Як ми цілий тиждень ішли на Тетнульд і не дійшли 10 метрів

Я вже відчувала вільне падіння у безодню, коли підскочила на ліжку, ніби від електричного струму. Це був тільки сон, але саме у цю мить я визнала, що подорож виявилась для мене сильним потрясінням і дуже важливим досвідом.

 

У нескінченному царстві розбитого каміння, біля льодовикового озера, наш намет стояв зовсім самотній. Усі, хто тут був, давно піднялися на вершину і пішли додому, а інші поки що не прийшли. Це зовсім не дивно, адже робити тут було абсолютно нічого.

П’ять довгих днів ми перечікували негоду на висоті 3700. Саме звідси, з перевалу Нагеб, більшість альпіністів стартує на вершину Тетнульда – гори у Сванетії, висотою 4852 м, яка є частиною Головного Кавказького хребта.

Сама гора довгий час залишалася для нас загадкою, адже її ніяк не вдавалося побачити. Іноді крізь хмари проглядалася лише якась частина маршруту і ми захоплено визирали з намету, поки усе не зникало.

Без кінця падав дощ або град, а ночами здіймався вітер і немилосердно мотлошив наш літній намет, який був дбайливо обнесений високою кам’яною стінкою. Щодня десь неподалік осипалося каміння з таким могутнім гуркотом, наче руйнувалися величезні скельні башти.

Ми розважалися, як уміли. Читали книжку про льодовики, в’язали вузли, багато спали, боролися з вологою у наметі, пробили і успішно залатали надувний килимок «Exped» і навіть замовляли уявну їжу в уявному кафе. Ми не планували провести у горах стільки часу, тому змушені були заощаджувати газ та харчі. Відмовилися від чаю та обіду і тільки двічі на день кип’ятили воду для гречаних або вівсяних пластівців. Солодкого у нас не було, лише одна шоколадка – на випадок спроби сходження. Тому, коли ми знайшли поміж каміння непривабливий мокрий пакет з покришеними залишками печива, – їли його ложками.

На свій захист скажу, що погода мала бути кращою, зміни у прогнозі ми побачили вже дорогою до першого табору і сподівалися, що все налагодиться. Спускатися у сильний дощ по осипному камінню було не дуже безпечно, тому ми опинилися у засланні і мали багато часу на роздуми.

У перервах між опадами ми виходили на найвищу точку перевалу і ловили зв’язок, щоб переконатися, що погоди поки що не буде. А коли нарешті її дочекалися, було пізно. Ми настільки виснажилися, що були не годні ні йти, ні їхати. Я досі не розумію, чому.

Того дня я прокинулася о 6-й ранку від незвичного світла. Ще в наметі відчула, що погода змінюється, і, діставши фотоапарат, побігла нагору. Але далеко не добігла. Повірити не можу – але я знепритомніла просто колінами в каміння. Коли отямилася, то ще довго була впевнена, що присіла відпочити і заснула.

 

Ще ніколи не було так тяжко пакувати рюкзак. Ми вирішили спускатися, і це вартувало великих зусиль: згорнути намет, зібрати речі та піти. Однак наше спорядження, а саме: мотузку, кішки, льодоруби і деяке залізо мій напарник Стас сховав у гермомішок і закопав у сніг, «щоб не носити туди-сюди». Я ніяк не прокоментувала ці дії, але в моїй голові застиг великий знак питання. Мені не вірилося, що ми скоро повернемося.

Повільно спустившись до зеленої галявини на 2900, де минула перша ніч подорожі, ми опинились у новому світі. Після днів, проведених серед сірого та білого, галявина з квітами здавалася наркоманським калейдоскопом.

– Я ще ніколи у житті не був такий зайобаний, – сказав мій напарник, сів під великий прохолодний камінь і не рухався. На нього це було так сильно не схоже, що ставало моторошно. У нас ніби відбулася якась «акліматизація навпаки».

Ми дістали запасний балон, захований у камінні, та почали готувати їжу. Рухалися табором, як загнані тваринки, самі прозріваючи зі свого стану. Я пішла по воду і зовсім задихалася, долоні німіли, а у голові було дурно. Дуже кортіло поглузувати один з одного, але сил не було придумати жодного дотепного жарту.

Утім, минуло декілька годин, як ми помітили, що оживаємо. Поїли, трохи перепочили і о десятій вечора почали збиратися. Ще до опівночі знову рушили нагору.

