1
Його діалогам з містом: у книгах, фото, чи просто на вулиці зачаровуєшся, посміхаєшся та дивуєшся.
Відомий публіцист, чернівчанин, людина, яка живе не просто в Чернівцях, а Чернівцями. Він любить місто і взаємнішої любові, повірте, ще треба пошукати. Часто просто зачаровуєшся його діалогами з містом: у книгах, фото, чи просто на вулиці. І це не кіно, не міф – це справжність і щирість. Найцінніше, що може бути. Любити. Відчувати. І говорити про це.
Про улюблені вулиці Чернівців, спогади, друзів, музику і КВК. Розпочинаємо невелику прогулянку від театру Ольги Кобилянської. І йдемо просто містом. З вулиці до вулиці, від будинку до будинку.
На розі Котляревського та Шиллера
Люблю сюди приходити. Тут відчувається особлива, приємна енергетика. Цей простір від вулиці Шиллера до Лесі Українки дуже подобається. Біля театру був кований, австрійський парканчик. Він страшенно мені симпатизував. Навіщо його забрали, невідомо.
Знаєш, на кого місто починає бути схожим? На колишнього депутата Верховної Ради з провінції, який перестав бути депутатом і так собі живе. Повернувся в провінцію. Нікому не потрібний, живе забутий всіма. Колись йому підкорялася столиця, а потім він повернувся до себе додому. Це символ занедбаного нашого міста. На жаль. Мені дуже сумно від цього.
Театральна – одна з найгарніших, унікальних площ Європи. Однак Соборну не довели до краси. Туди не можна пускати особливо наших архітекторів, але площа очевидно не завершена. Я пам’ятаю інші Чернівці. Були недоліки, але так, щоб небілений фасад, щоб дерева росли на даху – це був би великий скандал. Я не кажу, що все було ідеально, але такого не могло бути. Не могло бути засклення самобутніх колоритних балконів у центрі міста. Тепер, хто що хоче, те й робить… Коли в мене є настрій, фотографую різні вулиці, різні місцини Чернівців. Коли переглядаю фото з 2006 року, бачу очевидну деградацію.
А фотографую суто для себе. Цікаво спостерігати зміни. Із позитивних – це вигляд вулиці Кобилянської після ремонту. Вона стала кращою.
Палац Академічний
Це був будинок культури студентів університету. Ми грали тут у КВК. Поряд вулиця Лесі Українки – одна з найшикарніших вулиць, і, на жаль, недооцінених. Архітектура тут дуже гарна, несподівана і не схожа на іншу. Це був один з найаристократичніших районів. Тут збереглися австрійські стовпи, а колись була навіть перша австрійська електростанція. Вулиця Київська поступово переходить в Рошу і в своїй унікальній автентичності містить дуже багато таємниць. Їх треба обов’язково зберегти.
КВК і «Театр абсурду»
Гумор – це відповідність сучасності. Це тимчасова річ. Так само, як мода. З 2-го курсу ми почали грати КВК. Називалася наша команда «Театр абсурду». Це однозначно був кайф. Усе поступово закінчилося, і такий період неможливо повторити. Наразі всі інші, але тоді цей період був чудовим. На наші виступи йшли натовпом, через знайомих шукали квитки, чи запрошення. Не було навіть де яблуку впасти. Це була така віддушина. Слава була неймовірна. Своїх дівчат ми приводили за три години до початку виступу, щоб вони могли зайняти місця! Ми часто виступали з командою медінституту. Одного разу вони не прийшли на гру. Через вільнодумство, чи ще чогось, але йти їм заборонив ректор. Тоді наш «Театр абсурду» розділився на дві команди і відіграли за двох. Гумор допомагав вижити в тому ідеологічному маразмі. Що цікаво – нам багато дозволялося. Не знаю ким, але дозволялося. Нас ніхто не чіпав. Були навіть бонуси за активне громадське життя.
Жартували про різне: професор-студент, історичні теми. У мене донині зберігається гітара, на якій тоді грав. Мій друг – Женя Левицький пам’ятає навіть всі мелодії того часу. Де б не були зараз учасники нашої команди, усіх нас пов’язують спогади про студентські роки.
