Чому яскраве волосся одразу робить тебе геєм чи лесбійкою. Історії двох людей

У кожної людини є свої «за» та «проти» щодо теми ЛГБТ. «Шпальта» пропонує вам прочитати історії двох героїв та, не шукаючи негативних підтекстів, зрозуміти позицію кожного.

Андрію 20. Він гомосексуал. Розповідає про ступінь толерантності, чому провів юність в інтернеті та як жити в суспільстві, де не можеш взяти кохану людину за руку.

«Мені завжди подобалися хлопці»

Чогось особливого в моєму житті немає – університет та робота. Наразі працюю у сфері продажу, до цього часу викладав англійську мову та навчався на кафедрі зарубіжної літератури в ЧНУ імені Юрія Федьковича. Окрім цього, я граю на фортепіано, якщо це трохи доповнить картину мого бекграунду.

Моя історія родом із дитинства, тоді мені було 10-11 років. Чомусь так сталося, що мені завжди подобалися хлопці, щось на кшталт внутрішнього конфлікту. Так буває. У школі виявляти свою симпатію не було можливості, а період перших побачень почався у більш свідомому віці (16-17).

 

«Свою юність я провів в інтернеті, там і почав спілкування з ЛГБТ-представниками».

 

Якось мене побили неповнолітні з локальної групи, типу «модний вирок». У поліцію я не пішов, був дуже наляканий. В Україні багато таких випадків і, на жаль, відбуваються вони дуже часто.

Якщо говорити про порушення моїх прав, то я розумію, що одного разу справа дійде до одруження (все може бути), спільного майна і навіть заповіту. Я дуже сподіваюся, що до того часу, коли мені доведеться вирішувати ці питання, законодавство, як і суспільство, змінить свою думку.

«Бабуся прийняла мене»

Батьки знають, що я гей і ставляться до цього дуже спокійно (якщо не враховувати підліткових історій: мене декілька разів водили до психолога, але він більше працював з мамою, ніж зі мною). А бабуся іноді каже, що було б добре, якби я знайшов собі дівчину, проте для неї важливе моє щастя. Вона прийняла мене.

Зараз у мене є хлопець. Ми познайомилися в кафе (таке вперше трапилося в моєму житті), а не в інтернеті. Спільні теми для обговорення та якийсь зв’язок виник з перших секунд. Наші стосунки не відрізняються від інших. Ми проводимо разом час, ділимося враженнями та просто спілкуємося. Подивимося, що буде далі.

Для нас не є проблемою гуляти містом, проблема зовсім в іншому, наприклад, взятися за руки або ж поцілуватися на публіці. У ту мить одразу виникає чимало сумнівів та страх, що хтось може щось зробити.

У наших стосунках ніхто не домінує – існує якась локальна демократія. Мій хлопець поважає мої рішення, а я його. Якщо ж питання стосується нас обох, то ми обговорюємо це та вирішуємо разом, як вчинити.

 

«Кохання – це розділяти з кимось свій час та одночасно поєднуватися з іншою людиною. Розповідати про минуле і будувати спільне майбутнє».

 

Для мене важливо постійно розвиватися – у професійному та особистому плані, збагачуватися новими знаннями, навичками, які допоможуть мені в майбутньому.

«Слово «гей» для мене не є образливим»

Сьогодні в Україні є два варіанти: або ти ховаєшся і живеш більш-менш комфортно, придушивши власну гордість, або ж говориш про це відкрито та борешся на кожному кроці. На жаль, це так. У Європі, звісно, комфортніше в цьому плані, проте для того, щоб переїхати в іншу країну, необхідно багато ресурсів. До того ж, ти завжди там будеш емігрантом, а земля і країна буде не твоя.

Я не злюся на людей, які мене ображають, або ведуть боротьбу з нами і нашим товариством. Їм необхідний зовнішній ворог, щоб виправдати власні невдачі.

Слово «гей» для мене не є образливим. Це все одно, що кішку назвати кішкою. Є інші слова, які ображають, згадувати їх я не хочу.