Було хороше, трохи хвилююче відчуття, коли ми пробиралися крізь морену при світлі ліхтариків і прислухалися до кожного свого кроку. Домовилися, що йдемо лише розкопати спорядження. Однак на 3700, у добре знайомому місці, ми підняли голови у небо. Над нами застиг купол з нескінченними сузір’ями, серед яких на чорному тлі контрастно біліла вершина. Ми вимкнули ліхтарики і нарешті уявили все одразу – гострий гребінь, карнизи, «подушку», льодову стінку, по якій лазять «четвірку», а ще інколи катаються на лижах. Усе, про що ми читали і дивилися картинки.

Наступне рішення ми навіть не обговорювали вголос. Просто розкопали свої скарби, мовчки почали ретельно «обв’язуватися» й «обвішуватися» і тихенько вирушили на маршрут.

Жоден із нас раніше тут не був. Загалом наш альпдосвід обмежувався переважно закручуванням бурів у каструлю з льодом, імітацією поліспастів і порятунком один одного з коридору в кухню, звисанням з другого поверху на мотузці та іншими нехитрими розвагами. Також кожен із нас мав невеликий досвід висоти. Стас – два Казбеки та Ельбрус, до того ж, кілька маршрутів у Криму, а я «високі прокулянки» у горах Непалу і один дуже насичений сезон скелелазіння. Отже тут, на кожному кроці для нас були відкриття.

 

Перший крутий підйом сам по собі не страшний, але внизу закінчується величезними тріщинами. Після опадів ударив мороз і було дуже багато льоду. Тому ми закручували льодобури й потихеньку піднімалися на мотузці. Я бачила тільки світлий контур гребеня, місяць, який непорушно висів над горою та чорну фігурку мого напарника попереду. Навколо була ще ніч, коли до самої вершини доторкнулося сонце й залишило там вузьку жовто-червону смужку. Обриси гір виникали з темряви, наче зображення на плівці, і ставали все чіткішими. Скоро, як котик, на горизонті визирнули дві вершини Ушби і біла шапка Ельбрусу. Наближався світанок.

Ми рухалися, як равлики, дуже обережно, не поспішаючи, забагато думаючи. (Зауважу, що донизу ми збігали вже, як стадо коней, але про це згодом.) Скоро внизу виникли вогники. На маршруті з’явилися ще дві зв’язки. Ми вирішили пропустити когось уперед і присіли на схилі пити чай. Перша трійка порівнялася з нами, – два грузинських гіди вели клієнта. Вони йшли літерою «V» і буквально силоміць затягували усміхненого хлопчину в окулярах на гору. Присутність місцевих провідників зняла напругу, проте ми втратили досить багато часу, пропускаючи їх. Вони рухались повільно, але чітко знали шлях повз тріщини, тож ми трималися за ними. Клієнт дійшов до «подушки», – плеча, 4200 і на цьому вирішив завершити сходження. Ми ж почувалися бадьоро. Не було жодного сліду нашого тяжкого ранку, хоча з того часу минула уже ціла доба без сну.

Ми натхненно пролізли кам’яну частину гребеня та опинилися на сніжно-льодовому відрізку, який поступово під різним нахилом виводив до вершини. Гребінь був гострим і дуже неоднорідним, на деяких ділянках – твердий лід, на інших розм’яклий сніг. Наскільки я знаю, чимало альпіністів тут ходять «розв’язаними». Можливо, це залежить від кондиції снігу, а, можливо, лише від досвіду та індивідуальної техніки ходіння у кішках. Ми по можливості страхувалися.

Нещадно світило сонце. З гребеня було видно п’ятитисячники Безенгійської стіни, величезний льодовик і кілометри крутих схилів, де майже немає шансів затриматися після зриву. Я не відчувала впевненості у кожному кроці, але найбільшим моїм страхом був страх за напарника. А ще відвертіше – страх відповідальності. Якщо трапиться біда, чи я зможу зробити все необхідне? Втримати його, витягти, надати допомогу, викликати рятувальників, не збожеволіти… Нас було лише двоє, ми самі приймали усі рішення і відповідали один за одного. Це дало можливість на повну відчути кожен сантиметр маршруту.