У бібліотеку – щодня, до ресторану – раз у місяць
В університетській бібліотеці (вул. Лесі Українки) проводили цілі дні. Тут зав’язували знайомства, призначали побачення. Внизу був буфет, де можна було перекусити. Так ми замовляли літературу, конспектували, спілкувалися. Тоді особливо не було куди ходити. Основна розвага – кіно, або танці в гуртожитку.
До ресторану йшли раз у місяць: за 5 рублів на двох. Найкрутіший ресторан того часу – «Дністер». Дуже любили всі ресторан й на залізничному вокзалі. Він був шикарним. Готували купати – смачні грузинські сосиски. Смакота! У середині 80-х, на Кобилянській з’явився бар Галлея, іноді там бував. Користувався популярністю й «Київ», пізніше з’явився ресторан «Чернівчанка». А в ресторані «Театральний» (тепер«Zoneof #Secret») – у мене було весілля. З дружиною познайомилися в університетські часи, під час відпочинку у Валя Кузьмін. Вона навчалася на філологічному. Два роки зустрічалися і в 1978-му одружилися.
Сквер біля «Сорбонни»
Дуже подобається цей сквер. Я вчився поряд – на фізфаці. Тоді сквер був без пам’ятника і «Сорбонни», але із залишками басейну. Води там ніколи не бачив, але колись була. У цьому сквері проходили всі перерви.
Біля фізфаку був, і добре, що й зараз збережений – парканчик. Під час перерв ми сиділи на ньому, як горобці. І коли йшли дівчата з філфаку, з ін’язу, хтось з них міг зіштовхнути нас. Сміялися. Було весело.
Дуже люблю також Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації. Теж там часто буваю.
Від Гете до Університетської
Тепер ця частина вулиці ожила. Тут, де ресторан «Beluga», була нотаріальна контора. Більше нічого не було – просто прохідна місцина. Прикрашає вулицю тепер виноград. Колись взагалі було багато винограду в місті. Особливо на вулиці Кобилянської.
Обурює, що дозволяють нехтувати тротуарами. Ніколи такого не було, щоб сходи, поручні розміщували на тротуарі. Так не може бути! Ми йшли вчотирьох поряд. Тепер й одному не зручно. Не знаю, хто це дозволив, але це неправильно. Рано чи пізно це доведеться прибирати. Правда, не знаю коли. Щось порядку в місті немає зовсім.
Супермаркет дитинства
Магазин «Зорька» – це супермаркет мого дитинства. Ще не було готелю «Буковина», а «Зорька» вже була. Там, де «Райффайзен», також був продуктовий магазин, в який приходив за хлібом. А в «Зорьку» за ковбасою ходили і маслом. Особливо за шоколадним маслом, коли воно з’явилося. Також на Проспекті є кілька таких магазинів того часу. «Світанок», наприклад. Мені дуже шкода, що немає зараз тютюнового магазинчика на Кобилянської. І я б зберіг «Берізку», повернув би їй того автентичного вигляду, в якому вона була. Це важливо.
Нові райони міста
Найулюбленіший – Проспект. Тоді це була просто вулиця Чагорська з маленькими будиночками. На початку 60-х багато людей жили в підвальних квартирах. Комунальне житло було, м’яко кажучи, таке собі. Завдяки розбудові проспекту, мешканців поселили хай в «хрущовки», але в якісні, власні квартири. Проспект виростав фактично на моїх очах. У той час я навчався в старших класах. Ми гуляли і від кожної прогулянки з’являлися все нові й нові враження – виростали новобудови. Це була ознака часу, яку не можна викреслювати і говорити, що все було погано.
Парк Шевченка
Він майже не змінився. Вихідними із задоволенням прогулююся у парку. Там дуже багато спогадів. Ми недалеко жили і там фактично пройшло дитинство. Парк у нас унікальний. Якщо думати, що там просто насадили дерев, то це не правда. Сергій Осачук та інші історики знають, як це все було: запрошували фахівця, який визначав розсадку дерев, добре знав, скільки які дерева живуть. Правда, тепер цим питанням майже ніхто не переймається.