 

«Я не хочу жити в суспільстві, де кохану людину не можна взяти за руку і так гуляти вулицею»

 

Це ж природно, як схід сонця. Для мене ж це завжди пов’язане зі страхом і усвідомленням боротьби за можливість це зробити.

 

Христині Бахур 29 років. Вона лесбійка та феміністка. Розповідає про страшне слово на букву «Ф», чому яскраве волосся одразу робить тебе геєм/лесбійкою та про (не)толерантні Чернівці.

«Жити в шафі страшно, там зовсім немає свободи».

Я народилася в Чернівцях, навчалася на українській філології, читала багато світової літератури, у якій змогла побачити інші альтернативи гетеронормативності. Тішуся, що в університеті я зрозуміла багато речей. Для мене було необхідністю і шаленим полегшенням віднайти себе та розуміти, що можна любити не лише чоловіків.

Я у стосунках із дівчиною вже 12 років. Ми познайомилися на сайті знайомств в інтернеті, коли ще не було ВКонтакті та Facebook. Одразу домовилися про зустріч, після якої не розлучаємося. У наших стосунках немає такого поняття, як домінування. Насправді це міф. Його нам теж навіює патріархат, як і те, що чоловік головний, а жінка має бути покірною. Ми рівні. Рішення приймаємо разом. Знаходимо компроміс, бо неможливо, щоб у нас на все були однакові погляди.

 

«Кохання – це свобода. Свобода бути тим, ким ти є у партнерстві з іншою людиною. Це два фундаменти і два різних будинки, але зі спільним садом для прогулянок».

 

Наразі у нашому суспільстві дуже важко бути відкритою, але це життєва необхідність. Жити в шафі страшно, там зовсім немає свободи. Більшість намагаються знищити інакшість, забувають про будь-які людські якості та перетворюються на звірів. Я думала, що часи інквізиції давно позаду, але ж ні. Дискримінація є усюди. Нам навіть під час оренди житла необхідно щось вигадувати – про нібито подругу чи сестру.

«Страшне слово на букву Ф»

Батьки знають про мою сексуальну орієнтацію. Щодня я пояснюю, за що борюся. Батькам складно зрозуміти, бо це не їхня війна. Проте я вдячна мамі за те, що вона знайшла в собі сили прийняти і любити мене та мою партнерку.

Для мене важливо, щоб до мене зверталися з використанням фемінітивів. Фемінізм – це страшне слово на букву «Ф». Це рівність, до якої в Україні ще дуже далеко. Рівність у заробітній платі, у ставленні роботодавця до твоїх професійних якостей, а не статевих органів. Мені сумно, коли люди кажуть, що немає за що боротися.

Сумно, коли плаче маленький хлопчик, якому кажуть: ти ж не дівчинка, щоб плакати. Тобто, для людей сльози – це слабкість, а слабкість лише для дівчат? Мій особистий фемінізм полягає у тому, що я не хочу бути «над», але я повинна стояти «на рівні».

«Яскраве волосся одразу робить тебе геєм/лесбійкою»

Після маршу рівності у Києві надзвичайно небезпечно було ходити вулицею з будь-якою символікою та навіть яскравою зовнішністю. Адже якщо у тебе яскраве волосся, то ти одразу гей/лесбійка.

Після маршу ми поверталися додому у компанії хлопців з фарбованим волоссям. Дорогою зустріли молодиків, вони агресивно горланили: «Ти чоловік чи жінка!?». Тоді нас врятувало метро, в яке ми швидко забігли.

Моє рідне місто Чернівці вже нетолерантне. Влада тут говорить про європейські цінності, запрошує на круглі столи, засуджує насилля, проте це тільки на папері. У реальному житті поліція співпрацює з ультраправими.  Вважаю, що для них ЛГБТ-спільнота – це не люди.

 

«Для мене важливо бути собою. Робити те, що важливо мені, не зважаючи на думку інших».

 

 

Ярослава Дерев’янко