0
Форум зібрав представників уряду й місцевого самоврядування, аналітиків, дипломатів, міжнародних партнерів, бізнес і громадянське суспільство, які говорили про те, як Україна вибудовує стійкість на шляху до ЄС, практичні рішення та історії людей і громад, які творять зміни сьогодні.
Фото Едуарда Крижанівського
«Що ти можеш зробити для захисту своєї сім’ї, родини? Далі – села, міста? Потім – области? І так дійдемо до країни». «Не чекайте закінчення війни, а шукайте можливість вижити в цьому конфлікті». «Головний виклик – не лише повернути тих, хто виїхав, а й втримати зв’язок із ними. Бо якщо є люди – земля буде».
Це головні меседжі, які пролунали під час 6-го форуму Re:Open Zakarpattia 2025.
Окрім представників уряду й місцевого самоврядування, аналітиків, дипломатів, міжнародних партнерів, бізнесу і громадянського суспільства, на форум були запрошені й спікери з Чернівців: директор Департаменту соціально-економічного розвитку та стратегічного планування Чернівецької міської ради Сергій Бостан та депутатка Чернівецької обласної ради Юлія Грицку. Онлайн-медіа «Шпальта» була з-поміж інформаційних партнерів форуму.
Цьогоріч на заході говорили про дотримання прав національних спільнот і міждержавні відносини у контексті євроінтеграції, як будувати й розвивати інфраструктуру турботи й підтримки ментального здоров’я, взаємодію війська, тилу і суспільства, екологічний баланс, доброчесність як першу лінію оборони від корупції, про те, що в Україну варто інвестувати, самореалізацію ветеранів та перемогу, коли історію пишуть ті, хто її творять.
«Чому ти вирішив боротися за Україну?»
Відкрив форум науковець, доброволець, військовослужбовець самохідного артилерійського дивізіону 128 окремої гірсько-штурмової бригади із Закарпаття Віктор Трошкі.
Віктор Трошкі. Фото Едуарда Крижанівського
Віктор долучився до Збройних сил України після початку повномасштабного вторгнення. Каже, що неодноразово його запитували представники різних медій, чому він вирішив боротися за Україну. Припускає, підтекстом питання була його національність. Тоді, відповідаючи на запитання, сказав, що спочатку треба відповісти собі: «Що ти можеш зробити для захисту своєї сім’ї, родини? Далі – села, міста? Потім – области? І так дійдемо до країни». І саме в цій послідовності: сім’я (родина) – село (місто) – область – країна.
«Якщо одразу перейти до країни – так, як звучить питання і як сприймає суспільство, – то ми перестрибуємо декілька щаблів, і тоді можемо втратити суть, основу, на яких усе тримається. Тобто немає проблем із запитанням, а із загальним його сприйняттям», – каже Віктор.
Він також зазначає, що військові з різних куточків України мають викривлену думку про Закарпаття.
«Один із побратимів сказав: “Знаю я ваше Закарпаття: одна частина хоче приєднатися до Угорщини, інша – до Словаччини, а хтось – до Румунії”. Я запитав: “А скільки ти часу був на Закарпатті?” – “Це не важливо, я все прочитав, бачив на відео, що там коїться”. Я відповів: “Я більше 30 років тут прожив і сепаратистів не зустрів”. Однак що б я не казав, його було не переконати, в нього була чітко сформована думка про Закарпаття на основі медіа», – каже Віктор.
На Закарпатті є мультинаціональність та культурне різноманіття. Віктор розповідає, що з синами спілкується лише угорською мовою. І жодного разу у громадських місцях не почув зауваження про це. Натомість підтримку і похвалу, що діти знатимуть щонайменше дві мови.
Віктор звернув увагу на те, що в перші місяці повномасштабної війни українці були об’єднані, а нині «в тилу відчуття, що навіть для спілкування менше спільних тем».
«Шукайте можливості вижити в цьому безкінечному конфлікті»
У таких війнах, як російсько-українська, де два народи претендують на одну територію, не буває фіналів, каже журналіст, публіцист, письменник і телеведучий Віталій Портников.
Віталій Портников. Фото Едуарда Крижанівського
«Не чекайте закінчення того, що не закінчиться ніколи, принаймні за вашого життя. Шукайте можливостей вижити в цьому безкінечному для вас, ваших дітей і ваших онуків конфлікті. Шукайте можливостей перетворити конфлікт на виживання у перемогу, а не на існування в ситуації безнадії і розчарування», – продовжує Портников.
Але як цього досягти?
«Це також питання, яке завжди потребує чесної відповіді. Можна сприймати війну як трагедію, з якої ніколи не можна вибратися. Можна як випробування, яке хтось проходить, а хтось не може пройти. А можна сприймати війну як шанс. Зрештою, як шанс бути доброю людиною», – зауважує Портников.