Вулиці Фрунзе, Федьковича…
На Фрунзе жив мій друг Данило Яневський. Познайомилися у КВК десь у 1974-му, коли робили збірну команду до 100-річчя університету. Він вчився на істфаці. Це мій товариш №1 ще з тих пір. З початку 2000-х спілкуємося щодня, де б хто не був. Ще один товариш – Женя, який працює зараз в посольстві Румунії. А там, де тепер церква адвентистів, (вул. Університетська) була редакція радіо «Люкс», і працював мій друг Богдан Онуфрик. З радіо, власне, й розпочалося наше спілкування.
Дворик Сергія Лопатюка
Науковець-фізик, фотограф Сергій Лопатюк жив на вулиці Худякова, 3. Дуже часто ходжу його двором, оскільки живу недалеко. У тому дворику було зроблено багато світлин… Часто збиралися. У нього був хороший програвач. Через Юрія Бурбака діставав найновіші диски. Сергій захоплювався фото, але тоді я не міг подумати, що це для нього буде мати таке значення. Він був дуже талановитою людиною. Не тільки як фотограф, але й як науковець. Він як яскрава комета. Пронісся і згорів. На жаль.
Музика і місто
Частина молоді повертається до музики і ритмів нашого часу. Думаю, та музика мого покоління – вона щось означає і зараз. Вона не забута. А ритм, в якому живуть Чернівці – це ритми класичної музики, віденської музики. Не спостерігаю якихось явищ в українській сучасній музиці. Данилу Яневському от подобається «Океан Ельзи». Для мене – це гнітюча музика. Припускаю, що це явище, але вже на спаді.
Де не подобається бувати в Чернівцях?
Не люблю «Южку», вулицю Комарова. В моїй уяві, це не місто вже. Не хочу образити людей, які там живуть. Просто мені там не подобається. Пізно відкрив для себе Садгору. Хоча вона дуже цікава і особлива. Мені подобається дивитися, як змінюється місто. Наприклад, вулиця Стасюка. Колись ми йшли з гуртожитків, там було пусто. Тепер – цілі «шанхаї». Не знаю, чи це добре. Але ця частина міста живе якимось своїм, особливим життям. 
Будуть повертатися
Людина, яка вперше, чи вдруге приїжджає до Чернівців, зачаровується містом.
Якось у 2008 році Юлю Тимошенко привезли в Чернівці, на Центральну площу. Перше, що вона сказала: це Європа. І це правда. Настане час, коли відремонтують все і буде так, як я хочу. Наразі цей процес дещо затягується. Але він обов’язково настане. Влада не скоро все зробить, та спільними зусиллями мешканців все вдасться. Наприклад, на вулиці Першотравневій, один чернівчанин знайшов гроші, частково вклав свої і відремонтував будинок. Колись все місто буде таким. Є мешканці, які своїм коштом реставрують двері у під’їздах. Це хороші приклади.
Коли наші друзі євреї їхали, ми прощалися назавжди. Хто міг уявити, що через роки вони зможуть приїхати сюди, а ми туди. Тоді їхали назавжди. Знаєш, скільки сліз бачив чернівецький вокзал, скільки останніх поцілунків?…
Я впевнений, що люди будуть повертатися сюди. Не просто в гості, а жити. Ті, що виїхали за кордон, їхні діти. Це місто для життя. Коли ти приїжджаєш, живеш і насолоджуєшся. Читав, що треба раз на 3-4 роки змінювати рід занять, в тому числі і місто… Та я не уявляю, як можна змінити місто. Я тут живу, тут все рідне, знаю кожен закуток.
«Этот город еще будет блестеть от счастья?»
Буде обов’язково. Це місто витончених натур, місто інтелігентне, неквапливе і поважне. До цього воно й вернеться. Воно таке від природи і рано чи пізно воно буде таким. Я вірю в це…
Альона Чорна
