0
Олег Онишко пережив 19 місяців полону. Нині він із дружиною оселилися у Заліщиках.
Фото авторки
Олег Онишко – військовий, маріуполець, колишній полонений. До повномасштабного вторгнення жив і працював у Маріуполі, з 2014 року займався волонтерством і служив у різних підрозділах. Після виходу з російського полону Олег разом із дружиною оселилися на Тернопільщині, у Заліщиках.
В інтерв’ю «Шпальті» він розповідає про блокаду Маріуполя, досвід полону, людей, яких там зустрів, шлях додому і те, чому повернення в рідне місто для нього вже неможливе.
Про життя в Маріуполі до повномасштабного вторгнення
Я народився і виріс у Маріуполі. Моє життя було пов’язане з військом задовго до 2022 року. Ще на строковій службі я служив у авіації. Потім працював у різних сферах: на будівництві, меткомбінаті імені Ілліча, багато років на залізниці.
З 2014-го ми з дружиною займалися волонтерством – допомагали військовим і переселенцям. Тоді я знову долучився до служби. 2014 року проходив комісію до спеціальної патрульної роти. Там було багато чоловіків по 45–50 років, найстаршому — майже 60. Щоб пройти кардіограму і терапевта, всі «закидалися» валокордином, валідолом, валеріанкою, корвалолом. Ми тоді з товаришем пожартували: «Що ж, Волокардінова сотня до бою готова?» — і ця назва закріпилася. А 2016-го я навіть замовив шеврон «Волокардінова сотня», і в частині нас так і називали.
Вишкіл Сил територіальної оборони, осінь 2021-го. Фото надав Олег Онишко
Із 2018 року я вже служив у Маріуполі та виїжджав у відрядження під Донецьк. Моє перше відрядження було у Водяне — буквально за кілометр від злітно-посадкової смуги Донецького аеропорту. Спочатку я був головним сержантом зенітно-ракетного взводу, а з 2019-го — командиром взводу. До квітня 2021 року я служив у 21-му батальйоні. Потім контракт закінчився, і я не став його продовжувати — думав, що піду на пенсію.
Тому для мене війна почалася не 24 лютого 2022 року, а значно раніше.
Перші дні повномасштабного вторгнення
24 лютого 2022 року десь о п’ятій ранку я почув вибухи. О шостій мені зателефонував сусід і спитав: «Що будемо робити?» Я відповів: «Як що? Йти!»
О восьмій ранку я вже був у військкоматі, а об 11-й — у підрозділі 109-ї окремої бригади територіальної оборони, де став командиром відділення. Ми одразу почали виконувати завдання: блокпости, перевірка транспорту, охорона об’єктів, згодом — шпиталю.
Маріуполь тоді ще жив надією, що це ненадовго. Але дуже швидко стало зрозуміло: місто оточене, і виходу немає.
Блокада Маріуполя
Це було системне знищення міста. Маріуполь обстрілювали з усього: з моря, з повітря, артилерією. Прилітало постійно.
Ми бачили поранених цивільних, дітей, жінок. Приймали і цивільних, і військових. Працювали біля шпиталю, допомагали пораненим, стежили за порядком.
9 березня росіяни скинули авіабомбу, яка влучила в пологовий будинок. Там загинуло багато людей, багато немовлят. Були поранені і породіллі, і діти. Наші хлопці допомагали евакуювати людей, витягували поранених, надавали першу допомогу. Це відбувалося на наших очах.
Після цього ще були обстріли. Згодом у приміщення, де був шпиталь, прилетів танковий снаряд. Командування вирішило передислокуватися на Азовсталь, а ми залишилися далі виконувати завдання.
Кільце навколо міста стискалося. Було зрозуміло, що йти на прорив — безглуздо, і будь-яка спроба це зробити означала б масову загибель поранених.
Вихід з Азовсталі і полон
Ми виходили з Азовсталі у травні 2022 року. Нам тоді говорили про «евакуацію», про міжнародні гарантії, про те, що все це триватиме недовго — місяць, два, максимум чотири. Казали, що нас обміняють.
