0
Благодійниця, президентка фонду «Я майбутнє України» Марта Левченко у інтерв’ю «Шпальті» розповіла про те, хто головний у центрі доброти, Маму Терезу і про віру у людей.
Центр доброти «Мрія Марти» функціонує в Чернівцях вже майже півтора року. Як у Вас виникла ідея створення такого закладу?
Необхідність створення такого центру була давно. Часто недостатньо відвезти допомогу кудись у село чи окремо в сім’ю, де є важкі життєві обставини.
Багато дітей повертаються в ті ж інтернати, де були їхні батьки. Це все йде по такому колу. Мами думають, якщо вони росли в тому інтернаті, то це нормально, і їхні діти також можуть там жити. Та це неправильно.
Іноді потрібно вчити маму бути мамою, прийняти свою дитину, потрібно показати, що нею необхідно опікуватися, обіймати, цілувати. Більшість наших мам – це випускниці інтернатів. Їх не вчать правильної моделі сім’ї, поведінки мами й дитини. У них самих ніколи не було мами, тому їм важко зрозуміти, якою мамою потрібно бути.
А після центру вони вірять в себе, знають свої права і обожнюють своїх дітей. І їхні пріоритети з власного життя – кохання, пристрасть, погані звички, те, чим вони жили – переключаються на дитину. Хочуть зробити так, аби їхні діти не пережили те, що й вони.
Ви запитайте тут будь-кого, хто головний у центрі? Усі скажуть: діти. Вони керують у нас всім.
У центрі є психолог, який працює з мамами, є педіатри, вихователі. Багато жінок, які до нас приходять, не вміють читати й писати. У них немає елементарного поняття, що робити зі своїми дітьми, які права у них є, як забезпечити своїй дитині майбутнє, і як поставити себе на ноги. Тож вони виростають з таким відчуттям жертви, і переконанням, що робити самим кроки, отримувати якусь професію, жити самостійно, любити свою дитину, обіймати це ненормально.
Тому ці центри є просто необхідними. Сьогодні в нашому центрі вже отримали допомогу понад 70 жінок і 130 дітей. Це колосальний досвід, яким ми ділимося з іншими організаціями. Аби в нашій країні мама, жінка, яка опинилася на вулиці, потерпає від насилля, в якої немає нікогісінького в цьому житті, могла знати, де їй допоможуть. Де вона з дитиною буде в безпеці, її права будуть відстоювати, допоможуть стати на ноги самій і бути особистістю, бути мамою.
Створюючи проект власного ідеального центру, який стане справжнім домом для Ваших підопічних, з якими труднощами довелося зіткнутися?
Були різні труднощі. Від функціонування закладу і до медичного забезпечення. Коли жінка з дитиною звертаються за елементарною медичною допомогою, перше, що питають лікарі – це прописку. Виходить, якщо дитина захворіла в Чернівецькій області, але приписана, наприклад, у Вінницькій, то мамі необхідно дитину з температурою 40 терміново відвозити до своєї області. А питання здоров’я дітей мають бути в Україні на першому місці…
І, насправді, з цим усім було дуже важко впоратися. Ми придумали алгоритм: підписали із управлінням охорони здоров’я міської ради угоду про співпрацю. І дотепер, коли викликаємо «швидку», чи звертаємося до лікарні, мусимо пояснювати, що в нас є така угода. Таких проблем дуже багато.
Наш центр діє тільки завдяки підтримці звичайних людей. Ми не отримали жодної копійки від влади, хоча якщо в області, в місті потрібно рятувати якусь маму, яка опинилася на вулиці, влада сама звертається до нас за допомогою.
Чому цей центр діє? Тому що нас люблять звичайні люди. Це все такий зв’язок, людина – людині. Такі центри виховують людей бути добрішими, розуміти інших. Показують, що є діти, які потребують допомоги, іграшок, одягу. 
Загалом інтернати чи спеціалізовані дитячі заклади асоціюються з негативом. Чи не було на початку діяльності центру проблем з довірою? Чи не боялися матері звертатися за допомогою, вважаючи, що в них заберуть дітей?
До нас потрапляють матері, які були в таких ситуаціях… Це такий, знаєте, останній шанс зберегти дитину. Жодну матір, яка тут була, не переконували до нас їхати. Їм розповідають про нас небайдужі люди, які бачать їх на вулиці. У центрі в мам немає доступу до Інтернету, немає телефонів, навіть паспортів і документів нема.
Як працює центр? У нас немає нянь, які будуть доглядати за твоєю дитиною, немає кухарів, які готуватимуть для тебе їжу. Тут все роблять жінки. Ми вчимо їх куховарити, виконувати всі процедури гігієни, дотримуватися правил поведінки. Повністю заборонено вживати алкоголь.
Опишіть увесь шлях дітей та їхніх мам від приїзду до центру і до випуску?
Жінки дуже часто приходять абсолютно без нічого – тільки з дитиною на руках. Ми їх відмиваємо, просто «замочуємо» у ванні, душі, бо ніхто з них не дивиться за собою. Дуже часто показуємо, що таке душ, мило, гель для душу, шампунь.
Перші три дні відбувається адаптація. Ми намагаємося зрозуміти, чому ця жінка тут, чим можемо допомогти. Через три дні вона вже стає нашим повноправним членом сім’ї, має свої обов’язки, починає чергувати.
Жінки працюють з психологами – це колосальна праця. Коли вони запитують мене: «Яка моя робота?», я завжди кажу: «Надати жінці крила». Якщо жінка зрозуміє, що вона – особистість, знайде внутрішній спокій і почне вірити в себе, то одразу стає спокійною й дитина. Тому що окрема реабілітаційна робота мами без дитини неможлива, адже дитина все переймає від своєї мами – її емоцію, стан, відчуття. Якщо мама залякана – залякана й дитина.
Жінка стає випускницею тільки тоді, вона здорова психологічно і може забезпечити своє життя і життя дитини. Жодних рамок щодо термінів перебування нема. Для нас найважливіший показник, аби дитина з мамою були в безпеці.
Зараз фонд «Я майбутнє України» орендує будинок для центру «Мрія Марти»…
Цей будинок ми орендуємо з першого дня. Спочатку тут були тільки голі стіни. Все, що зараз є тут – від виделок і ложок до меблів та іграшок – усе переслали люди. І зараз завдяки, знову ж, підтримці звичайних людей ми придбали у Чернівцях будинок незавершеного будівництва. Зараз триває повна його реконструкція і добудова. Будемо мати наше власне Місто Добра.
Нам дуже потрібна допомога: будівельні матеріали, металочерепиця, вікна, опалення, електрика, водопостачання, цегла – це все колосальні гроші. Хочемо, аби цей будинок був розумним, екологічним, відповідав усім умовам енергозбереження. Плануємо зробити цей будинок прикладом – такою правильною територією, де в безпеці будуть діти, дорослі, люди з інвалідністю.
Також хочемо, аби цей будинок був дуже духовним. Щоб кожен, хто потрапляв на територію Міста Добра, відчував тепло, духовність і нашої Мами Терези, яка мене надихнула.
Усе розпочалося, коли я була у місії в Калькутті. Доглядала там за важкохворими дітьми. Я побачила могилу Мами Терези в одній із кімнат. Її давно вже немає, а її місія діє. Завдяки її прикладу, любові, вірі безліч дітей із важкими захворюваннями мають дах над головою (а в Індії це дуже важливо), мають можливість харчуватися, отримувати освіту. А там, в Індії, в Калькутті, діти з важкою інвалідністю, які навіть сидіти не можуть, повноцінно навчаються. І вони слухають, сприймають, їм дають шанс розвиватися. Чого немає у нас, у цивілізованій країні.
У нас основна хвороба – це бідність. Якщо ти бідний – тобі важко дати дитину до садка, до школи, ти не можеш отримати медичне обслуговування, твої права обмежені. Бідні люди – це основна хвороба сучасного українського суспільства.
Тому я хочу створити це Місто Добра, щоб бідні були захищені, незалежно від того, у якому регіоні України вони живуть. Достатньо того, що ти – людина, і тобі потрібна підтримка. Я бачила, як бідні ставали успішними й багатими, зараз вони допомагають іншим. І це реально, адже весь потенціал – у людині.
Вас люди називають українською Мамою Терезою, чарівною феєю, ангелом. Звідки Ви берете стільки натхнення і сил для творення добрих справ?
Те, як мене називають, я стараюся завжди ігнорувати, тому що оте все – це не про мене. Насправді, я людина зовсім не свята. Іноді мене також беруть трясця, коли бачу все це. Бачу таке відношення до людей і хочу просто піти і добре надавати комусь по дупі. Мати Тереза такого ніколи не зробила б. Але, можливо, саме від неї я беру цю силу. Якщо вона це зробила сама власноруч, не маючи ні Facebook, ні жодних засобів комунікації, то чому ми не зможемо? Чому маленька дитина, якій зараз 5 років, вже два роки бореться за своє життя, терпить голки, хімії – вона може це стерпіти. А я не можу терпіти якісь там біди чи все те, що бачу щодня. І от саме це дає силу вірити в завтра.
