0
2016 року Тетяна Біла долучилася до Державної прикордонної служби, пройшла службу на заході та сході країни, очолювала відділення у протитанковому підрозділі, пережила втрати побратимів і сьогодні продовжує службу в тилу.
Вона не планувала великої війни. Як і тисячі інших — просто виконувала свою роботу. 2016 року прийшла до Державної прикордонної служби, продовживши сімейну традицію: тут служив її дідусь, із цією сферою була пов’язана бабуся, а згодом і батько — вже на сході України, де отримав поранення.
Спершу Тетяна служила на заході України — спокійно, передбачувано: Львівський прикордонний загін, перші професійні виклики. Там вона сформувалася як військова. Але згодом з’явилося відчуття: цього вже замало.
Разом із керівництвом ухвалила рішення — їхати на Схід. Каже, що саме там її життя розділилося на до і після.
Після досвіду на Сході вона зважилася на новий етап — і вже у жовтні, під час служби у Чернівцях, отримала офіцерське звання. Каже, що до цього рішення прийшла не одразу, але усвідомлено.
Фото: Тетяна Біла. Чернівці
Схід, який змінює все
На Сході не було звичних для прикордонниці речей. Не було класичного кордону, перевірки паспортів чи спокійної служби. Там була війна — з її реальністю, де потрібно знати зброю, техніку і бути готовим до бою щодня.
«Те, що я знала до цього, там було зовсім іншим: інші завдання, інші умови, інша відповідальність», — згадує Тетяна.
Саме там з’явився її позивний — Білка. Спочатку — від прізвища, трохи жартівливо, трохи по-своєму. Потім — як частина її військового життя.
Фото: Тетяна Біла. Донецька область
Командирка серед своїх
Тетяна очолила відділення у протитанковому підрозділі. Вісім чоловіків у підпорядкуванні. І повна відповідальність за кожного.
«Я не хотіла, щоб було розмежування — жінка чи чоловік. Ми були командою».
Каже, що з чоловіками їй було навіть легше — чіткість, виконання завдань, відповідальність. Але водночас — постійне внутрішнє бажання бути кращою, не підвести, відповідати рівню.
Фото: Тетяна Біла. Донецька область
Вони стали своїми
Ті, з ким ділиш не тільки службу, а й життя — розмови в бліндажі, жарти, мовчання, страх. Втрати, які не минають.
Першими загинули її побратими. Люди, з якими вона щодня була поруч.
Вона пам’ятає все: останні слова, погляди, відчуття, що щось не так — але тоді ніхто не хотів у це вірити.
«Це біль, який не лікується. Він просто залишається».
Особливо боляче було бачити їх уже після — на фото, в чужих телеграм-каналах, у спотвореній реальності війни.
Із цим доводиться жити.
«Я залишаюся з хлопцями»
Ізюмський напрямок. Постійні обстріли, авіація, знищене місто.
Коли інші військові бачили її серед підрозділу — дивувалися. Пропонували вивезти, врятувати.
Вона відмовлялася.
«Я не могла поїхати. Бо як би я потім дивилася їм в очі?»
Для неї це було не про героїзм. Це — про відповідальність і внутрішнє відчуття правильного.
Вона залишалася — поки не змусили виїхати наказом.
Фото: Тетяна Біла. Донецька область
Війна, яка змінює людину
Тетяна каже, що більше не реагує на речі так, як раніше.
Проблеми, які колись здавалися важливими, втратили сенс.
«Зламаний телефон, гроші, побут — це ніщо. Порівняно з людським життям».
Навіть емоції змінилися. Сльози більше не з’являються просто так. Тепер — лише через фільми чи вигадані історії.
Реальність стала важчою за будь-який придуманий сценарій.
Жінка на війні
Вона не зіштовхувалася з упередженням. Каже — достатньо один раз довести, що ти на своєму місці.
І додає: ця війна показала, що жінки можуть усе: воювати, командувати, витримувати.
«Ми не лише про дім. Ми — і про фронт».
Фото: Тетяна Біла. Донецька область
Тепер — тил
Сьогодні Тетяна служить у Чернівецькому прикордонному загоні.
І хоча це не передова, вона наголошує: тил — це теж частина війни. Контроль кордону, безпека, стабільність — це те, що тримає країну.
Про мрію і дітей
У неї є проста мрія — поїхати в Нідерланди, побачити Амстердам, відчути спокій.
Просто пожити у світі без війни.
Але тримає її інше — діти рідних і близьких.
Коли маленька похресниця запитує, коли вона повернеться, і вже розуміє, що таке війна — бо чує сирени й бачить тривогу дорослих, — це змінює все.
«Ти дивишся в ці очі і розумієш, заради чого все це».
«Я — маленька комашка, але я стою»
Тетяна каже, що іноді їй здається, ніби вона зробила замало.
Але потім розуміє: навіть маленький внесок має значення.
«Я — як маленька комашка. Але стою і роблю своє».
І цього достатньо, щоб продовжувати.
Бо її боротьба — за людей. За дім. За те, щоб війна не прийшла до інших.
Фото Тараса Піца
