Сергій Жадан про війну цивільних та радянські механізми в свідомості суспільства

Чому роман «Інтернат» зазвичай не подобається жителям окупованих територій

Інтерв’ю створене для щоквартального літературного онлайн-журналу Apofenie та опубліковане українською мовою з дотриманням авторських прав.

Сергій Жадан – український поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст. Автор романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месопотамія», «Інтернат», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена».

Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Жадан є також активним організатором літературного життя України та учасником мультимедійних мистецьких проектів.

Людина, яка може об’єднати Україну – так сказав про Сергія Жадана український історик та науковець Ярослав Грицак. «Виразником духу часу» та тим, хто знає декілька правд одночасно, назвав письменника літературний критик і публіцист Олександр Бойченко.

Сергій Жадан народився на Донбасі. Можливо, тому автору вдалося так реалістично відтворити психологічний портрет цивільного населення окупованих територій.

За інформацією ООН, з початку бойових дій на Донбасі в квітні 2014 року по червень 2018 року, загинули 2725 цивільних осіб.

У романі «Інтернат» автор розповідає про війну з точки зору мирного населення, замежово правдиво описує їхню психологію, мотиви вчинків та сприйняття російського вторгнення.

Про війну на Сході України в сучасній літературі ми запитали Сергія Жадана.

Cерйозні романи про Першу світову війну письменники втраченого покоління написали 10 років після її закінчення. Чому вам вдалося вже зараз?

Я не впевнений, що в мене вийшло. Мені було важливо про це написати. Перші тексти про війну я почав ще в квітні-травні 2014 року. У мене є цикл «Луганський щоденник» – подорожні нариси про те, що я бачив у Донецьку, Луганську, Алчевську, коли там з’явилися сепаратисти. Також я писав вірші та оповідання про це.

А влітку 2014 року я вже точно знав, що хочу написати роман. Шукав героя, персонажа, про якого було б цікаво розповісти.

Перша спроба була невдалою. Лише згодом я піймав свого героя.

Є усталена думка, що серйозні масштабні історичні події потребують паузи, дистанції.

З одного боку, мені здається, що це справедливо. Проте є винятки. Наприклад, роман, нагороджений Нобелівською премією – «Тихий Дон» Михайла Шолохова. Автор створював його під час подій, про які розповідає.

Головне – писати про те, що тобі важливо.

Чи даєте ви якісь конкретні меседжі людям з окупованих територій, з материкової України через ваш роман?

Я не планував конкретних меседжів. Хотілося сказати те, що мене найбільше хвилювало, і звернути увагу на людей, які не потрапляли під суспільну та медійну увагу.

Я хотів написати твір про цивільних. Про війну, яку мало хто згадує, проговорює. Повсякденну війну, неохопну війну, війну тилу. Війну цивільного населення, яке є тлом історичних подій. Тобто це доволі невоєнна книга про війну.

Чи є ваші герої зрізом суспільства?

Так. Мені здається, ці персонажі є доволі типологічними.

Паша – надзвичайно пасивний персонаж. Хоча він доволі молодий, у нього є вища освіта, можливість реалізовуватися, він цілковито віддався течії життя.

Тато Паші є типовим овочем, який сидить цілий день перед телевізором і не може від нього відірватися. Позбавлений будь-якої вітальності, бажання і вміння щось робити.

Ніна – директорка інтернату. Фрічка, яка одна стоїть проти натовпу, захищає важливі для себе поняття.

Я б говорив не так про типологічність, як про реалістичність. Таких людей багато на Донбасі, Полтавщині, Харківщині. Думаю, тут, на Буковині, їх теж багато.

Чому ви пишете про Україну через метафору інтернату?

Я мав на увазі певну невкоріненість. Невкоріненість життя, невідчування рідної країни.

Коли людина намагається перейти вбрід річку, в якусь мить втрачає опору і не відчуває ґрунту під ногами, починає просто балансувати у воді.