Чи були у Вашому житті моменти, коли просто хотілося все покинути і не бачити цих страшних діагнозів, сліз та мук?
Зриви у мене можуть бути щодня. Є або якийсь дзвіночок телефонний, або якийсь знак, який не дозволяє здатися, бо ти маєш бути саме тут. Згадала один випадок, коли, дійсно, хотілося все залишити, тому що надзвичайно важко. І тут мені приходить повідомлення від моєї подруги з Риму: «Мартуся, ми зараз із святим отцем в Римі говоримо про тебе. Ти тримайся, все в тебе буде добре». От саме в той момент робить селфі разом із отцем, пересилає мені. А на задньому фоні на стіні висить образ Мами Терези… І я думаю, ну це ж не випадковість, що, ніби сама Мати Тереза сказала мені: «Не смій! Ти маєш витримати!»
Януся стала головною героїнею Вашого фонду. Розкажіть про неї
Ой, це моє чудо…. Її сила й жага до життя настільки потужна, що, мабуть, вона єдина людинка, яка зможе нести все це на собі. Це унікальна дитина. Вона всім допомагає, все знає. Тільки беруть якийсь медичний ґаджет – вона вже підставляє руки чи ногу, вушко, бо знає, що зараз відбуватиметься.
Зараз їй надзвичайно важко, тому що почалися всі побічні ефекти цих важких хімій. Але єдина її проблема – це те, що вона не може йти в ігрову. У неї стоїть якийсь блок, який заважає їй веселитися, бігати, нормально жити. Ось це єдине, що дратує і засмучує.
Майже за 2 тижні нам вдалося зібрати 150 тисяч євро, це чудо. Одного дня я відчула, що повинна їхати туди, тому що просто не можу чекати, коли ми назбираємо всю суму – 301 тисячу п’ятсот євро, нашими гривнями… І я поїхала.
Це було абсолютне чудо, коли я без запису потрапила до професора. Я розповіла йому, якою унікальною дитиною насправді є Яна, і що нам немає від кого чекати допомоги. Він все зрозумів і сказав: «Добре, привозьте вашу Яну, будемо її рятувати. Навіть якщо в неї буде 0,01% на життя, ми будемо боротися за нього». Клініка сама оплатила половину потрібної суми! У перші дні Яна їх настільки вразила – вона без наркозу витримувала все те, що роблять іншим дорослим з наркозом. Лікарі сказали, що мусять її врятувати, вона ж так хоче жити!
Насправді, її організм не розуміє того, що показують аналізи. Бо показники не сходяться з тим, що вона ходить, грається, розмовляє, бачить, чує. А за аналізами, вона мала би просто нерухомо лежати. Це таке чудо, про яке ще почує увесь світ.
Для того, щоб швидко допомогти Янусі, люди зробили справжнє чудо. Юлія Косівчук, наприклад, влаштувала виставку-аукціон картин з ангелами і організувала благодійний продаж власної дитячої книги. Чи очікували Ви загалом такої реакції від звичайних людей?
Юля – це наш ангел-охоронець! Вона стільки ангелів подарувала світу. Я вже не знаю людей, в кого її ангеляток немає вдома. Це такі справжні охоронці, які несуть добро і рятують наш світ. А ці аукціони – це просто справжнє диво. І собак продавали, і торти пекли. Люди навіть продавали останні золоті сережки – єдину коштовність. От хто врятував Яну? Люди, які віддають останнє, аби вона жила. Люди, які щиро моляться за Яночку-Христинку.
Це свідчення справжнього чуда. З таким діагнозом, який Яні ставили лікарі ще два роки тому, нам пропонували єдиний вихід – підтримати безболісну смерть. Те, що вона прожила два роки і вилікувалася – це чудо. Стався рецидив, але якщо вона вже має досвід одужання, то чому не зробити би це ще раз?
Від лікування Яни відмовилося більше 30 кращих клінік. А ми знайшли професора, за протоколами якого лікується вся Європа, і потрапили саме до нього в центр – це також чудо. І домовилися за півціни? Це не те, що чудо, це суперчудо! Якщо вже стільки чудес, то мусить бути якийсь результат.
