0
Оператор-постановник Іван Морараш розповідає про особливості створення «Тихої повені», роботу з Дмитром Сухолитким-Собчуком та синдром самозванця.
Документальна стрічка «Тиха повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука розповідає про закриту релігійну громаду в каньйоні Дністра. Їхній ізольований спосіб життя ускладнюють регулярні повені та російсько-українська війна.
Нещодавно стрічка здобула перемогу у конкурсі Міжнародного фестивалю документального кіно в Амстердамі IDFA. Фільм переміг у категорії «Найкраща операторська робота».
Іван Морараш є одним із чотирьох операторів стрічки. Він у сфері з 2012 року. Починав кар’єру відеографа з весіль, реклам, стокових відео, а згодом долучався до знімань блогів, вебсеріалів, короткометражних ігрових та документальних фільмів. «Тиха повінь» – його перший повнометражний док. Про роботу над фільмом – читайте у матеріалі «Шпальти».
Як потрапив у команду фільму «Тиха повінь»
Із режисером Дмитром Сухолитким-Собчуком познайомився десь 2016 року. Йому потрібна була людина, яка зняла б декілька пробних кадрів для пітчингу «Памфіру». А вже 2021 року він мене покликав у проєкт «Тиха повінь». Дмитро вже багато знав про цю громаду, але ідея трималася на чистому ентузіазмі. Ми почали знімання вже після початку повномасштабної війни, десь наприкінці 2022 року. А завершили остаточно цьогоріч, у травні.
Близько 70-80% фільму зняв я, решту – ще два оператори та сам Дмитро Сухолиткий-Собчук. Так вийшло, бо сам знімальний період був довгим – чотири роки. І були моменти, коли я не міг там бути. Зокрема двічі команда їхала на фронт, коли у мене не було можливости.
Як зафільмувати життя громади, що відмовляється зніматися на камеру
Ця спільнота має дуже суворі правила, віра багато чого забороняє. Вони живуть без світла, без електрики, без машин, дуже великими сім’ями тощо. І, крім цього всього, вони ніколи не знімаються та не фотографуються. Це був дуже серйозний виклик для нас.
Бувало часто, що домовлялися з людиною, розповідаємо про себе: «знімаємо кіно, хочемо познімати у вас вдома, як ви просто проводите час». Вони погоджувалися, потім приходимо до них додому, а дружина каже: «Ні, ви що? Не можна».
фото надав Іван Морараш
Припускаю, що Дмитро вже думав взагалі міняти концепцію фільму. Але майже наприкінці знімань ми випадково познайомилися з сім’єю, яка таки впустила нас до себе. Але і тоді ми не знімали просто впритул, а з вулиці, через вікна – підглядаючи, скажімо так.
Концепція була у тому, щоб споглядати, не порушувати їхній побут, щоб вони максимально забули, що ми взагалі там є. Через це дуже багато кадрів зняті на телеоб’єктив і здалеку.
фото надав Іван Морараш
Найцікавіше було, коли камера «не знімає»
95% фільму – це статичні плани. Тобто, якщо людина з кадру вийшла, ти втратив кадр.
Були моменти, коли камера на штативі починала трястися від вітру. І потім, на пості, це все доводилося стабілізувати: Дмитро дуже переймався тим, аби кадр був повністю нерухомим.
фото надав Іван Морараш
Герої спочатку дивилися в камеру, а потім забували, розслаблялися і починали займатися своїми справами. Тоді починалося найцікавіше.
У документальному кіно не все виходить так, як ти хочеш
Дуже багато залежить від погоди. До прикладу, нам треба було зняти туман. Для цього мали встати о 5 ранку. Прокидаємося, виходимо на вулицю, а туману нема – чисте поле, все чудово видно. Вертаємося назад до готелю. Спимо. О восьмій прокидаємося, оглядаємося, а позаду нас туман.
У документальному кіно ти можеш щось планувати, але не факт, що тобі вдасться це реалізувати, як ти задумав.
Взагалі за туманом я гнався дуже довго. Поки Дмитро з іншим оператором знімали на фронті, я стежив тут за погодою. Ввечері дивилися прогноз, зранку, о 5:00, виїжджав, приїжджав на місце – а туману немає. Дмитро каже: «Що ж, повертайся». І я знову дві з половиною години їхав назад у Чернівці. Так було декілька разів.
«Шукай тільки цей кадр»
З Дмитром важко працювати, але він дуже цікавий. Дуже педантичний, точно знає, чого хоче. Я працював з різними режисерами, і для мене завжди було проблемою, коли людина не знає, чого хоче. Тоді доводиться самому щось придумувати, шукати, працювати з акторами. Тобто робити чужу роботу і відволікатися від своєї.
З Дмитром все навпаки: він дуже чітко дає завдання. Якщо це не те, чого він хоче, ми це не знімаємо. Або чекаємо, їдемо вдесяте, щоби зловити саме те, що треба.
Чесно, я не був настільки готовий вичікувати оцей кадр. Я знімав що більше, то краще. Потім він казав: «Ні, оце не треба, шукай тільки цей кадр». Ми відзняли дуже багато: у нас десь 15 терабайтів сирого матеріалу (навіть не знаю, скільки це годин).
Під час знімань Дмитро рекомендував мені подивитися дуже багато фільмів. Це все були старі стрічки. Потім він розповідав, на що звертати увагу у кожному з них. Взагалі за цей період я дуже сильно розвинувся як оператор. І багато чого навчився саме у Дмитра.
Про перемогу на фестивалі та синдром самозванця
Я був на презентації фільму, коли була майже вся команда. Але не залишився до кінця, тому що фестиваль тривав багато днів, а мені треба було повертатися в Україну.
Я спав, а мені телефонує режисер і каже: «Іване, ми виграли! Вітаю! Найкраща операторська робота». Спросоння подумав, що він з мене приколюється.
Але потім почув решту команди, яка теж вітає і святкує. Мабуть, десь до другої ночі не міг заснути, бо для мене це був дуже великий шок.
Я думав, що стрічка отримає нагороду за найкращий фільм чи за режисерську роботу.
Однак не очікував, що це буде за операторську роботу. В мене є оцей синдром самозванця – коли мені здається, що наче я не дотягую.
Дуже приємно створювати щось красиве. Важко передати, яке захоплення відчуваєш, коли кадр, який є у голові, вдається реалізувати наживо.
Фото Діани Данилюк