Це стосується загалом нашого українського суспільства, яке доволі важко відходить від трьохсот років перебування в орбіті впливу північного сусіда. Люди намагаються вирватися і самостійно рухатися вперед.

У романі «Інтернат» ви пишете про радянські механізми свідомості деяких героїв. Чи досі свідомість мешканців Донбасу є в межах радянської? Чи відмінна ситуація в інших регіонах країни?

Персонажі є достатньо типовими. Суспільство вийшло з «совка» і, загалом, недалеко від нього відійшло. Частина нас, українців, і досі живе цими реаліями. Це страшенно гальмує, заважає нам змінювати країну, дійсно рухатися вперед.

На Заході України це, мабуть, менш присутнє. Тут і радянська влада пізніше з’явилася. І тут не було 1933 року, який спричинив багато наслідків для мого регіону. Наслідків, відчутних по сьогодні.

Все ж «совок» – це не виключно східно-український феномен.

Чи впливає це на літературу?

Я так не вважаю. У нас різні письменники, у кожного свої тенденції та різне бачення. Мені важко це спроектувати саме в літературі.

Як сприймають ваш роман люди з Донбасу, де досі війна, та інших регіонів України? Які найцікавіші фідбеки про книгу ви отримували?

Були різні реакції. Населенню окупованих територій роман «Інтернат» зазвичай не подобається. Припускаю, тому що вони зчитують у ньому себе.

Насправді, головний герой є доволі несимпатичним. Люди не хочуть впізнавати себе у цьому персонажі.

Тобто це підкреслює правдивість?

Я хотів би на це сподіватися.

Роман «Інтернат» ви презентували також закордоном. Як його реципіюють ті, хто не знайомий з нашими реаліями?

Книгу презентували поки лише в Німеччині. «Інтернат» вийшов у видавництві «Suhrkamp». Роман там є доволі резонансним. У перекладі німецькою Сабіне Штьор і Юрія Дуркота книга отримала премію Ляйпцизького книжкового ярмарку, була визнана найкращим перекладом.

У Німеччині «Інтернат» прозвучав. Ті, хто знає про події в Україні, сприйняли книгу. Для інших вона менш цікава.

Наступного року роман з’явиться англійською.

Як ви оцінюєте рефлексацію війни в текстах українських письменників?

Мені здається, українська література доволі гідно приймає цей суспільний виклик. З’являється велика кількість текстів різної стилістики, спрямування. І серед них є дійсно цікаві: «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, «Точка нуль» Артема Чеха, твори Жені Коловія, Іри Цілик, Романа Дорофеєнка.

Розкажіть про меседжі нової книги «Антена».

«Антена» – щоденник з 80 віршів. Деякі більш публіцистичні, деякі ліричні. Це рефлексії, реакції на події та речі.

Мені здається, книга вийшла доволі цілісною.

У ваших творах ви найчастіше пишете про Донбас. Як ви позиціонуєте себе: як автора, який пише від усієї України чи лише від Донбасу?

Я все життя прожив на Сході України: на Донбасі, на Харківщині. У цьому немає закладеної концептуальності, я просто пишу про те, що знаю. Мені здається, для письменника це дуже важливо – передати те, в чому орієнтуєшся.

Україна у ваших творах та в книгах іншого провідного сучасного автора Юрія Андруховича – це дві різні країни. Як ви вважаєте, чи станеться, що Україна в ваших творах буде збігатися, і що для цього треба зробити?

Я насправді ріс на книгах Юрія Андруховича. Його світ, розуміння літератури мені дуже близьке. Так, я згоден, «Коханці Юстиції»  та «Інтренат» – дуже різні речі. Але це було спричинено суто тематикою.

Та я не думаю, що в «Рекреаціях» чи «Московіаді» світ інший, ніж у «Ворошиловграді». Це світ простих людей, з гумором, гротеском та іронією.

 

Оксана Чорна

Фото Юлії Драган

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук