Румунський барон буковинських ромів. Про Ґіру та спільноту без ідентифікації

Після масових нападів на ромів «Шпальта» вирішила перевірити, чи безпечно цій спільноті на Буковині, наскільки вони соціалізовані та яким є їхнє життя тут загалом.

Наприкінці квітня представники націоналістичної організації С14 прогнали ромів з табору на Лисій горі в Києві та знищили їхні намети й речі.

9 травня невідомі спалили табір ромів поблизу Львова, поліція розслідує цю пожежу як хуліганство.

22 травня невідомі особи зі зброєю напали на ромський табір у селищі Велика Березовиця поблизу Тернополя. У таборі на момент нападу було семеро дорослих і 33 дитини.

7 червня представники Нацдружин потрощили намети у таборі ромів у Голосіївському парку в Києві, поліція відкрила провадження за статтею «хуліганство».

У ніч на 24 червня невідомі в масках напали на табір ромів на околиці Львова. У результаті нападу одна особа загинула, четверо травмованих.

Після масових нападів на ромів «Шпальта» вирішила перевірити, чи безпечно цій спільноті на Буковині, наскільки вони соціалізовані та яким є їхнє життя тут загалом.

Але щоб поїхати до ромів, треба їх спочатку знайти.

В управлінні культури Чернівецької ОДА нам надали лише кількість ромів в області згідно із переписом 2001 року. Так, на Буковині тоді налічувалося 97 представників ромської національної меншини, і проживали вони дисперсно (тобто в різних частинах області), переважно в Сторожинецькому та Хотинському районах. Певна частина національної спільноти ідентифікує себе як румуни, – йдеться у відповіді на інформаційний запит до управління.

Відповідь на інформаційний запит «Шпальти» управління культури Чернівецької ОДА

Та неофіційно нам розповіли: на Буковині осілі роми живуть у декількох селах. Серед них – Зруб-Комарівський та Давидівка, що в Сторожинецькому районі.

40 кілометрів від Чернівців і 30 кілометрів до румунського кордону – тут шукаємо буковинських ромів.


Зруб-Комарівський

Приїхавши у село Зруб-Комарівський, спершу йдемо до сільської ради.

«Так, у нас живуть роми», – відразу відповідає нам працівниця сільської адміністрації. У товстому реєстраційному журналі дівчина шукає кількість ромських мешканців Зрубу-Комарівського, водночас відповідаючи на наші питання.

«Усі роми, які живуть у Зрубі-Комарівському, офіційно тут зареєстровані. У нас населення – 1902 людини, серед яких 575 осіб – ромської національності. Роми у нас офіційно не працюють, а їдуть «на заробітки» за кордон, а також продають церковні товари. Ромські діти відвідують школу в нашому селі. Також ще одне ромське поселення розміщене у селі Давидівці, що одразу за Зрубом-Комарівським. З ромами ми живемо у мирі, жодних конфліктів не маємо».

Дівчина виходить провести нас до подвір’я, над яким переплелася виноградна лоза. Вже там дає настанови, як знайти ромів: «Їдьте головною дорогою до магазину «Мрія». То – центр їхнього поселення».

Послухавши поради працівниці сільради, прямуємо до «Мрії». Через декілька сотень метрів дороги без будинків потрапляємо в іншу частину села – помітно біднішу.

Як нам і казали, «Мрія» – у центрі. Невеликий темний магазин повністю заповнений товарами – від бананів до прального порошку. За ним і прийшов чоловік з сонною дитиною на руках.

Продавець у магазині пан Степан розпитує чоловіка про життя, поважно вираховуючи решту. Говорити з нами покупець відмовляється, немає часу: «Питайте Степана Івановича, він про нас усе знає».

Розмірено видихаючи цигарковий дим біля дверей магазину, Степан Іванович описує те, що бачить тут щодня.

«Роми зі Зрубу-Комарівського ромської мови не знають. Вони спілкуються румунською, знають українську. У нас роми – осілі. Усі – з українським громадянством. Усі в роз’їздах: у Польщі, Росії, Німеччині. Беруться там за будь-які роботи. Ось скоро група ромів їде працювати двірниками.

У Зрубі-Комарівському є приблизно десять ромів, які кожен день їдуть просити милостиню на Калинівський ринок у Чернівцях. «Ми не крадемо, ми просимо», – пояснюють вони.

Наші роми «старшого» не мають. Барон є у Давидівці, його кличуть Ґіра або Гріша. Він – найбагатша людина в спільноті. Має свою друкарню. Ґіра постачає товари, і наші роми потім возять їх в Росію.

Що вони транспортують, точно не знаю. Загалом, церковні вироби, які потім продають у монастирі».

Степан Іванович сьогодні підприємець, а колись був учителем. Питаємо, чи не дискримінують у школі маленьких ромів.

