталося дуже спонтанно, та й це вже не важливо.

– А що важливо? – запитую я.

– Ви, я, люди та спілкування.

Ринок ніби умовно поділений – йдемо далі лабіринтами одягу.

Бачимо цікавого дідуся. Він погоджується, щоб ми фотографували товар, але себе – не дозволяє.

– Бо зубів уже нема, – каже дідусь.

Стоїть тут з четвертої години ранку, адже знає правила ринку: хто перший прийшов, того й місце.

– Хто що має, те й продає, але це не всім потрібно. У нас тут виживання. Ми обираємо президентів, а виходять одні бандюгани, потрібно ще Юлю Тимошенко попробувати обрати, вона жінка, може, буде щось робити.

Припікає сонце. На годиннику майже десята, бабусі з дідусями уже розкрили свої парасольки. Запитуємо, чи можна фотографувати та з ким поговорити. Нам рекомендують одного чоловіка.

Товару в нього не дуже багато, декілька речей. Знайомимось, продавець привітно усміхається та розповідає, що стоїть тут з п’ятої години ранку.

– Тут дуже мало місць, а охочих багато. Важко (видихає), тому інколи вимушений віддавати товар за копійки, – каже дідусь.

Він не може ходити. Показує нам дитячий візочок і тоді пояснює, для чого він. З однієї сторони він ставить товар, а за іншу – тримається, щоб не впасти, адже дідусеві 82 роки.

– Торгівля йде дуже погано. Зазвичай, купують у людей, які торгують залізом, а я продаю те, що шкода викинути, то й думаю, може, дадуть за це гривню або дві.

На виході з ринку бачимо велику кількість різноманітних ляльок на розкладушці, запитуємо їхню вартість.

– Все це коштує бабла, якщо тут запитують «скільки», то відповідаю «здогадайся сам».

Жінка показує колекцію ляльок та зазначає, що для кожної вигадує своє вбрання.

– Тут дуже багато різних ляльок, ось радянська, їй, певно, років 40, а коштує 20 гривень.

Потім показує колекційні, їхня вартість – 25 гривень. Фарфорові ляльки, які можуть самостійно закривати очі, коштують теж 25 гривень.

– За кордоном такі коштують від 10 євро, а я тут продаю за копійки.

Жінка торгує на ринках з 90-х років, спочатку продавала на вулиці Ентузіастів, а віднедавна тут. Кажемо жінці, що вона нас розвеселила і що її жарти дуже доречні. 

«А без цього тут ніяк».

 

 

Ярослава Дерев’янко

Фото Юлії Драган

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук