0
Чернівецька поетка та філологиня розповідає про написання віршів як рефлексію над болем, способи писати про любов під час війни та розвиток культурної сфери у місті для молодих митців.
«Письмо можна напрацювати. Це начитаність, надивленість і постійна робота. Але якщо людина не здатна побачити світ під іншим кутом, їй буде складно в поезії. Бо писати лише про зелені листочки й блакитне небо не так цікаво, як побачити зелене небо й блакитні листочки. Література живиться метафорою».
Марина Горбатюк – 24-річна поетка з Чернівців, філологиня, аспірантка філологічного факультету ЧНУ. Вона викладає креативне письмо, організовує літературні заходи, працює з видавництвами та формує навколо себе спільноту молодих митців у місті.
«Шпальта» поговорила з Мариною про її поетичну кар’єру, тему війни та любови у віршах, а також розвиток літературного й культурного середовища у Чернівцях.
Перші вірші – як рефлексія над болем
У дитинстві не було жодних очевидних натяків, що я почну писати художні тексти. Я просто любила читати, мені добре вдавалися есеї на уроках літератури. Я навіть боялася, що ця дорога приведе мене до письменництва. Бо мені здавалося, що прозаїки й поети — це обов’язково бідні, нещасні або мертві люди.
У 16 років поетка у мені все ж таки прорвалася — після дуже великої втрати. Я просто шукала спосіб рефлексії, спосіб вийти за межі власної голови. Перший вірш написала на лавці в парку Шевченка. Він прийшов до мене сам і змусив занотувати себе.
Я відчувала, що поезія дається мені з жахливим болем: кожне слово, кожна строфа – ніби вириваєш свої тексти з потойбічного світу, змушуєш народжуватися саме у тебе.
Спочатку не стало мами, потім дідуся. Я просто писала нотатки, а воно виходило віршами. З дуже примітивними римами, дуже підлітковими. Лише зараз я починаю вчитися писати без внутрішніх моральних втрат. На жаль, вдається не завжди. На щастя, слова й досі залишаються зі мною.
Коли людина щаслива, їй рідше хочеться писати
Я не думаю, що всі поети обов’язково проходять через біль. У кожної людини різний поріг входу в літературу. Хтось приходить через втрату і сублімацію, хтось — через внутрішнє переповнення, коли хочеться віддати світові те, чим ти наповнений.
Але мені здається, що коли людина надто щаслива, їй рідше хочеться писати поезію. Принаймні в моєму випадку так: коли я щаслива, я зайнята іншим. А коли з’являється час і можливість для рефлексії — тоді я пишу.
Раніше думала, що пишу зі спостережень за світом, що достатньо просто дивитися уважніше. Тепер я розумію письмо як дисципліну. Якщо довго не писати — з’являється відчуття застою, і тоді доводиться буквально змушувати себе сідати за текст. Інколи це схоже на вистраждання, бо перші сторінки здаються примітивними й слабкими. Але поступово в мові починають з’являтися гра, ритм, несподівані поєднання. І саме це відчуття рятує.
Мої вірші значно вільніші за мене
Я пишу про час. Про пошук себе у собі та в світі. Можливо, навіть про любов. Про ту, якій ніколи не вдається тривати вічно, але яка не припиняється із втратою людини, яку любиш.
У моїх текстах багато слів про мовчання, яке насправді є криком. Тобто було криком. Я дорослішаю, дорослішає й твердне голос — мені більше не доводиться випробовувати його гучністю. Зрештою, кожна звукова хвиля (навіть найкоротша), вислизаючи зсередини нас, прорізає нову смужку в матерії світу. Кожне словосполучення наділене прагматичним сенсом — усі вони назавжди змінюють простір буття.
Мої вірші значно вільніші за мене, бо існують поза межами моєї свідомости. Те, що я рефлексую в них, напевно, не має значення, бо кожна людина відчитує щось зовсім інакше.
Але війна чинить вплив не лише на тексти, які пишу, — вона руйнує будь-які адекватні звʼязки в мозку. Я навіть не знаю, чи зможу коли-небудь писати інакше. Памʼять повільно і впевнено стирає життя, яким воно було до. Памʼять знищує спогади про «нормальний» світ.
У моїй родині є велика втрата: на війні загинув мій старший брат. Упродовж року ми жили між надією й невідомістю, поки тіло не ідентифікували за ДНК. Я свідомо відмовилася від упізнання, бо розуміла, що не витримаю цього моменту.
Після цього восени я писала майже лише про смерть. Зараз я намагаюся шукати в текстах світло, навіть якщо вони залишаються темними за змістом.
