0
Там, де пустир став пантеоном. Репортаж із поминальної неділі на Центральному кладовищі Чернівців.
Найдобріший. Жвавий, незупинний. Впертий і вольовий.
Був.
Це не про одну людину. Це чи не про кожного військового, хто знайшов спокій зараз на Центральному кладовищі Чернівців. Про мертвих згадують тільки хороше. Але болить, коли слова повторюються. Наче на один копил. Найсвітліші — пішли першими. Залишили цей світ заради свободи, якої ми досі не відчули.
У поминальну неділю на цвинтарі сонячно. Над могилами майорять синьо-жовті прапори. Чорно-білі надгробки відвідувачі розбарвлюють квітами — свіжими нарцисами, які продають бабусі на вході. Деякі могили просто тонуть у цвіті.
Для кладовища тут людно й незвично гамірно. Одні родини жваво їдять біля могил і діляться спогадами з усмішкою. Інші приходять помовчати. Разом чи наодинці — побути поруч і згадати.
Одразу на початку цвинтаря, біля могили Валерія Сеітова, сидить його брат Віктор. Ветеран з ампутованою ногою.
Віктор каже тихо, майже собі: «Віддав би все, щоб помінятися з ним місцями».
Поруч із ним біля могили — мати загиблого та кохана. А ще хлопчик трьох років. Він бігає між могилами, а потім зупиняється і починає уважно протирати серветкою блискуче покриття пам’ятника — від пилюки, яку ніхто інший не помітив.
— Як тебе звати?
— Тьома.
— А тата як звати?
— Папа…
Тьома знає тата лише за фотографіями. Валерій знав, що в нього народиться дитина, але так і не встиг дізнатися, що це — син.
Жити любив, каже Віктор. І людей — своїх, чужих — байдуже. Допоміг хлопцю з ДЦП виїхати з Маріуполя, коли вже майже нікого не лишилося. Якби не він — невідомо що було б.
Потім Віктор замовкає і обводить рукою навколо.
— Бачите? Там, де зараз хрести, був пустир. Болото. Грязюка. А зараз місця немає.
Йдемо далі. Позаду лишається Тьома, а мені в око впадає жінка зі світлим волоссям, що неспішно запалює свічку на могилі неподалік. Ніна приходить сюди майже щодня.
Сім місяців вона сподівалася, що син у полоні. Навіть коли її просили здати ДНК вдруге — надія не відпускала.
«Я іноді чую, що повертаються хлопці, яких уже поховали. Деколи прийду і кажу: «Чого я сюди прийшла? Тебе ж тут немає. Ти десь, але не тут. Може, ти втратив пам’ять?»
Олександр Боднарчук був єдиним сином у матері. Зараз вона одна — інших родичів не залишилося.
«Раніше я все йшла з роботи або з лікарні — проходячи повз, дивилася на вікна. Світло горіло. Я знала, що він удома. А зараз лишилася ця звичка. Звідки не йшла б — дивлюся на четвертий поверх».
Ніна запрошує сісти поруч. Хоче, щоб про сина знали. Він у неї був незвичайний.
«Коли чую, як хтось грубо говорить із батьками — мені просто холодно стає. У нас такого ніколи не було. Він завжди поважав. Завжди писав мені: «Мама, привіт!» — і слово «мама» завжди з великої літери…»
***
Коли прощаємося з Ніною, погляд вихоплює сусідню могилу — вона схожа на маленьку яскраву оранжерею. Букети свіжих квітів. Усміхнений чоловік на фотографії під хрестом. І цукерки для нього, й тарілка з гронами винограду.
Біля могили в тиші сидять рідні. Коли ми підходимо, жінка підводить очі. Мені хочеться розпитати про життя цього військового — Артура Калуцького. Але розмова, як і майже завжди тут, починається зі смерти. Говорить мама Артура.
«Рік тому це сталося. 13 квітня, саме на Вербну неділю. Їхній автобус проїжджав через самісінький центр Сум. І касетний удар… Двічі, з інтервалом».
Артуру було 39. Десять із них він віддав війні — з 2015-го, пройшов усе АТО, служив у 82-й бригаді.
