0
Доктор філософських наук Олександр Бродецький пояснює, чому не варто було демонтувати головну ялинку міста так рано.
5 січня, напередодні третього Святвечора, Надвечір’я Господнього, у Чернівцях демонтували головну ялинку на Соборній площі. Встановили її цього року, як і торік, уже за новим стилем – 6 грудня. Про значення вічнозеленого деревця, святкування предками Водохреща з ялинкою та чому відзначати Різдво за старим стилем можна і в ПЦУ, пише Олександр Бродецький.
Чернівецька влада вирішила в «нестандартності» обійти Київ, Львів та багато інших міст України. 5 січня, в переддень Богоявлення і на водохресний Святий вечір, чернівчани на Соборній площі свого міста споглядали не розлоге гілля вічнозеленого дерева, а металеві конструкції, підйомний кран, вантажівки і майстрів в уніформі. Та повислий на каркасах клаптик ялинкового зела, котрий за перший день демонтажу не встигли ліквідувати.
Демонтували ялинку в центрі буковинської столиці, не дочекавшись одного з основних свят різдвяного циклу – Богоявлення, Водохреща. Ні владі Києва, ні владі Львова зробити таке і на думку не спадало.
А встановили ялинку напередодні Дня святого Миколая, котре відзначають 6 грудня. До речі, дехто помилково думає, ніби Миколаїв день буває 19 грудня, а Різдво Христове – 7 січня, а Богоявлення – 19 січня. Ні, не буває такого. Бо світські дати 19 грудня, 7 січня, 19 січня – це в юліанському церковному календарі (старому стилі) теж, відповідно, 6 грудня, 25 грудня, 6 січня.
Усі християни відзначають ці свята саме в такі дати – лише за різними календарями: григоріанський і новоюліанський у наш час де-факто ідентичні між собою (і називають їх «новим стилем», якому тотожний і світський календар), а з юліанським у них різниця в 13 днів. Тож, наприклад, 6 грудня і 6 січня юліанського календаря настають через 13 днів після 6 грудня і 6 січня новоюліанського та григоріанського.
Як відомо, 2023 року й автокефальна Православна церква України, й Українська греко-католицька церква, і чимало протестантських спільнот нашої країни офіційно перейшли на новоюліанський календар, хоч ПЦУ не забороняє окремим парафіям, якщо вони виявляють таку волю, локально святкувати “по-старому”.
Але до календарів ми ще повернемося.
Якби головну ялинку на Соборній площі в Чернівцях узагалі не встановлювали, я б це цілком зрозумів і сприйняв як належне. Адже війна.
Але її таки встановили, і в цьому теж є своя логіка й етика. Ялинка – якщо без надмірної ілюмінації та гламуру в декорі – не обов’язково має ставати центром тяжіння тих, хто спраглий нестримно розважатися.
Вона цілком може символізувати зовсім інше.
Приміром, несхитність нашої віри у щось добре для нових поколінь українців. Бо ж біля ялинки завжди діти. Біля неї – їхня наснага, їхня вдячність світові. І якщо є ялинка та дитячі усмішки, народ цим – навіть під час війни – наче каже: «Наші діти житимуть у мирі. У справедливому мирі. І колись прикрашатимуть у центрі наших міст ялинки для своїх дітей та онуків».
Різдвяно-новорічну ялинку можна розглядати як наше слово до Всесвіту: «Ми живі й житимемо. Так, у нас величезні втрати. У наших родинах є ті, хто вже ніколи не повернеться, бо їх убили московити, і ми сумуємо та молимося. Але ми аж ніяк не знелюдніли, хоч цього так прагне ворог-рашист. І тому ми надиха́ємося Різдвом Христовим. І тому ми тихо радіємо Новому року. І тому ми бачимо перспективу – як омиття і як нежухлість».
Образ омиття, очищення й оновлення глибинно втілюється у смислах одного з першорядних різдвяно-новорічних свят — Богоявлення, яке для християн є живим спомином про хрещення Боголюдини предтечею Іваном у водах річки Йордан. Проте й нехристияни або нерелігійні люди нерідко вбачають в образах цього свята чимало смислів.
