0
Спеціальна збірка матеріалів від «Шпальти» до 1 жовтня — Дня захисника та захисниці України.
Кожен із героїв цієї добірки — частина великої історії України у 2025 році. Вони різні за віком, професією та досвідом, але об’єднані однією метою: захищати країну. Хтось починав як доброволець, хтось з мирної професії. На війні — хтось з перших днів повномасштабного вторгнення, хтось долучився пізніше. Їхні історії — це про відвагу, втрати, побратимство та силу, що народжується у найважчі моменти.
Ми говорили з військовим медиком Андрієм Аносовим, який рятує життя на фронті. Він розповів, чому для нього важливо повертати побратимів живими.
Андрій Аносов на фото справа. Фото Василя Салиги
Командир роти Ігор Лучак (Альбін) розповів про новий підрозділ, створений на Буковині, і про молодих воїнів, які приходять служити в 18–20 років з величезною мотивацією.
Ділилися історією військовика Олександра Паращука, який уже десять років на фронті й каже: у світі не існує «чоловічої» чи «жіночої» кулі.
Зустрічалися з воїном із позивним «Німець», який воює від початку повномасштабного вторгнення та розповів про свій шлях.
Фото Василя Салиги
А ще ми показали історію командира з Чернівців Андрія Кучурана, який першим має побачити позиції, а тоді відправляє туди побратимів.
Фото Максима Козменка
У відеоісторіях ми знайомили вас із багатьма захисниками, серед них:
Андрій Проців. У війську він починав кухарем, але війна змінила його вибір — Андрій став піхотинцем. У відео розповідає про першу бойову ніч, коли зрозумів, що війна з кінофільмів стала реальністю, і про те, як тримає його довіра до побратимів.
Ігор Сорока. На початку повномасштабного вторгнення він обороняв Запорізьку АЕС, а згодом став командиром взводу розвідки. Перед Курською операцією Ігор приєднався до 82-ї бригади.
В інтерв’ю «Шпальті» військовий розповів про свій бойовий шлях і найважчі моменти під час Курська. Каже, що найбільше його вразило — росіяни, які говорили українською. А ще — відчуття перед наступом, коли розумієш: можеш більше не повернутися.
Андрій Урсуляк. 23-річний командир відділення з Чернівців дивом вижив, коли куля пройшла наскрізь його каску під час бою. Андрій отримав повістку у 2023 році, пройшов навчання і вже двічі був на передовій.
95 днів без ротації, тиждень — без їжі та води. Він зізнається: на війні завжди стоїть вибір — «або ти, або тебе».
Олег Горбатюк. Голова Рукшинської громади пішов добровольцем ще під час АТО. А з початком повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ, залишивши посаду.
Воював на Київщині, Донеччині та під Бахмутом. Нині знову працює у громаді, але бойовий досвід назавжди залишився з ним.
Олег Шемуня. Власник «Пивного штабу» в Чернівцях, який перетворив заклад на місце із військовою тематикою. Нещодавно отримав грант на розвиток і готується відкрити нове кафе.
На початку 2022-го добровільно вступив до Чернівецької ТРО. Був стрільцем, а згодом водієм у 93 батальйоні. Пройшов Харківщину, Лиманський напрямок та Донеччину.
Степан Житар
«Якщо відступити, то війна буде в кожного вдома», — каже військовий, який пішов до війська в перші дні повномасштабного вторгнення.
Спершу був гранатометником, після лікування повернувся і став командиром підрозділу зенітного ракетно-артилерійського дивізіону 80-ї бригади. Воював на Херсонщині, Бахмутському напрямку та Курщині. За місяць самостійно знищив 46 ворожих дронів.
Лілія та Гаврііл Петращуки. Їхня історія почалася 2018 року на військовій кухні. Вона — із Сум, він — з Буковини. Лілія жартує, що то був «заборонений роман», який переріс у справжнє кохання.
Зараз подружжя виховує донечку Злату. Повномасштабну війну вони зустріли на службі. Лілію переконували виїхати в безпечніше місце, але вона залишилася, щоб бути поруч із чоловіком і підтримувати його.
Денис Стратійчук. У 21 рік Денис втратив ліву руку та отримав тяжкі травми на Донеччині у 2022 році. Спершу він не міг прийняти реальність: «Я починаю кричати», — згадує хлопець.
Попри все, продовжив службу: виходив в наряд із автоматом, але без руки. Розповідає про оборону Київщини, азарт у бою, життя ветеранів та складнощі, з якими стикаються після фронту.
Олег Филипчук. Хоч за освітою не психолог, у війську Олег — заступник командира батальйону з психологічної підтримки. Відповідає за морально-психологічне забезпечення бійців і знає, що справжня підтримка — це плече побратима в окопі.
Долучився до ЗСУ у 2022 році, отримав поранення на Донеччині, але повернувся у стрій. Найбільший біль для нього — не змогти забрати тіло побратима та залишитися поряд лише духовно.
Ці розповіді нагадують: за кожною цифрою у новинах стоять реальні люди з власними страхами, мріями та перемогами. Війна не лише про бойові дії — вона про вибір, витримку і підтримку один одного. І саме ці герої щодня доводять, що сила України — у людях, які готові стояти до кінця.