«Проблеми є, бо ромські діти здебільшого не хочуть вчитися. Але між собою учні дружні. На слово «цигани» вони не ображаються. У нас люди мирно живуть.

Раніше був інтернат, в який віддавали дітей, котрі не хотіли вчитися. Та тепер його закрили».

Степан Іванович докурює другу цигарку та повертається у «Мрію» до нових покупців. На прощання киває нам на будинок навпроти: «Тут живе жінка з чотирма дітьми. Може, вона вам більше розповість».

Подвір’я багатодітної матусі – з недобудованим парканом, у тіні від старого горіху, зі зграєю білих каченят за будинком.

Жінка гойдає на руках малюка, стурбована несподіваними гостями, але привітна та відкрита. Питаємо Ірину, як живеться людям.

«Село займається бізнесом, кожен має свій заробіток. Їздять працювати за кордон, зараз збирають малину і продають у місті. Я теж їжджу «на заробітки», доглядаю за своїми дітьми та малюками сестри: Даніелою, Катею, Кірілом, Дімою, Яною, Пауліньйо. Зараз, як і всі, збираю дітей до школи.

У нас немає особливих традицій, іншої кухні. Готую дітям борщ, картоплю з салатом, м’ясо, вермішель, яйця, що є».

Питаємо про самоідентифікацію, як називає себе спільнота в Зрубі-Комарівському: толерантним словом «роми» чи побутовим – «цигани»?

«Ми – українці. У нас таких людей, як ці «справжні цигани», немає. Я з дітьми говорю молдавською. А тих людей сама боюся, коли бачу їх у місті».

Діти, визираючи з будинку, кличуть маму всередину. Поки ми розмовляли, біля подвір’я Ірини вже зібралися декілька хлопців – розглядають приїжджих. Один з них – родич Іри. Жінка пропонує поговорити з юнаком. Питаємо хлопця, як заробляє на життя.

«У нас одружуються у 19-20 років. Мама і тато купують молодятам мікроавтобус, щоб вони «розжилися», почали себе забезпечувати. Тоді у Чернівцях купуємо ікони, свічки, образки, оксамит та продаємо їх за кордон».

«У барона Ґіри купуєте?», – питаємо.

«Він – не барон. Він постачає товар. Ґіра їде в Китай, звідти привозить дешевші вироби, які потім купують у Латвії, Румунії, Молдові. Ми ж їх мікроавтобусами возимо в Росію. На митниці платимо фурам, щоб перевезли через кордон. Самі ж їдемо пустими. А потім продаємо монастирям.

Ми – не роми. Ми говоримо румунською, знаємо українську».

Спантеличені йдемо далі. Нас супроводжують малі хлопці, питають, «з якого каналу» та «як записані в «Фейсбуці»». Біля «Мрії» зустрічаємо колоритну пані Лікерію Іванівну, яка сама викликається розказати про «будні ромів».

«Я – з Готарської вулиці. Там живуть дуже добрі, милі люди. Не сваряться. Усі працюють на мене. Шиють, виготовляють ікони, роблять гайданчики (натільні хрестики – авт.). Возять бусами в Росію. Маємо в селі 200 бусів. Багато людей їздять у Польщу, бо наш президент роботи не дає. Але коли президентом стане Зеленський, то буде дуже добре. А за Юлю я голосувати не буду».

Прощаємося зі зруб-комарівцями та вирушаємо в Давидівку.

То що це за спільнота, яку кличуть «роми», яка називає себе українцями, а між собою говорить румунською? Вирішуємо запитати у Ґіри.

Давидівка

У Давидівській сільській раді нас зустрічають не так привітно, як у Зрубі-Комарівському. Тут працівниця тримає нас на порозі адміністрації та спочатку розпитує, що і для чого нам потрібно.

«У нас немає ромів, це румуни», – одразу відказує вона. Питаємо, хто ж такий Ґіра. «Та, напевно, барон…».

Біля сільської ради зустрічаємо поліціянта. Він також знає Ґіру, і погоджується пояснити, де той живе: «Ви зорієнтуєтеся, де будинок барона: файна обгороджена будівля, багато камер».

Намотуючи кола давидівськими дорогами, виїжджаючи з села у ліс і повертаючись назад, майже втрачаємо надію знайти помешкання барона. Ніде немає цього очікувано розкішного маєтку з високим парканом та безліччю камер. Нарешті, купуючи каву в невеличкому магазині на краю села, дізнаємося, що Ґіра живе поруч, через три будинки.

Їдемо до Ґіри!

Паркан тут кований, подвір’я вистелене плиткою. За парканом на ланцюгу прив’язаний собака, трохи погавкує, водночас привітно махаючи хвостом. Декілька відеокамер таки є, але будинок – далеко не замок, як ми уявляли. На його ґанку кипить робота: троє жінок та двоє чоловіків запаковують церковні товари в паперові коробки.