— А що він любив за життя? — питаю, киваючи на принесені гостинці.
— Їсти любив. Виноград дуже любив, — ледь помітно теплішає голос матері. — Він усе любив. Сюди просто стільки й не наносиш…
Вдома на Артура так і не дочекалися дружина, шестирічна донька Саша, молодший брат і батьки. Мати згадує його постійно в русі:
«На місці ніколи не стояв. Їздив, бігав, кожному хотів допомогти, всім догодити. Такий життєрадісний чоловік був. Із гумором. Уперед і вперед, і вперед. Справжній десантник. Він же Близнюк за гороскопом — а вони всі такі, неспокійні…»
Ми прощаємося, і родина знову затихає — ніби ховається у своєму світі посеред цих яскравих квітів.
***
Разом із фотографом повільно кружляємо між рядами. Він показує мені сектор, де поховані перші бійці АТО. Тут поки лише одна родина — мама, тато і сестра.
Говорять про сина і брата — Сергія Побережника, який загинув дванадцять років тому. Згадують його так, ніби це сталося вчора. Пам’ятають усе: жарти, інтонації, його фрази.
До війни він не був військовим. Служив строкову, працював на митниці, у відділі кадрів. Був принциповим і справедливим — настільки, що його не завжди любили серед чиновників.
Мама Олена розповідає, що у нього була сім’я, двоє дітей, стабільне життя. Міг виїхати за кордон — виграв грін-карту. Але коли почалася війна, сказав: «А хто, як не я?»
Попри проблеми зі здоров’ям — поганий зір і хворий хребет — пішов добровольцем. Його відмовляли: і в родині, і на роботі, і навіть у військкоматі. Казали: «З тебе тут більше користи». Але він не відступив.
«Мамо, мене колись спитає мій син, де я був, коли була війна».
На Луганщині, під час виходу на позиції, група натрапила на розтяжку. Перший боєць зачепив міну. Сергій ішов позаду — встиг зреагувати: пригнувся і фактично прикрив собою товариша. Удар прийняв на себе. Він загинув миттєво. Врешті прослужив лише два місяці.
Перед останнім виїздом мама передала йому і побратимам подушки. Хотіла їхати до сина разом із машиною, але не поїхала. Це була п’ятниця. Пізніше він сказав: «Мамо, я спав як удома». У понеділок його не стало.
«Я згадала свою дитину. І рада, що ви хочете знати», — тихо каже Олена, після того, як закінчила свою розповідь.
***
Здалеку долинає спів — правлять пасхальну панахиду за полеглими захисниками. Йдемо на звук, і погляд вихоплює з-поміж інших надгробок із незвичним написом: «Можливо, треба було жити, як усі. А я інакшим хотів бути завжди».
Його позивний — Вальтрон, звучить як ім’я супергероя. Та й обличчя на чорному граніті дійсно супергеройське: живе, відкрите — воно ніби й досі випромінює заряджену енергію.
До повномасштабної війни Кирило Тілєєв військовим не був, у цивільному житті він — електрик.
«За характером був неймовірно енергійним, постійно на адреналіні. Тому побратими його так і прозвали», — розповідає дружина. Вона стоїть поруч, мовчки вслухаючись у слова панахиди.
Уже з фронту він казав їй, що страшно було лише перші три дні, а потім звик. Хоча, можливо, це була правда лише для неї. Дружині Кирило завжди повторював: «Не хвилюйся, я скоро повернуся». А своєму 15-річному синові якось сказав зовсім інше: «Мабуть, не повернуся».
«Кажуть, що час лікує. Але це не так, — ділиться дружина. — Просто вчишся жити з болем, розуміючи, що вже нічого не змінити. У день нашого знайомства чи в його день народження біль накриває з новою силою. Хоча минуло вже три з половиною роки».
***
Дітей на цвинтарі сьогодні незвично багато. Бачу дівчинку, яка безтурботно грається з лялькою на лавці. Дорослі, мабуть, десь відійшли. Дивлюся на неї і думаю лише про одне: скільки ще таких дітей, як Тьома, ніколи не знатимуть свого тата.
Фото Максима Козменка