Колишні військовополонені 109-ї бригади ТрО на реабілітації (санаторій НГУ «Нові Санжари, лютий 2024-го). Фото надав Олег Онишко
Насправді все було зовсім інакше. Я потрапив у полон 20 травня 2022 року і пробув там 19 місяців. За цей час побував у різних місцях: в Оленівці, у Таганрозі, в Курську. Умови всюди були різні, але головне — нічого доброго в полоні немає.
Нас одразу повністю обшукали, забрали всі речі. Коли нас уже взяли, вони почали здирати з нас усе. Просто все, що бачили. Вони були ненаситні. Забирали документи, речі, хрестики, обручки — абсолютно все.
З мене здирали обручку так, що ледь не зірвали разом із пальцем.
Далі почалися «прийомки», побиття. Били не за щось конкретне — просто за те, що ти українець і що був у Маріуполі.
По двадцять в одній камері: що пережив у полоні
Найчастіше згадую камери. Були такі, що розраховані на чотирьох людей, а сиділо там по двадцять. Місця не було. Люди лежали, сиділи, стояли — хто як міг. Нормально спати було неможливо.
Нас постійно били. Я знаю, що в Курську під час «прийомки» хлопців, які потрапили в полон ще в березні, двох забили до смерти. У Таганрозі — трьох. В Оленівці теж били дуже жорстко.
Хлопці, які були на Каменськ-Шахтинському, розповідали, що там узагалі все дико. Казали, що там половину побиттів робили жінки. Вони били, танцювали підборами на геніталіях. Це важко навіть переказувати.
У Курську, де я був, було трохи «лайтовіше» порівняно з Таганрогом, але сказати, що там було нормально — ні. Медичної допомоги практично не надавали. Була одна жінка-начмед, майорка, яка ставилася до полонених більш по-людськи. Інші — ні.
Але водночас були й інші речі. Підтримка між полоненими. Розмови. Коли просто говориш із людьми, згадуєш дім, родину, життя до війни.
Молилися. Бо в якийсь момент у тебе вже нічого не залишається. Ні речей, ні прав. Лишається лише віра. І люди поруч. Саме це і допомагало триматися.
Нас постійно змушували співати російський гімн, читати їхню літературу. Це була спроба зламати, змусити прийняти чуже. Але навіть у таких умовах кожен тримався за своє всередині.
Про вибір і людей у полоні
Навіть у полоні були різні люди. Наприклад, охоронці, які поводилися трохи людяніше. Могли дати мило, зубну щітку, одного разу дозволили нормально помитися. Це були дрібниці, але там вони мали велике значення. Бо зазвичай у нас на все було півтори хвилини без засобів особистої гігієни і крижана вода.
А були такі, що знущалися просто тому, що могли. Били, принижували, робили це показово. Їм було байдуже, хто перед ними. Це була не робота — це було бажання принизити.
Я хворів у полоні. У мене були проблеми зі здоров’ям, але ліків не давали. Казали прямо: «Немає». І на цьому все. Якщо комусь ставало гірше — це нікого не цікавило. Під час побиттів мені зламали три ребра. Це не лікували. Ніхто не робив обстежень, ніхто не знеболював.
Табір військовополонених в Оленівці (травень 2022-го)
Щодо моїх побратимів, я бачив своїх хлопців ще з 2014 року. Ніхто з них не втік, не звільнився, не шукав легших шляхів. Коли почалося — всі залишилися.
Жоден із наших хлопців не втік із Маріуполя. Не здався раніше. Всі прийняли бій. І багато з них загинули. Є хлопці, які загинули вже після виходу з полону. Є ті, хто досі в полоні.
І для мене це теж показує сутність людини. Хто ким є насправді.
Історія дружини в окупованому Маріуполі
Я скажу так: їй було не легше, ніж мені. Вона весь цей час залишалася в окупованому Маріуполі. Жила в нашому домі — без підвалу. Коли починалися сильні обстріли, місто накривали по декілька днів поспіль. Були прильоти поруч, було чути авіацію й артилерію, але сховатися не було де — дружина просто була вдома і чекала, коли це закінчиться.
