0
Історія одного священника, який обрав стратегію боротьби з російською пропагандою всередині церкви.
Фото надав Василь Левченко
Священник Василь Левченко сім років служив в Українській православній церкві. З початком повномасштабного вторгнення він обрав стратегію боротьби з російською пропагандою всередині церкви, а не миттєвого переходу. В ексклюзивному інтерв’ю отець Василь розповів, чому він покинув УПЦ лише після того, як вичерпав усі можливості для змін, як відбувалася його комунікація з попереднім керівництвом і що він вважає найбільшою проблемою УПЦ облуду та небажання дати пряму відповідь про зв’язок із Московським патріархатом.
Епоха служіння: сім років між київською академією та Буковиною
Священник Василь Левченко, який раніше був кліриком Чернівецько-Буковинської єпархії УПЦ, прослужив у цій структурі майже сім років. Рішення про перехід до Православної церкви України (ПЦУ), яке відбулося восени 2024 року, він називає усвідомленим кроком, спричиненим насамперед повномасштабною війною.
Проукраїнських поглядів отець Василь дотримувався давно, але війна радикалізувала його рішучість. Він став активно волонтерити, їздив на Схід до військовослужбовців разом із другом, який досі залишається в УПЦ.
Фото надав Василь Левченко
Водночас на його парафії зберігалася традиційна богослужбова практика:
«Щодо безпосередньо богослужбової практики, то так, ми служили слов’янською… На тій парафії, де я попередньо служив, люди не сприймали якось українську мову».
Священник намагався українізувати службу поступово: він почав використовувати церковнослов’янську мову київського ізводу, яка звучить ближче до української. Публічно він наголошував:
«Я публічно із Амвона завжди говорив про те, що це можна робити, що українською можна молитися… Молитва – це та річ, яку людина повинна говорити свідомо. І вона повинна розуміти, що вона говорить і за що молиться».
Стратегія роботи всередині: «Витягнути людей із пропаганди»
Після початку вторгнення отець Василь не прагнув негайно перейти до ПЦУ. Він обрав інший шлях – боротьбу за свідомість вірян та колег.
«Я собі не ставив задачу, як за задачу перейти одразу в ПЦУ чи храм перевести. Це, в принципі, я вважаю такою, не те що глупістю, а занадто все просто. Тому що в УПЦ і було, і зараз залишається величезна кількість прекрасних віруючих людей, віруючих священників, жертовних священників. Я ставив собі за свою задачу попрацювати над тим, щоб певною мірою людей витягнуть з тієї пропаганди, в якій вони перебували».
Цю стратегію він обрав після розмови зі своїм товаришем-священником:
«”Слухай, та не спіши ти. Попробуй спершу попрацювати тут, щоб змінити ситуацію всередині. – Каже: – Коли вони тебе виблюють – тоді підеш”».
Фото надав Василь Левченко
Своїм головним знаряддям отець Василь зробив слово. Він пояснював вірянам історичний контекст відносин з РПЦ, правомірність рішень Вселенського Патріархату та наголошував:
«Я намагався пояснити людям, що існування української церкви без російської церкви, воно можливе, що це природньо, все нормально. І причому для нас, для України природно, з одної сторони, бо ми за цей час реально самодостатні стали, що ми виросли з того періоду, коли вже нас можна відпустити нарешті у самостійне плавання. Це засвідчує наша тисячолітня історія святих, які тут родилися. Тобто ми маємо досвід наших предків, на які можемо спиратися, на духовний досвід».
Священник не тиснув авторитетом, а намагався «кинути зерно сумніву» у голови людей. До переходу він дійшов лише тоді, коли зрозумів:
«Я над цим працював до тієї миті, коли я зрозумів, що більше там нічого змінити не можу».
Процедура переходу: Канонічна колізія і повага до попереднього керівництва
На відміну від багатьох, отець Василь вважав за потрібне повідомити про своє рішення попереднього керівника — владику Мелетія.
«Я вирішив, що мені потрібно сказати йому безпосередньо про своє рішення. Я поїхав до нього в єпархіальне управління, йому про це сказав. Ми з ним поговорили, він мені видав указ про те, що, ясна річ, що він не погодився з моїм вибором. Він зі своєї сторони, як мій керівник, виписав мені Указ про мою заборону в священнослужінні».
Отець Василь перейшов до ПЦУ без громади, свідомо обравши цей шлях, аби не ділити людей:
«Я розумів, що буде на парафії розділення. Я ніколи собі не ставив за ціль людей ділити якось там, чи вносити смуту в їхнє життя. І тому я вирішив, що, якщо вам не подобається те, що я говорю, чи не підтримуєте мою позицію, то я не буду нікого силувати. Я собі взяв та й пішов, зробив те, що я вважав за правильне особисто для себе».