Пояснюємо: ми – журналісти, хочемо дізнатися, як живе (і чи взагалі живе) ромська спільнота в селах Зруб-Комарівський та Давидівці. І ось місцеві направили нас до вас, до їхнього барона.

Відповідь – голосний сміх «барона» і його оточення.

Ґіра, точніше Григорій, приватний підприємець, який має кілька компаній, виготовляє, а також закуповує за оптовими цінами у Китаї церковні товари, друкує ікони і продає їх у Чернівцях та за кордоном, вільно спілкується англійською.

У простому одязі разом з сім’єю та найманими робітниками він запаковує товари для якогось храму. Григорій забороняє робити фото і відео («Не пишіть мене, бо маю багато знайомих!»), проте погоджується зробити перерву, щоб пояснити нам, чому тут усі його кличуть бароном.

«Я – не барон, я підприємець. Я роздаю на реалізацію товар місцевим. Тому вважаюся у них «старшим».

Тут ромів немає, тут живуть румуни. Через що це поселення колись назвали «циганським»? Близько ста років тому роми, які жили тут, виготовляли дерев’яні ложки та плели кошики. Це вважалося «циганським» ремеслом, яке наші пращури-румуни перейняли. Тому нас і прозвали «циганами».

До того ж, дуже багато наших людей колись були волонтерами в церкві. Вони просили милостиню для храму, а частину грошей залишали собі».

Дружина Григорія, запалена темою, веде нас на пагорб на краю подвір’я, звідти видно вершини гір.

«Тут у нас дві гори: перша – у селі Гільча, а друга – вже в Румунії. Наші діди і прадіди – румуни. Посій пшеницю – зійде пшениця. Посій жито – зійде жито. А посій румунське насіння – зійде румунське насіння».

Питаємо, чому ж дехто зі спільноти й сам себе кличе «ромом».

«Колись тут люди дуже погано жили, без румунських шкіл були неосвічені. Таким байдуже, як їх назвуть.

Яке життя в нас? Тяжке. Люди важко працюють. Може, колись місцеві чимось іншим промишляли. Але 25 років тому їм показали іншу стежку. Ми розпочали свій бізнес.

Місцеві шиють весільні плаття, виготовляють церковні товари, роблять євроремонти, будують. Є й такі, що їдуть працювати за кордон.

Життя змусило окремих людей просити милостиню. Вони не знають іноземної мови, щоб поїхати на заробітки. Є й такі, що не вміють писати.

Колись у Чудеї була румунська школа, але її закрили. Діти не мають, де вчитися. Немає румунських класів.

Найбільша проблема – освіта. Дитину до п’яти років вчать говорити румунською, а в школі треба говорити українською. Якщо тебе ще й кличуть «циганом», неважко заплутатися, хто ти є».

Про «справжніх» ромів на Буковині для «Шпальти» розповідає науковець Ігор Буркут.

«Кочові роми на Буковині з’явилися, вірогідно, ще у другій половині ХІІІ століття, а перша письмова згадка про осілих ромів відноситься до 1434 року. До 1774 року, коли край був у складі Молдавського князівства, роми (або цигани, як їх називало місцеве населення) почали осідати у різних буковинських селах.

Саме у Молдавському князівстві були навіть цигани-кріпаки – унікальне явище в історії. Засновник Молдавської держави Штефан Великий у XV столітті подарував дві циганські сім’ї монастирю Молдавиця. Коли Буковина перейшла під владу Австрії, кочових ромів звідси витіснили у Молдову, залишилися тільки осілі. Вони оселялися, як правило, на околиці села (русинського – тобто українського, чи румунського) у дуже бідних хатках без господарських будівель, подвір’я, саду і навіть огорожі.

Більшість ромів займалися ремеслами – робили дерев’яні ложки, працювали ковалями чи музикантами. Землеробство або тваринництво їх не дуже приваблювало, за виключенням конярства. А їхні жінки жебракували або гадали. Роми зберігали свою мову, але з місцевим населенням спілкувалися румунською чи українською мовою. Вони вважали себе православними, відвідували церкви, але основ православ’я глибоко не знали, зберігаючи багато старовинних забобонів.

Місцеве населення вважало, що роми за своєю натурою є злодійкуватими, тому називали їх «циганами» – образливим слівцем, що означає «злодій, шахрай». У той же час цінували працю ромів-ковалів, які вміли не лише коней підковувати, але й робити сапи та інші потрібні у господарстві речі. Цінували також працю «лінгурарів» – майстрів з виготовлення дерев’яних ложок. А ромських музик, співаків і танцюристів постійно запрошували на різні сільські свята й урочистості».

 

Оксана Чорна

Олександр Білоус

Фото та відео Юлії Драган

 

 

Залишити відгук

Залишити відгук