Потім почалися так звані зачистки. І вона дуже боялася саме проросійських людей — тих, хто відкрито чекав «рускій мір». Вона розуміла: саме вони можуть піти і здати. Таке в місті відбувалося — людей забирали просто за доносами. І цей страх був постійним.
Прильоти частіше були саме по будинках проросійських людей. І після цього вони казали, що це «ЗСУ бомблять», що «це українці самі по собі стріляють». Вона це бачила і розуміла, що ті люди живуть у своїй реальності, але при цьому саме від них найбільша небезпека — бо вони чекали «рускій мір».
Листопад 2025-го, колишні військовополонені 109-ї бригади ТрО (Київ). Фото надав Олег Онишко
Вона не знала, де я і що зі мною. Не знала, чи я взагалі живий. Інформації не було ніякої. Коли я вийшов із полону, зв’язався з нею. І перше, що зробив, — надіслав їй гроші на виїзд. Переказав тисячу доларів, бо без цього вона просто не змогла б виїхати. Був чоловік, який пропонував забрати її з собою, але вона відмовилася. Не хотіла ні від кого залежати і чекала можливости виїхати самостійно.
Дружина виїжджала через росію і Білорусь. Це був дуже страшний шлях — блокпости, перевірки, допити. І коли її починали розпитувати — вона всім казала одне й те саме: що не знає, де чоловік, він молодший за неї, давно від неї пішов, і, мабуть, знайшов собі молодшу, а ще те, що він колись був у війську, але зараз вона нічого про нього не знає. А ще казала, що з чоловіком фактично не жили разом, і вона навіть хотіла з ним розлучитися. Вона повторювала цю історію постійно — бо розуміла: якщо скаже правду, її просто не випустять або заберуть.
Маріуполь як втрачений дім
Маріуполь для мене — це насамперед дитинство. Море, риболовля, двір, батьки, родина. Це було нормальне, тепле життя. Я там виріс, там минуло все моє дитинство і молодість. Це місто для мене було про море і спокій.
День Незалежности України в Маріуполі (серпень 2016-го). Фото надав Олег Онишко
Але водночас Маріуполь — це місто, де загинуло дуже багато моїх друзів. І не тільки під час його оборони, а й після — вже після виходу з полону. Це теж Маріуполь, який нікуди не зникне з пам’яті.
Я розумію, що повернутися жити туди я не зможу і не хочу. Бо це вже не той Маріуполь, який я знав. Моє місто було з морем, з теплом, із нормальним життям. А те, що там зараз, — це зовсім інше. Це місто, через яке пройшла війна, кров, руйнування.
Максимум, що я можу собі уявити, — це приїхати туди до онуків, якщо вони там житимуть, або на могили рідних, якщо колись буде така можливість. Але будувати там життя спочатку — ні.
Нове життя в Заліщиках
Ми придбали тут дім. У нас хороші сусіди. А це, знаєте, іноді важливіше за сам будинок.
Дністер замінив мені море, є ліси, гори. Думаю, це вже назавжди. Маріуполь залишився в серці, але життя тепер тут.
Заліщики 2025-й рік. Фото надав Олег Онишко
Про війну, полон і вибір, який не відкладають
Найголовніше — що не буває «потім». Немає такого моменту, що от «зараз я не готовий, а потім якось зберуся, візьму зброю і стану на захист». Так це не працює.
Якщо ти не зробив вибір тоді, коли треба було, ти не зробиш його і тоді, коли ворог уже стоятиме біля твого порога. Якщо ти не став, коли ще було відносно безпечно, то коли буде по-справжньому страшно — ти теж не станеш. Це я бачив і знаю.
Про полон теж треба говорити. Не для того, щоб когось жаліли. І не для того, щоб хтось казав: «Ой, бідні хлопці». А для того, щоб було усвідомлення, що таке війна насправді. Щоб не було ілюзій, що «якось домовляться», «якось обійдеться».
Про це мають знати всі. Бо інакше з’являється оце небезпечне відчуття, що війна — це десь далеко, що вона когось не стосується.
А вона стосується всіх. І вибір у цій війні все одно доведеться робити. Питання тільки — коли і за яких обставин.