У моїй голові проектувалися тисячі жахливих сценаріїв. У них я здебільшого відчайдушно стрибала з гребеня слідом за своїм другом. Ідея – вогонь. Але мені здавалося, що найбільший жах – це залишитися живою. І я навіть не говорю про сум втрати, а саме про історію, у якій було двоє, а вижив один. Я на 100 відсотків відчувала, що не хочу й не зможу це пережити.

Хоча такий драматичний відступ буде доречно перебити сценою, у якій один із грузинських гідів, поки клієнт відпочивав на подушці, сам збігав на вершину і назад. З двома льодорубами він перестрибував на чотирьох кінцівках, наче якийсь вурдалака, й хитро усміхався. Отже, гребінь не такий і страшний.

Скоро Стас помітив, що над Шхарою (гірська вершина в центральній частині головного Кавказького хребта. Найвища точка Грузії, – ред.) застигла невелика пляма, схожа на лінзу. Вона дуже нагадувала міфічну лентикулярну хмару – вісника раптової зміни погоди. За прогнозом цілу добу мало бути ясно, проте ще перед обідом з шаленою швидкістю налетіли шматки білого туману і картинка навколо радикально змінилася. Ми були перед вершиною, коли посилився вітер й усі краєвиди сховалися. Третю зв’язку, – двох старших чоловіків, здається, з Туреччини та колишньої Югославії (принаймні, так він представився і країну не уточнив), ми нещодавно пропустили вперед. Вони рухалися по гребеню швидше, але застрягли перед виходом на вершину. Довго робили якусь станцію, потім один із них зірвався метрів на 25. Ми тільки спостерігали, як його термос продовжив шлях у провалля. Альпініст почав довго вилазити, а погода тим часом різко псувалася. Ми мерзли, але спокійно чекали. Допомогти було нічим, чоловік просто поступово дряпався нагору. Потім вони із напарником довго радилися і вовтузилися зі своєю мотузкою. Ми далі чекали. Нарешті колеги повідомили, що не бачать сенсу долати завершальний шматок маршруту й запропонували спускатися усім разом, через дві мотузки, адже погода була загрозливою.

Ми перезирнулися. До вершини було два кроки. Але чомусь здавалося, що на ситуацію це не вплине. З іншого боку, потоптатися на самій верхівці, з якої вже все одно нічого не видно, – якийсь акт самолюбства, щоб усі нам потім казали «з горою». Ми погодилися. Це рішення викликало одночасно розчарування і насолоду. Проте дуже скоро ми про нього взагалі забули. Вітер посилився ще більше й пішов сніг.

Швидко спускатися не виходило. Один із чоловіків трохи говорив англійською, другий не розумів ані слова, тож ми ніяк не могли дійти згоди. Через деякий час знову розділилися. Я йшла попереду, закручувала льодобур і через прусик «вибирала» свого напарника. Ми не були впевнені, чи адекватно у такий спосіб організовувати страховку, але продовжували й почали рухатися швидко. Я відчувала максимальну концентрацію і робила все так, ніби хтось відбиває ритм. Коли лід був не надто надійний і я хотіла дістатися до твердішого шару, лупила лопаткою льодоруба з такою люттю, наче хотіла когось вбити, – тільки уламки льоду розліталися у різні боки.

Ми пересувалися здебільшого спиною вперед – так було чомусь надійніше. Я оглядалася, бачила тоненьку ниточку – лінію карнизу, а потім вмить усе зливалося, були тільки плями світла без найменшого орієнтира, у яких я рухалася наосліп. Навіть сліди замітало. До того ж, у мене почали барахлити очі. Мої сонячні окуляри не були захищені з боків і розвинулось щось схоже на снігову сліпоту. Повіки просто злипалися та безперервно текли сльози. Я силою намагалася розплющити очі, навіщось протирала їх снігом, але вони самі закривалися. Скоро ліве око вже не розрізняло нічого, окрім світла й тіні. Я це ігнорувала тривалий час, проте через кам’яну частину гребеня пробиралася вже долаючи паніку.

Я майже нічого не бачила і не розуміла, куди ставити ногу та за що триматися. Це був момент моєї найбільшої слабкості. У декількох місцях мій напарник притискав древко льодоруба до каменю під моєю ногою, тоді я відчувала опору. Подолати це погано контрольоване відчуття страху вдалося тільки після того, як я змирилася із думкою, що розіб’юся. Такий кінець уявився мені досить романтичним, і я заспокоїлася, після чого скоро спустилася до подушки.

