0
Вона звикла працювати зі словом — тепер працює з історіями війни. Інга Кейван, поетеса з Чернівців, долучилася до війська і очолила відділ комунікацій 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Разом із журналістами вона розповідає історії бійців і працює над репутацією бригади.
«Для мене особисто дуже важливо розповідати про людей, які і творять історію бригади та й загалом історію. Зафіксувати у колективній пам’яті їхні щоденні подвиги, які вони звично називають роботою».
Інга Кейван — українська поетеса, критикиня та культурна менеджерка з Чернівців. Раніше вона працювала піар-менеджеркою у видавництві, займалася промоцією книг та організовувала культурно-мистецькі заходи. Зараз — долучилася до війська та очолює відділ комунікацій 31-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Разом із журналістами вона записує історії військових побратимів, розповідає та займається промоцією бригади.
Шпальта поговорила з Інгою про шлях від поетеси до військової, про її нову роль у бригаді, історії побратимів, що вражають силою та людяністю, і про те, як війна змінює не лише життя, а й внутрішній світ.
— Відколи ви почали думати про те, що можете стати військовою?
— Думати почала, напевно, з 2014-го. Ця ідея повсякчас жила в мені. Але усе відбувається вчасно.
Реальні кроки я почала робити від 2022-го. Я готувалася системно й систематично: курси, тренування, інтелектуальна підготовка.
Коли я зрозуміла, що ось тепер час, і я можу собі дозволити піти, то почала активно подавати свої резюме, пройшла декілька співбесід. В якийсь момент мені надійшло одразу кілька пропозицій. І ось одного раннього ранку син мене проводжає до автобуса, який мене має везти туди, де я проходитиму БЗВП.
— Як проходила ваша базова загальновійськова підготовка (БЗВП)? У чому була найбільша складність?
— Найскладніше було, вже перебуваючи у навчальній частині, чекати, коли нарешті почнеться власне навчання. Потім було найскладніше, коли вже завершили навчання, пройшли КТЗ, чекати, коли нарешті оформлять всі документи, і мене зможе забрати моя бригада. Вийшло так, що замість місяця з половиною я пробула на БЗВП майже три місяці. Мене це дратувало найбільше. Адже я хотіла почати працювати. Не розуміла такого марнування часу. А все решта – майже курорт: сосни, пісок, щоденні багатогодинні прогулянки з фізичним навантаженням на дуже свіжому повітрі, життя в наметах, романтичний вогонь та дим буржуйок, холодний душ о третій ранку та зарядка.
Весняний вітер та сонячне тепло після найхолодніших зимових місяців – такі очікувані й цінні. Багато до чого треба призвичаюватися, дещо в собі трансформувати. Але це все реально витримати.
Інструктори до нас як до жінок ставилися дуже шанобливо. Але й було розуміння, що ми маємо виконувати програму, як і чоловіки. І це нормально. У нашій батареї було вісім жінок. Із хлопцями ми мали дуже теплі дружні стосунки. Декого з них уже нема.
— Як рідні ставляться до того, що ви військова?
Рідні хвилюються, звісно. А я хвилююся за них. І хвилююся, що вони хвилюються за мене. Рідні прийняли це моє рішення. Мої батьки — вже немолоді люди. Та і я вже далеко не юна. Я переживаю через те, що не поряд із ними. Що вони мусять багато в чому самі собі давати раду. Хоч я постійно з ними на зв’язку. Хочеться їх просто обійняти.
Син пишається мною, теж рветься у військо. Але я його прошу завершити навчання. Він реабілітолог. Це зараз дуже важлива професія. Навіть місія. Крім того, він ще дуже молодий. Я чесно скажу, що складно сприймаю контракт 18–24, як і ровесників та ровесниць сина серед моїх побратимів і посестер. Це непроста тема. Але, звісно, я поважатиму будь-яке рішення свого сина. Я виховувала його самостійним та відповідальним.
— Чи були речі, до яких ви були не готові та що найнеочікуванішого ви пережили, опинившись у війську, а потім і в зоні бойових дій?
У моральній підготовці до війська, вочевидь, найважливіше врахувати те, що багато від чого в собі самій доведеться відмовитися або переосмислити. Треба розуміти, що це не цивільне життя. І якщо тобі щось раптом набридне, не сподобається ставлення вищого начальника, складно буде в колективі чи просто зрозумієш, що ти не розвиваєшся, не маєш можливостей для реалізації тощо — тут не вийде просто звільнитися чи піти, гримнувши дверима.
А найбільш неочікуване — це завжди люди, з якими доводиться працювати й жити поряд. Усі дуже різні. Зі специфічними психотипами.
— З чого складається саме ваша робота у бригаді? Що вам найбільше у ній подобається та не подобається?
Я очолюю відділення комунікацій, тобто ми займаємося піаром бригади. Тому я не можу порівнювати себе з піхотою, якій доводиться найважче. Так, ми працюємо в районі з підвищеною небезпекою, але ми не ризикуємо життям постійно, як ті, хто повсякчас мусить заїжджати на позиції.
Велика частина роботи відділення комунікацій заточена на успішний рекрутинг. Ми працюємо на впізнаваність бригади, на її репутацію (і зовнішню, і внутрішню). Коли я прийшла у бригаду, то моєю метою було зробити її впізнаваною, вийти на різні сегменти авдиторії.