Майже всі буковинці змалку знають про свято Водохреще. І чекають на нього. Це свято міцно закарбувалося у свідомості як момент різдвяної цілісности. «Христос народився! Славімо Його!» – кажуть на Різдво. «Христос хрестився! У ріці Йордані!» – промовляють на Богоявлення. У деяких християнських народів (як-от, у вірмен) ці дві новозавітні події навіть святкують разом, в один день.
Євангельський смисл, виражений у цих двох святах, – про дар вічного Життя, який, як вірять християни, оновив для людства сам Бог, втілившись на Землі як Боголюдина, і Словом, Дією та Жертвою дав кожному шанс увійти в те вічне Життя – через діяльну Любов.
Авжеж, ялинка стала однією з культурних традицій різдвяно-новорічного циклу. У мережі є чимало світлин кінця ХІХ – початку ХХ століття, на яких бачимо освячення води на Богоявлення в різних місцевостях України, і важливим елементом символіки там є ялинки, сосни, інша хвоя (або їхнє гілля).
Фото 1. Освячення води, Волинь початок ХХ ст.
А ось опис відомого етнолога, члена Королівського антропологічного інституту Великої Британії, доктора етнології й доктора біології Олекси Воропая з книжки «Звичаї нашого народу»: «Ще за тиждень перед Водохрищами колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі – «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували – теж з льоду – престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок – «царські врата». Ранком у церкві відбувається Богослуження. По Богослуженні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком – народ. До річки на Водохрища йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці – рушниці, заладовані клейтухом […]. На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала. Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…». У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню». Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води». До речі, зверніть увагу, яка була гарна, жива українська мова в уродженця Одеси Воропая (рік народження – 1913). А дехто ж і досі лепече, мовляв, «адєсскій рєґіон – ісконна русскаязичний!»
Цікаво: й у щоденниках Михайла Грушевського, й у дітей Івана Франка є чимало спогадів про ялинку як атрибут різдвяних свят у їхніх родинах, зокрема й Богоявлення (6 січня). Славетний історик зафіксував, наприклад, як під час мешкання в Києві Леонтовичі запрошували його доньку Катерину до себе «на ялинку», тобто на вечірку з ялинкою, яка мала відбутися на Водохреще – 6 січня 1907 року. Грушевський пише про своє здивування: аналогічна вечірка мала бути й у них вдома, але донька «випросилася» саме в гості. Звісно, вже після Богоявлення-Водохреща (неважливо, чи за старим, чи за новим стилем) ялинку розбирали, але саме в цей день вона була осердям свята і предметом спеціальної гостини. Про різдвяні традиції Грушевських детальніше можна прочитати тут. А про дитячі враження від тритижневих святочних феєрій з ялинкою писала донька Франка Анна, і це можна прочитати у виданій 2010 р. книжці її мемуарів «Для тебе, тату».
Фото 2. Діти Івана Франка, 1902 р., у центрі – Анна. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Вічнозелене дерево, що пахне свіжістю навіть тоді, коли все інше зело, скуте зимовим «завмиранням», цілком логічно перетворилося на метафору відродження життя, протесту сердець проти смерти й смертности.
А тому ялинку ставлять і в домівках, і в установах, і на вулицях міст та сіл упродовж цих знаменних днів і тижнів. До речі, у храмах дня неї є місце також. І не так важливо нині – чи оздоблюємо натуральну ялинку, чи штучну. Адже смисли живуть у серцях і óбразах, а фізичне – лише натяк.
Фото 3. Світлина із богослужіння у Трьохсвятительському храмі Резиденції Митрополитів, Чернівці, січень 2026 р. Ялинка – один із атрибутів інтер’єру впродовж усього циклу різдвяно-новорічних свят.