Василь Левченко вважає заборону недійсною, оскільки діяв як клірик Вселенського Патріархату, підкоряючись його рішенню про надання Томосу:
«Я переходив з позиції, як клірик Вселенського патріархату, влада якого розповсюджується на Україну (чи розповсюджувалася до моменту надання Томосу). Вважаю заборону владики Мелетія недійсною, тому що я чинив як той, хто підкорився рішенню Патріарха Варфоломія, як його клірик, який просто долучився до його рішення, до його ініціативи».
Головна проблема УПЦ — облуда
На думку отця Василя, найбільша проблема УПЦ — небажання її керівництва дати пряму відповідь про канонічний зв’язок із москвою.
«Канонічно вона [УПЦ] з нею [РПЦ] пов’язана, тобто євхаристійне спілкування з іншим православним світом вона має саме через Московського патріарха. Що мене дратувало у УПЦ і, що певною мірою це також був одним із тих чинників, який мене підштовхнув до мого вибору, то це те, що керівництво постійно петляло від прямих відповідей, від простих відповідей».
Цю непрямолінійність він називає облудою і брехнею, що вводять в оману патріотично налаштованих вірян.
«Ви маєте відношення до Московського патріархату? Ну, дайте пряму безпосередню відповідь: “Так, ми маємо відношення до Московського патріархату…” Або: “Ми не хочемо мати відношення до Московського патріархату, але нам не подобається ПЦУ, тоді дайте також чесно відверту відповідь про те, що мені не подобається ПЦУ… але скажіть чесно, що разом з тим ми не хочемо мати відношення до Московського патріархату, ми не хочемо бути спільно в одній юрисдикції”. Але ж цієї простої, здавалося би, відповіді немає і не було. І я думаю, що її не буде».
Василь Левченко зауважує, що багато вірян залишається при церкві УПЦ МП через те, що їхні священники запевняють, що церква не належить до Московського патріархату.
«Багато священників скажуть: “Та я не хочу мати відношення до цієї церкви ПЦУ”. Тому що багато людей, дійсно прекрасних українців, патріотично налаштованих, залишаються в УПЦ МП тільки тому, що вірять своїм священникам, єпископам, які кажуть, що вони не Московського патріархату. Мене це дратувало. Ось вона, облуда, ось брехня. Це стало, напевно, одним із головних факторів, який мене підштовхнув до переходу в ПЦУ. Тому так, УПЦ – це Московський патріархат».
Життя в ПЦУ: місіонерство і просвітництво
Дружина Василя Левченка цілком підтримала перехід. Також він продовжує спілкуватися з родичами, які залишилися в УПЦ, адже вважає неприпустимим опльовувати колишніх братів і сестер у Христі.
Наразі священник служить під керівництвом нового єпископа ПЦУ – владики Феогноста, і задоволений, що має можливість реалізувати свої ідеї.
«Владика Феогнос — молодий чоловік, він розуміє проблеми, які стоять сьогодні перед церквою. Він розуміє, як церкві далі жити, в якому суспільстві їй жити. І тому він відкритий до пропозицій, відкритий до нових проектів, до відвідин».
Отець Василь поки не має власної парафії, тож займається тим, що вважає головним:
«При соборі проводжу такі просвітницькі зустрічі, Святе письмо вивчаємо з дорослими людьми. Зараз з цього місяця ми почали, сподіваюся, у нас це успішно буде далі виходити. Щомісяця ми плануємо служити літургії з поясненнями. Ми повинні показувати, що ми Христова Євангельська церква, яка займається проповіддю Євангелія, яка займається просвітництвом, місіонерством».
Фото надав Василь Левченко
Для священників, які ще вагаються вийти з УПЦ МП, він радить:
«Бути чесним із собою. Визначитися, що ти хочеш… Бажаю цього всім священникам. Ви заявляєте, що вам комфортно бути частиною РПЦ і далі слухаєте своє керівництво, або ви намагаєтеся зробити щось, щоб відірвати УПЦ від МП, або ви переходите в ПЦУ і робите її кращою і досконалішою.».
Василь Левченко вважає, що найкращий спосіб боротьби з пропагандою — не звертати на неї увагу, а працювати над собою:
«На моє переконання, якщо ми не будемо особливо звертати уваги на те, що там говорять і що вони роблять, а будемо працювати над своїм, показуватимемо свою євангелічність, свою христоцентричність. Тоді не треба займатися навіть ніякою пропагандою. Це буде найкраща пропаганда, яка може бути, показати, що це є Христова церква. От і все».