Моя «мрія» — заробляти письменництвом в Україні
У дитинстві я більше читала російських авторів. Але вже з восьми-дев’яти років свідомо вивчала українську мову через читання. Я брала в бібліотеці десятки книжок. Рекорд — близько трьохсот за рік.
Мене надихали Даніель Дефо, за мотивами якого я навіть малювала власну книжку-переказ, Едгар По, якого я полюбила пізніше, й особливо Омар Хаям. У чотири роки я знайшла його красиву чорну книжку із золотим тисненням. Мені здавалося, що це дитячі вірші, бо вони короткі. Я просила всю сім’ю читати мені їх уголос.
Моя перша робота була бібліотекаркою. Я організовувала заходи, писала рецензії, запускала проєкти креативного письма. Згодом стала піар-менеджеркою у «Видавництві 21», а з 2026 року працюю менеджеркою з комунікацій з українськими авторами у Vivat. Попри це, моя головна мрія — заробляти письменництвом в Україні й писати прозу, яка буде потрібною і живою.
Перші літературники у Чернівцях та поети-початківці
Традиція літературних зустрічей у Чернівцях значно давніша — ще з другої половини ХІХ століття тут існували літературні салони. У період незалежної України теж були хвилі активности. Покоління, старше за нас, організовувало події, і в пізніх нульових — на початку десятих років у місті відчувався справжній творчий вибух. Мій перший літературний вечір відбувся, коли мені було сімнадцять.
Ми почали робити події самі, бо відчували потребу в спільності. Спочатку це не було великою культурною місією — радше бажанням знайти однодумців і створити простір для зустрічей. Ми вкладали власні стипендії в друк афіш, не знали, як писати пресрелізи, і про нас майже ніхто не чув. Але саме той період я згадую як золотий: це був час інтенсивного розвитку, дружби, формування голосу.
Молодим авторам зараз майже неможливо видатися
Моя перша збірка поезій — «Книга мовчань» — вийшла 23 лютого 2022 року — буквально за день до повномасштабного вторгнення. Книжка не встигла пожити нормальним життям, не потрапила до книгарень, не з’явилася на маркетплейсах, її не можна було знайти на фестивалях.
Видання відбулося в межах обласної програми підтримки книговидання. Фактично вона не мала відкритої дистрибуції. На сайті видавництва вона повисіла буквально пів дня — і зникла.
З поезією ситуація зараз складна. Вона дедалі більше переходить в онлайн, видавництва скорочують поетичні видання, і новим авторам майже неможливо видатися. Поезія стала дуже нішевою, і часто видимість автора залежить від харизми або контексту, а не лише від сили тексту.
Моя друга збірка — «Притулок сирен» — давно завершена й відредагована, але досі не видана. Уже два роки я надсилаю її у видавництва й отримую відмови, інколи навіть без прочитання рукопису. Я дуже хочу побачити її на папері.
Про мову війни та мову любови
Мова після початку повномасштабної війни теж змінилася. Деякі слова звузили свої значення, інші стали болючими, ще інші — навпаки, набули нової глибини. Мова завжди підлаштовується під реальність. Писати мовою любови під час війни складно, але згодом це стає можливим, бо навіть якщо війна не зникає, вона перестає бути єдиним центром внутрішнього життя.
Наприкінці 2024 року у видавництві «Фоліо» вийшла поетична антологія «Стежки війни, стежки любові», у якій зібрано тексти понад десятьох авторів. Туди ввійшли і мої вірші. Це спроба поєднати мову смерти й мову любови, показати, що навіть у час війни любов залишається сенсом і точкою опори.
Про Чернівці та підтримку культурної сфери
Мені дуже бракує системної підтримки культурної сфери у Чернівцях. Так, оновлюють площі, ремонтують дороги — і це важливо. Але місто без культури не може бути повноцінним. Культура — це не надбудова після «справжніх» потреб.
Якщо подивитися на європейські приклади, як-от Бремен із його «Бременськими музикантами», то видно, як місто працює зі своїм образом. Там міська рада може фінансувати 10–15 молодих митців різних напрямків: письменників, музикантів, художників — через конкурси й стипендії. Вони створюють матеріали, тексти, візуальні рішення, які стають частиною бренду міста. Є крамниці з локальним культурним продуктом, є переклади іншими мовами, є системність.
У нас бренд Чернівців формально існує, але його можна оновлювати й осучаснювати. Залучати активних молодих творців, проводити відкриті конкурси, грантові програми, створювати листівки, книжки, тексти про місто, які були б не формальними, а живими.
Фото Тараса Піца
