0
У цьому інтерв’ю Аносов розповідає про найважчі моменти роботи на війні, психологічне навантаження лікаря та історії, за які отримав державні нагороди.
«Інколи здається, що ми живемо в пеклі. Кожен день — одне й те саме, змінюються лише пацієнти», — ці слова Андрія Аносова я почула ще 2024 року, коли ми з волонтерами приїжджали до нього на Схід. Вони й досі звучать у пам’яті як точний опис реальности військового медика (від авторки).
Сьогодні життя Аносова — це щоденна боротьба за тих, кого забрала й понівечила війна. У пікові дні він разом із командою приймали до 140 пацієнтів за добу. Військовий медик і анестезіолог, він понад 30 років у медицині, служив в АТО у 2015–2016 роках, а з 2022-го рятує поранених на стабілізаційних пунктах. Нині служить у медроті 36-ї бригади морської піхоти.
«Тепер я морський піхотинець», — із захватом каже Аносов.
Він зізнається: у медроті почувається значно краще, ніж у шпиталі. Адже у чотирьох стінах життя розчинялося у виснажливому колі: операційна, реанімація, евакуація.
«Доба в операційній, потім — у реанімації, третя доба — евакуація. Було настільки важко, що дивуєшся, як люди витримують», — пригадує він.
Попри досвід і роки роботи, Аносов не приховує: є речі, які й досі боляче вражають. Найважче — дивитися на зовсім молодих людей, які втрачають кінцівки.
У розмові зі «Шпальтою» Андрій Аносов поділився історіями, за які отримав нагороди «Срібний хрест» та «За порятунок життя», розповів, як професія змінює людину, чому іноді сприймає свою роботу наче кадри з кіно, у чому різниця між роботою на стабілізаційних пунктах та в медроті і чому навіть у найважчих умовах він не дозволяє собі опускати руки.
Різниця між бойовим та військовим медиком
Бути бойовим медиком — це окрема роль на війні. За словами Аносова, це людина, яка йде в бій разом із підрозділом, працює у траншеях і рятує життя під обстрілами.
«Я ж ніколи не був бойовим медиком у класичному розумінні. Його шлях інший. З перших днів служу у мобільному шпиталі, а нині в медичній роті 36-ї бригади морської піхоти», – каже Аносов.
Його робота починається тоді, коли пораненого вже доставляють до стабілізаційного пункту. Тут треба надати невідкладну допомогу, стабілізувати стан і підготувати пацієнта до подальшого транспортування — у шпиталь чи до передової хірургічної групи. Остаточне рішення залежить від характеру поранень та конкретних умов бою.
Архівне фото, Автор: Василь Салига
Працювати в мобільному шпиталі, за словами лікаря, було далеко не комфортно. Допомогу надавали навіть в автоперев’язочній, яка стояла на околиці села та була під’єднана просто до електричного стовпа. Там же облаштували резервуар із водою і польову операційну на базі «Краза», подаровану Туреччиною.
«У тих умовах можна було зробити наркоз, зупинити кровотечу, навіть працювати з пораненнями живота, хоча великих операцій там не проводили», — пояснює медик.
Робота в шпиталі подекуди здавалася каторгою
Андрій пригадує, що робота в шпиталі — особливо у 2022–2023 роках — була справжньою каторгою. Вихідних просто не існувало: доба в операційній, потім чергування у реанімації, а на третю добу — евакуація. Він зізнається, що іноді й сам дивувався, як люди витримують такий ритм.
«Евакуація — то вже було найлегше. Бо поки їдеш, можна було в машині трохи перепочити».
Пацієнтів надходило безліч. У Селидовому, де вони працювали як передова хірургічна група, щодня доводилося приймати від 40 до 100 поранених, а у пікові моменти — до 140. Бувало, що він залишався єдиним анестезіологом поруч із хірургом і двома медсестрами.
Морально Аносов готовий майже до всього і розуміє, що його завдання — лікувати військових, та зізнається: є те, що лякає найбільше.
«Найстрашніше — коли серед поранених опиняються діти», — каже медик.
Психологічне навантаження
Анестезіолог, каже Аносов, завжди несе величезну відповідальність. Його завдання — утримати пацієнта в межах життєздатности, аби хірург міг працювати спокійно. Молоді лікарі часто ламаються психологічно, впадають у апатію чи навіть цинізм. Але з досвідом приходить уміння сприймати роботу як кадри з фільму.
«Досвід дозволяє сприймати роботу як кіно: спершу хвилює, але потім включається реальність і твоя практика», — пояснює лікар.
Архівне фото, Автор: Василь Салига
Турнікет — не завжди про порятунок
У пам’яті Аносова закарбувався молодий хлопець, який залишився без рук майже до плечей — через те, що йому неправильно наклали два турнікети.
Лікар каже, що у тому випадку кровотечу можна було б просто зупинити звичайною пов’язкою. Однак медики «відповідально» наклали два турнікети і потім про них забули.
«Хлопець буквально залишився без обох рук, — розповідає Аносов. — І при цьому він був у свідомості. Коли його привезли в госпіталь, у нього почався некроз, тож намагатися щось зробити вже не було сенсу. Невчасно знятий турнікет міг би ще більше зашкодити — отрута з відмерлої тканини пішла б в організм, уражаючи нирки та інші органи, і це могло закінчитися смертю».
Лікарю довелося не лише рятувати життя військовика, а й знайти слова, щоб пояснити, що сталося, і підтримувати, аби зменшити психологічний біль.
«Такі випадки залишають відбиток на психіці лікаря, навіть якщо маєш великий досвід», — зізнається він.
Лікарям ще деякий час доводиться робити певні маніпуляції, щоб полегшити біль пацієнту та зменшити загрозу для життя. А це формує психологічний тиск на медиків і професійну деформацію.
Отримав «Срібний хрест» та «За порятунок життя»
Аносов пригадує випадок із пацієнтом, якого доставили із численними пораненнями: в голову, живіт, грудну порожнину та кінцівку. На той момент він був фактично у стані клінічної смерти. Спершу медик трохи стабілізував пацієнта — піднявся тиск, зупинився кровотік, і це дало шанс на виживання.
«Вдалося довести його до госпіталю, і він залишився живий», — розповідає лікар.
Це був офіцер. І хоча Аносов наголошує, що життя офіцера не цінніше за життя рядового, він відчув важливість своєї роботи у тому випадку. Пацієнт згодом отримав державну нагороду за мужність під час поранення, а медиків, які його рятували, відзначило командування.
Аносов зазначає, що для медиків подібне визнання — рідкість.
«Для медика отримати якусь відзнаку — це дуже приємно і трапляється не так часто», — каже він.
2022 року Аносов отримав відзнаку «За порятунок життя». Тоді він рятував важкого пацієнта. Під час операції було присутнє командування.
«Не минуло й 30-ти років, як помітили, що я займаюся порятунком життя», – віджартовується Аносов.
У медроті почувається краще
Попри втому і втрати, війна відкрила в Аносову новий ритм життя. Після переходу у 36-ту бригаду він почувається комфортно серед молодших побратимів. І це попри те, що побутові умови стали гіршими.
«Я відчув друге дихання, — зазначає лікар. — З’явилися бадьорість і бажання діяти».
Зрештою, війна навчила його найпростішого, але і найважливішого.
«Я просто хочу жити, відчувати життя і цінувати його».
Фото Максима Козменка