Це були найцікавіші головоломки подорожі – у різних ситуаціях вигадувати механізм, який заспокоїть і допоможе конролювати думки та емоції.

Нижче гребеня снігу насипало ще більше. Усе було біле та прекрасне. Плавні лінії безкрайнього снігового простору, на якому щільно лежали густі хмари, наповнені тривожним червоним світлом. Десь там над нами, за важкою пеленою, ще досить високо висіло сонце. Помітний шар свіжого снігу приховав сліди і навіть деякі тріщини. Проте ми надалі спускалися із супершвидкістю. Стас керував напрямком, а я рухалася за його вказівками й тільки думала, як круто, що всі живі.

Ми навіть не йшли, а збігали донизу великими стрибками і досить скоро подолали останній крутий схил.

 

З базового табору нас ішов зустрічати один із грузинських гідів. Він потиснув руку та пригостив цукеркою. Це було надзвичайно тепло й мило. Сказав, що бачив, як нагорі змінилися погода і давно чекав, коли ми з’явимося на спуску.

Нас запросили до намету, напоїли кавою зі згущеним молоком. За всі години сходження ми випили тільки термос чаю на двох і невеличку пляшку води. До шоколадки, яку ми так берегли, я майже не торкнулася. Апетиту зовсім не було, але сили були.

До ночівлі треба було скинути ще 800 м. На горизонті вже спалахували блискавки і гримів грім, тому ми провели небагато часу в дружній компанії та поквапилися донизу. Я востаннє поглянула на гору. У небі над нею повільно піднялася та опустилася якась велика, яскрава зірка. Що це, сигнальна ракета? Ще одна зв’язка досі не спустилася… Стас запевнив, що бачив їх вже нижче подушки. До того ж, у таборі залишалися люди, професіонали, які викличуть рятувальників у разі чого.

Я довго не могла заспокоїтися. Що нам потрібно було зробити? Зачекати їх нагорі та переконатися, що вони спустилися? З іншого боку, користі від нас небагато – ми недосвідчені й під надто великим враженням. Та на серці було важко.

Блискавки і грім супроводжували весь наш спуск. Перед самою галявиною ми заблукали у морені й понад годину бродили серед величезних кам’яних брил під звуки грози, не розуміючи, де ми. Коли нарешті вибралися, і опинилися на своїй галявині, сили раптово скінчилися. Стас розклав намет, я принесла води з джерела. Поїсти ми так і не змогли. Провалилися у сон.

Вранці розбудило сонечко. Запитання один до одного «Ти як?» викликали усмішку. Ми почувалися живішими, ніж тиждень тому. Виповзли з намету, приготували сніданок, розклали на камінчиках усі свої речі та просушили їх.

– Погода гарна і вертоліт не літає, – зауважив Стас. З ними все добре…

Я переконувала себе, що це правда.

До міста ми йшли мовчки, з почуттям вдячності і захоплення цією невимовно красивою горою.

Наступної ночі у Местії я довго не могла заснути, хоча лежала у м’якому теплому ліжечку. Нарешті мені почало щось снитися, і раптово у сон увірвався епічний кадр, ніби я зависла на вертикальній льодовій стіні та дивлюся, як з тріском виривається льодобур, на якому я застрахована. Деталізація зображення була, як у голлівудському кіно. Я вже відчувала вільне падіння у безодню, коли підскочила на ліжку, ніби від електричного струму. Саме в цю мить я визнала, що подорож виявилась для мене неабияким потрясінням.

Я відчувала якесь прояснення, як того ранку, коли розірвалося небо і поміж хмарами за нескінченними гірськими хребтами з’явилося сонце. Мені здавалося, що у ці хвилини я знаю про життя та про себе трохи більше, ніж раніше. Ніби розум очистився і почуття стали реальнішими. Я майже бачила якийсь примарний орієнтир, куди мені треба рухатися та як змінюватися.

Хоча вже завтра, у затишному кафе, хтось наповнить мій бокал грузинським вином, я буду в безпеці. Усе забудеться і повернеться на своє коло. Історія буде обмежуватися словами – досвід, час, погода, повільно, не дуже складно, сподобалось…  Мені буде здаватися, що все так і було. Але цієї ночі мені хотілося лише одного – затримати це відчуття й жити із ним далі. А найцінніше було те, що мені насправді хотілося жити…

 

Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думки, висловленої у матеріалі.

 

Залишити відгук

Залишити відгук