Він вважає, що такі кризи розкривають сутність людини.
«І щоразу ми думаємо, як обрати правильний вектор розвитку, щоб не помилитися, щоб зберегти країну, сім’ю і себе».
Портніков зауважує, що він завжди ставив пріоритетом для себе такий вектор розвитку – зберегти країну, сім’ю і себе.
«Я, до речі, завжди ставив ці пріоритети саме у такому порядку, а не в якомусь протилежному, тому що якщо не буде країни – принаймні в українців, – то їхніх сімей тут не буде, і самі вони швидше за все будуть або знищені, або вигнані».
Фото Едуарда Крижанівського
Тож, він вважає, якщо фундаментом поставити себе, сім’ю і країну – скоріш за все, це дорога до нашого власного знищення в цій країні і до того, що ми не зможемо існувати там, де існували сторіччя. І це теж екзистенційний момент цієї війни. І багато хто не вірить у таке, адже в історії українського народу вже було чимало сторінок, коли українці програвали і залишалися.
«І тому багатьом здається, що навіть якщо цю державу буде програно – все залишиться, як було, тільки під іншими прапорами. І з другим “язиком, на каторам ми і так разґаваріваєм”. І ніхто не може повірити, що світ взагалі розвивається», – каже Портников.
Власне український народ давно зробив висновок, що він може існувати лише як народ самостійної суверенної держави.
«Так розвивається і російський народ, який зрозумів, що без знищення українського він не зможе відродити, відстояти і розвивати свою імперію. Ось вам і сутність цього конфлікту», – продовжує публіцист.
Портников вважає, що українці або відіб’ються, або зникнуть. Стануть сторінкою в етнографічних підручниках.
«Радіти кожному українцю, який повертається»
Загальні втрати України за 11 років війни, за словами директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи Національної академії наук України Елли Лібанової, оцінюють у десять мільйонів людей.
Елла Лібанова. Фото Едуарда Крижанівського
«Тому головний виклик – не лише повернути тих, хто виїхав, а й втримати зв’язок із ними. Бо якщо є люди – земля буде», – каже Лібанова.
Власне, вона зазначає, що ми повинні радіти кожному українцю, який повертається.
«Що ми можемо робити з емігрантами? Підтримувати зв’язки, писати листи. Ми не можемо поки закликати повертатися, але підтримувати зв’язки зобов’язані», – продовжує Елла Лібанова.
Як це робити? Писати привітання на свята, особливо це важливо робити працедавцям, аби українці за кордоном відчували, що вони тут потрібні, що їх чекають.
«Повертатися до життя через дію»
Власне про стійкість: під час форуму прозвучала серія виступів спікерів – це історії ветеранів, підприємців, громадських лідерів.
Василь Поприк, позивний Вуйко, який разом із побратимами започаткували на Закарпатті крафтовий бізнес, каже, що поверталися до цивільного життя через дію.
Василь Поприк. Фото Едуарда Крижанівського
«Це самореалізація, відновлення довіри до себе і світу. Але нам потрібна підтримка, медіатори, гранти, менторство», – каже ветеран.
Серед викликів ветеран відзначив відсутність освіти, умови, відчуття, що не сам.
Міжнародний контекст
Відносини між громадами на міжнародному рівні можуть бути додатковим інструментом і механізмом нашої української дипломатії, просування українського кейсу, підтримки з боку міжнародної спільноти, насправді зараз це як ніколи важливо, розповів на форумі директор Департаменту соціально-економічного розвитку та стратегічного планування Чернівецької міської ради Сергій Бостан.
Сергій Бостан. Фото Едуарда Крижанівського
За його словами, повномасштабне вторгнення цілком змінило підхід до міжнародних відносин на рівні міст.
«Хочу відзначити досвід Чернівців, зокрема й те, що з першого ж дня, з 24 лютого 2022 року, було надзвичайно важливо розуміти, що ми не самі в цій війні і що весь цивілізований світ нас підтримує», – каже Бостан.
Сергій пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення закордонним партнерам забороняли приїжджати в Україну. І надзвичайно важливо було, коли в березні 2022 року до Чернівців завітав мер французького міста Мец.
«Він просто написав своїй службі безпеки: “я поїхав в Україну”, вимкнув телефон і сів у літак. Це був великий прояв солідарности з Україною. Під час того візиту наші міста стали побратимами», – розповідає Сергій.
У березні 2022 року німецьке місто Дюссельдорф та Чернівці теж стали побратимами.
«Важливо, що на той момент це місто було оплотом “руского міра”, там було дуже багато російських грошей. Вони розірвали відносини з москвою і підписали побратимство з Чернівцями», – каже Сергій Бостан.
Це було сигналом для інших німецьких міст налагоджувати партнерські зв’язки з українськими.
«І нині ми маємо найкращу мережу міжмуніципальних партнерств саме між українськими та німецькими громадами».