І ще для мене особисто дуже важливо розповідати про людей, які творять історію бригади, та й загалом історію. Зафіксувати у колективній пам’яті їхні щоденні подвиги, які вони звично називають роботою. Про цих людей важливо розповідати.
Колись я хотіла мати таку роботу, щоби не засиджуватися на одному місці, мандрувати, професійно спілкуватися з великою кількістю людей і, власне, кардинально змінити саму специфіку роботи. Намріяла. Згадала «Життя бажань» Томаса Ґлавініча.
— Що потрібно змінювати у комунікації військових та цивільних?
Потрібно чесно розповідати про умови служби, про виклики, ризики та про можливості (адже для когось армія — це й можливості). Більше наголошувати на специфіці кожної посади. В армії є потреба у найрізноманітніших фахівцях. Думаю, що людям бракує усвідомлення того, що війна — це зараз складова нашого життя. І до цього треба пристосовуватися.
Так, важко бути постійно відірваним від дому, близьких людей, вирваним зі звичного ритму життя. Але про який звичний ритм життя можна говорити в умовах війни? Ми всі давно вирвані з того, що для кожного зокрема було нормою. Тому зараз треба докладати максимальних зусиль задля того, щоби зрештою повернутися до норми. Якщо світ, звісно, не злетить із котушок остаточно, і ми однієї миті не опинимося в якомусь умовному «Фолауті».
— Чи є у вас історії ваших побратимів, що вас надихнули?
Хлопці наші, які впродовж 62 днів були на позиціях. Ми про них робили сюжет — записували їх у момент, коли вони щойно вийшли з позицій. Вразили мене своєю внутрішньою силою, оптимізмом, доброзичливістю. Прекрасні хлопчики. Про Івана та Богдана розповідали на перших шпальтах »The Guardian». Вони зникли безвісти, на Різдво… Я з Іваном та Богданом бачилися, перш ніж вони мали знову виходити на позиції. Сміялися, жартували, обіймалися… Болить дуже.
Які історії, на вашу думку, найважливіше розповідати?
Про Івана та Богдана. Про стажерку Настусю, подібну до янгола чи ельфа, яка вирішила пов’язати себе з армією і давиться грудкою, коли її запитуєш про рідних… Про трактористів, які стали крутезними сержантами, про водіїв, сліди від коліс автівок яких мав би цілувати Шумахер. Про командирів, яким ще нема й тридцяти, а то й ледве за двадцять, але вони вже майже старі, бо звалили на себе посильну, але надто важку ношу. Про нейрохірурга зі світовим ім’ям та бойовим досвідом, який щодня в медроті приймає величезну кількість військовослужбовців як терапевт. Про капелана з реально бойовим досвідом та величезним серцем.
Максимально правдиві історії найважливіші.
— Що з колишнього життя літераторки вам стало найкориснішим у роботі військовою?
Я вмію і люблю слухати людей. Мені цікаві їхні історії. Я люблю розмовляти з людьми. І розумію, що може інших зачіпати з їхніх історій. І, звісно, я мислю сенсами. Але життя літераторки не буває колишнім. Сподіваюся. А ще мені у теперішній роботі допоміг і допомагає викладацький досвід, культурменеджерський, піарменеджерський, мамський.
— Чи з’являлася колись зневіра до війська?
Мені можуть не подобатися деякі процеси, дещо може тривожити, засмучувати, з чимось можу не погоджуватися. Але про зневіру не йдеться. Армія — це не просто феномен, це складний процес у складних умовах.
— Чи почали про щось писати нове після того, як потрапили у військо? Як змінилися ваші вірші чи теми, на які ви пишете?
— Літературне життя не буває колишнім. Воно триває. Мені не так багато пишеться, як колись. Але поезія мене не полишає. Це важливо. Контексти змінилися, можливо, спосіб вимовляння змінився, я трохи змінилася, але все так само продовжую блукати всесвітами, переноситися у момент Великого Вибуху, знову й знову починаючи шлях з тієї точки відліку.
Я в просторі творчости. Завжди. Незалежно від того, скільки і як я пишу.
— Як служба змінила ваше уявлення про людей і себе саму?
— Змінила. Навіть не уявлення, а спосіб внутрішньої роботи з собою щодо моїх стосунків із людьми. І я змінилася. Мені здається, що я остаточно відтісую все зайве, як скульптор, витесуючи свій виріб. Моя подруга мені навіть якось написала, міркуючи над моєю трансформацією, що нам доведеться знайомитися наново.
— Що б ви порадили жінкам, які хочуть піти служити, але вагаються зробити цей крок та не знають, із чого почати?
— Доки не спробуєте, не дізнаєтеся, чи варто було. Але будьте з собою чесними. Дайте собі відповідь про свою первинну мотивацію. Якщо таки вирішили зробити цей крок — не дійте імпульсивно. Ідіть насамперед туди, де ви справді будете корисними. Готуйтеся — однозначно. Це зайвим не буде. Краще вміти, і щоби не знадобилося. Аніж не вміти, якщо доведеться.
Фото надала Інга Кейван