Очікували на таку разючу відмінність: якщо в Україні дівчинці не давали жодного шансу на життя, то за кордоном гостинно прийняли, почули і допомогли оплатити лікування?
Це проблема всіх хворих дітей в Україні. Сьогодні в нашій країні батьки дітей з важкими діагнозами автоматично перетворюються на жебраків. Це надзвичайно важко і принизливо кожен день фотографувати свою хвору дитину, виставляти рахунки… Щодня не бути з дитиною, обіймаючи її, а читати коментарі тих, хто говорять: «У вас дуже хвора дитина, дайте їй нормально піти, не збирайте гроші з людей». Але батьки змушені це робити, тому що наша держава не вбачає потреби у збереженні життя своїх маленьких громадян. Їх рятують закордоном.
Чому життя наших дітей залежить від грошей, від євро і доларів, на які ми збираємо гривнями. Через цю проблему безліч онкохворих стоїть під стінами МОЗу і вимагають своїх прав, обіцяних законом. Важкохворі нашій країні не потрібні, їх не бачать, а з батьків знущаються.
Ви знаєте, скільки листів у Петра Порошенка про Яну? Про безліч дітей. Та їх навіть ніхто не читає. Я, дійсно, знаю можновладців, які допомагають дітям, які роблять добрі справи. Але їх одиниці.
Ви організували перший в Україні дитячий літературний фестиваль, який відбудеться в Чернівцях вже цими вихідними. Яка головна мета цього заходу?
Цей фестиваль має настільки багато граней потрібності, що я навіть не знаю, яка з них є важливішою.
Писати має бути модно, стильно і привілейовано. У нас дуже багато талановитих дітей, які соромляться свого таланту, тому що це немодно. Ми чомусь не популяризуємо НАШИХ дітей і дуже мало знаємо про дітей-авторів.
Хочемо, аби наших талановитих дітей знали всі в лице, аби ними пишалися їхні однокласники, вся Україна, щоб ці діти відчули себе зірками і мали можливість прочитати свої тексти. Натомість ми дамо їм нові знання й враження, можливість розвиватися, почути відомих письменників, авторів пісень. Аби до цих дітей зверталися видавництва й казали: «Вау, як класно ти пишеш».
Діти пишуть настільки цікаво, чому б не розповідати про них усім? Рукопис однієї дитини я читала вголос, це почула моя чотирирічна дочка. І зараз щовечора вона не лягає спати, поки не почує ту казку про Олівець, доки я не прочитаю їй усі віршики зі збірки тієї дитини.
Діти пишуть про проблеми так, як ніхто, порушують такі питання…. Можливо, їх почують?
На фестивалі буде дуже багато відомих людей, зірок…
Ми впевнені у розвитку фестивалю, але дуже важко робити щось вперше. Коли запрошуєш зірок на дитячий літературний фестиваль, одразу запитують, а що це, для чого…Так само проходять і переговори з видавництвами. Усе ж нам вдалося залучити багато відомих людей, вони уже стали друзями нашого фонду.
Поселити 200 людей в Чернівцях – це колосальні гроші, проблеми. І я ходила на сесію, зверталася до наших депутатів, тільки один із них сказав, що поселять 10 дітей. Більше не вдалося достукатися ні до кого…
У мене є безліч телефонів наших чернівецьких можновладців. Можливо, вони зараз мене почують і відгукнуться.
Я знаю, що є можливості, питання тільки у тому, чи потрібні ці літературні дитячі фестивалі. Освіта найбільше мала б бути зацікавленою у цьому, але… Ми вели переговори з університетом, отримали добро, знайшли всі локації. І за 20 днів до фестивалю, ЧНУ просто присилає листа: «Ми передумали, не буде тут вашого фестивалю».
Сказали, що забагато заходів і їх треба скоротити… Добре, якого письменника, на вашу думку, треба скоротити, яку лекцію викинути? Це іноді доходить до абсурду.
Коли я, вся у сльозах, прибігла у міську раду, нам допомогли – дали дозвіл на проведення фестивалю на Кобилянської. Також нам надали Центр Пауля Целана. А працівники Палацу урочистих подій взагалі врятували наш фестиваль, тому що нададуть нам усі електричні прилади.
Чи важко це робити, коли у фонді немає представників влади чи великих бізнесменів? Важко. Але фестиваль відбудеться. І буде успішним для дітей. Для дітей від людей.
Колісник Анна
Фото Юлії Драган