Чому ж владі міста чи области спало на думку демонтувати ялинку до Богоявлення? Економія електроенергії? Так, це аргумент під час війни. Але тільки в тому разі, якби ялинку взагалі не встановлювали. Однак її все ж встановили! Невже щось істотно змінилося б для економії, якби демонтували не 5 січня, за день до одного з двох найбільших різдвяних свят, а, наприклад, 8-го? Гаразд, не ілюмінуйте й не освітлюйте її в ці три дні з міркувань ощадности. Але ж не підмінюйте – саме у свято – образ різдвяної радости видовищем брухту. Металевим скелетом.
У Чернівцях влада чомусь обрала скелет, металеву кострубатість. Сумно й дивно.
І ще одне… Уже не ліричне, не філософське, а соціальне. І гостре.
Особисто я не прихильник старого календарного стилю. За новоюліанським календарем живуть нині і православний Вселенський патріархат, і православні церкви нашої сусідки Румунії, а також Болгарії, Греції, Албанії та низки інших країн. Більшість православних церков світу користуються саме ним. Резонів для переходу, який здійснили 2023 року проукраїнські церкви, чимало. І вони слушні. Тут не наводитиму їх, бо про це багато сказано й написано. Це важливий ідентичнісний момент, особливо під час війни: «Геть від москви!»
Але попри все маємо в країні чимало громад так званої Української православної церкви. Тієї, котра і досі – Московського патріархату (як встановили компетентні релігієзнавчі експертизи). Ієрархи-функціонери “У”ПЦ МП тримають ще багатьох аж надто консервативних і не завжди критично мислячих людей у покорі собі. Для безпеки країни, для ідентичнісних та ціннісних змін важливо, щоб громади добровільно виходили з такої покори. Адже лідери “У”ПЦ і досі дружать із можновладцями російської церкви та дають їм ордени. Хоч та церква і її патріарх благословляють війну проти України і проголошують її «священною».
Раніше автор колонки вже детально висловлювався в бесіді на «Шпальті» про факти колаборації верхівки “У”ПЦ з рашизмом.
Тож, якщо одурманені підмосковськими попами люди, хай і зберігаючи собі старий стиль календаря, але нарешті виходитимуть із проросійської церкви, – це однозначно конструктивніше, ніж коли вони залишатимуться в ній.
І ось тут головне. Проукраїнське православ’я не ставить умовою переходу в його юрисдикцію – зміну громадами календаря. Громада може вийти з підмосковської церкви і долучитися до автокефальної Православної церкви України, навіть якщо вона не має наміру змінювати календар. І Православна церква України її прийме та дозволить святкувати за зручним їй календарем.
Мені чи вам може не подобатися консерватизм деяких людей щодо календаря, але саме по собі це не дає ніякого права відмовляти їм у церковному житті за ним. Тому й чітко сказано у Постанові Архієрейського собору ПЦУ від 24 травня 2023 р.: «З огляду на пастирську доцільність для релігійних громад та монастирів, які виявлять бажання і надалі дотримуватися юліанського («традиційного») календаря […], дозволити за рішенням їхніх парафіяльних зборів (духовних соборів монастирів) продовжити використання юліанського календаря. Рішення про це має бути підтримане не менше, ніж двома третинами членів відповідної громади та належним чином документально оформлене».
7 січня відповідає 25-му грудня за юліанським календарем. Для прихильників цього календаря це – Різдво Христове. Тож демонстративне нехтування інтересами й почуттями великого сегменту буковинців, яке проявили демонтажем ялинки, – боюся, тільки ще більше гнатиме багатьох із них у глухий послух підмосковсько-онуфріївським «батюшкам» і «владикам». А на часі ж протилежне: відкривати цим людям очі на те, що і в автокефальній Православній церкві України, й у католицьких та протестантських об’єднаннях України можна бути культурно, обрядово різноманітними, і при цьому належати до єдиної спільноти. І за це їх не засудять та не вважатимуть ізгоями.
А от металевий «скелет» у центрі міста, побачений у переддень Богоявлення, точно не зігріє душі людей… Тож, перш ніж діяти, варто трохи глибше думати.
Колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Шпальти» може не поділяти думку, висловлену у матеріалі.