Сергій Бостан вважає, що міжмуніципальні партнерства мають досить великі важелі впливу на міжнародну ситуацію і підтримку України.
А ще завдяки партнерству за роки повномасштабного вторгнення Чернівці залучили понад 70 мільйонів євро грантів у критичну інфраструктуру міста.
Румунський контекст: «Ми всі вважаємо себе великою буковинською сім’єю»
Права людини в Україні, зокрема й представників національних спільнот, – це фундамент, а не інструмент торгу. В умовах війни підтвердився рівень залучености кожного до збереження держави.
Депутатка Чернівецької обласної ради Юлія Грицку розповідає, що на Буковині спільна історія і настільки вже тісні сімейні зв’язки між представниками різних етносів, що вже ніхто особливо і не вирізняє їх, хіба що за прізвищем. Усі вважають себе великою буковинською сім’єю.
Юлія Грицку. Фото Едуарда Крижанівського
«А ще мудра політика Австро-Угорщини дуже давно була такою, що на Буковині всі одне одного дуже добре сприймають, і немає серйозних катаклізмів ні в інформаційному просторі, ні загалом», – каже Грицку.
Вона зазначає, що іноді питання етнічних менших використовують, аби дати підґрунтя для конфлікту. Але для подолання цього явища проводять роботу на рівні місцевого самоврядування, регіональної та міської влади.
А ще дуже сильно об’єднує буковинців спільний ворог.
«Насправді в кожній буковинській сім’’ї, як і, напевно, в закарпатській, немає людей, які би не були в Сибіру, або чиїх пращурів раніше не вивезли. І ця пам’ять тримається, і тяглість така сильна, що бабуся завжди казала: “Ніколи не зустрічайся з росіянами”. Це була суперважлива тема. Уявіть, скільки часу минуло!» – ділиться Юлія Грицку.
Третє, що дуже сильно тримає буковинців разом, – це спільна мета.
«Спільна мета про європейську інтеграцію, мета вижити, бути в достатку, підтримувати одне одного. У моменти, коли важко, вона дуже сильно об’єднує», – підсумовує Юлія Грицку.
«Військо, тил і суспільство: архітектура стійкости»
Повномасштабна війна триває вже чотири роки. І це означає, що держава має почати говорити серйозно із суспільством, що всі будуть воювати, зазначив під час панелі історик, військовослужбовець 2 корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані.
Вахтанг Кіпіані. Фото Едуарда Крижанівського
«Чи всі будуть у війську? Бо зрештою – тут мої колеги точно підтвердять – є безліч небойових посад, які зараз незаповнені. І ми кажемо, що нам потрібні історики, медики, рекрутери, кухарі, водії, дизайнери. Є багато відомих і невідомих посад, які потрібні і не пов’язані зі щоденним чи щохвилинним ризиком для життя», – каже Кіпіані.
Але й на ці посади немає охочих, бо люди не довіряють системі або не хочуть долучитися назавжди до цього механізму.
Кіпіані вважає, що потрібно говорити з людьми по-дорослому.
«А до тих, хто не розуміє, держава має застосовувати логічні, розумні обмеження, примус. Боротьбу з тими, хто знищує систему ТЦК і СП. Наприклад, блогери, які записують антидержавні ролики і яким за ці роки нічого не було. І, повірте, крім того, що вони попросять вибачення, нічого не буде. Бо є організація, але вона не займається їхнім пошуком, покаранням тощо», – зауважує Кіпіані.
Тож має бути серйозна розмова кожного самим із собою, що завтра він має прийти на місце того, хто загинув; чесна розмова про поповнення війська і якісний склад.
Цікавим прикладом є дослідження фонду «Повернись живим» – те, яким чином цивільні переходять у військо. Опитували новомобілізованих у центрах підготовки, розповідає начальниця медичного відділу 3 армійського корпусу Вікторія Ковач.
Вікторія Ковач. Фото Едуарда Крижанівського
Тож яким найбільшим страхом послуговуються новоприбулі в навчальні центри?
«Результати дослідження були такими: перше місце – невідомість. Військові не знають, що буде далі відбуватися. Другий момент – полон, третє – інвалідність, четверте – смерть. Тобто, смерти люди бояться менше, ніж невідомости», – зазначила Вікторія Ковач.
Вона наголошує, що з людьми потрібно говорити по-дорослому. Інформацію про те, що відбувається на полі бою, потрібно в новинах подавати в іншому тоні. Говорити більше правди, розмовляти з військовими. Щоб люди відчували себе учасниками цієї реальности, а не сторонніми спостерігачами.
«Армія – це про життєво необхідно сьогодні, це про виживання всіх нас».
Інститут Центральноєвропейської стратегії є засновником та організатором форуму «Re: Open Zakarpattia».
Фото Едуарда Крижанівського
