0
Про перші кроки, волонтерство, дистриб’юцію та натхнення режисера й актора.
Короткометражну ігрову ЛГБТК+ стрічку «Історія» показали у межах цьогорічного Міжнародного фестивалю глядацького кіно «Миколайчук OPEN».
«Шпальта» поспілкувалася з режисером фільму Вадимом Мочаловим про те, звідки черпає натхнення, чи достатньо висвітлюють ЛГБТК+ фільми в Україні, студентські роботи на ютубі та особливість короткого метра.
Актор Олександр Якобчук, який виконав головну роль, поділився, чому було складно втілитися у героя, розповів про свій мистецький бік та волонтерство на Миколайчук OPEN.
Вадим
Мені здається, що «Історія» смішна. Але у тому дусі, щоб людям він був смішний саме від незручности ситуації, в якій опинилися герої. Від того, наскільки Льоня залежний від ідеї бути з людиною, якій він абсолютно нецікавий. Це і смішно, але й сумно. Це драмедія.
Щоб створити цей фільм, я пішов на роботу. Половину з кожної зарплати відкладав на бюджет стрічки.
Кадр з фільму/Dzyga MDB
Працюю режисером монтажу. Хоч це дуже гучно сказано, бо я займаюся з форматом відео для ютубу. Цікаво, як усе замкнулося на ньому. Насправді хороша робота для того, щоб не втрачати своїх режисерських навичок.
Під час роботи точно не спадало на думку, що займаюся чимось не тим, чи варто присвятити більше часу і сил режисурі, бо це по суті було одне і те ж саме для мене.
Вадим Мочалов
«Своїми творіннями хочу давати близькі мені емоції іншим людям»
Я безпосередньо належу до квір-спільноти, і це та тематика, яку знаю. Не хочу знімати про щось, чого не відаю. По-перше, це нецікаво, а по-друге – не маю достатньо компетенції, щоб працювати з іншим матеріалом (це я про гетеро-проблематику).
Хотілося передати досвід, дуже близький до свого, побачити його на екрані.
Я знімав відео для ютубу, і якось батько сказав: «О, так ти можеш працювати режисером». Я подумав, що маю якусь фінансову практичність цього всього, що можу бути режисером. І це стало ідеєю-фікс.
Там довга історія, чому мені почало подобатися кіно (про це створюю новий ігровий фільм).
Кінематограф – це про реальність, як пробна версія того, що можу пережити. Мені здається, що це доволі поширена риса, коли люди довгий час не живуть. Тому що як ти можеш жити у гетеро-контексті, коли йде тиск щодо цього. Ти достатньо не відчуваєш, що можеш себе виражати.
Кіно, музика у ньому – щось таке надемоційне. Воно стає якимось прихистком для тебе. Вирішив, що своїми творіннями хочу давати близькі мені емоції іншим людям, зокрема таким, як я.
Почав вчитися на режисера, і завдяки тому, що живу з батьками у Києві (я достатньо привілейована у цьому особа), міг не працювати на перших чотирьох курсах і просто вчився.
Короткі метри як репетиція до чогось більшого
Вважаю, що у мене ще недостатньо досвіду, аби зняти щось повнометражне. І недостатньо грошей, звичайно. Багато чого недостатньо: людей, які б погодилися працювати, професійних акторів.
Останнім часом розумію, що короткометражний фільм – це теж своя форма зі своїми правилами. Для мене важливо, щоб фільм залишався, скажімо, історією. Щоб це було творінням, яке доносить якусь думку. Я дуже не люблю ці обірвані короткометражки, які створюють для того, аби розширити їх до повнометражного фільму.
Я створюю короткі метри і як репетицію до чогось більшого, і як вираження себе тими засобами, які є наразі. Сказати те, що я хочу.
«Багато студентів не розуміють цінність того, щоб їхню роботу десь показали»
Це як неофіційна фільмографія, бо чисто студентські роботи. Вони опинилися на ютубі, бо я тоді просто не розумів, як працює дистриб’юція. Навіть не думав, що можна пробувати кудись надсилати. Хотів, щоб курсові роботи побачили, аби від мене щось почули.
Я нічого не розумів про дистриб’юцію. І це те, чого варто навчати в університетах. Багато студентів не розуміють цінність того, щоб їхню роботу десь показали, аби кінофестивалі мали окремі програми для такої творчости.
Студенти надсилають свої фільми куди вийде. Хто помітив – той показав. Через це вони втрачають дуже багато можливостей, щоб презентувати ширшому колу глядачів свої напрацювання. І так було з усіма моїми студентськими роботами.
Був дуже важкий період прийняття того факту, що не всі стрічки потрапляють на кінофестивалі та як це взагалі працює.
Бо виходить, що ти хочеш показати свій фільм, а він насправді не дуже комусь потрібен.
Є великий шанс того, що моя попередня стрічка – «Повернення» – потрапить на ютуб. Проте ми розглядаємо й інші платформи для публікації. Для «Історії» уже є пропозиції, і буде супер, якщо вони залишаться в силі після наших фестивальних показів.
Я хочу, щоб обидва фільми люди змогли подивитися онлайн. Адже часто так стається з українським кіно: ти читаєш про нього інформацію, але побачити не можеш.
Про музу та українську мову
Мене надихає кіно, бо я його дуже люблю. Ще й так склалося, коли спершу навчався очно, але потім, через пандемію COVID-19, нас перевели на дистанційну форму навчання. З одного боку, це позбавило мене спільноти, навичок роботи з командою. З іншого – дало більше часу, аби дивитися фільми.
Було цікаво, які є можливості у маленького та великого кінематографа, як деякі люди знімають незалежне кіно, грубо кажучи, на калькулятор.
Тому головною музою є кіно. І життєвий досвід.
Я зняв «Гомоніла Україна» у перші місяці повномасштабної російсько-української війни. Тоді у мене було переосмислення контексту, у якому перебуваю, своєї ідентичности.
Завжди вважав себе українцем, але при цьому чомусь здавалося, що російськомовність є таким же наслідком колонізації, як англомовність в інших країнах із подібною політичною ситуацією.
Для мене у ті перші місяці стали дуже явними взаємозв’язки мови та культури, чому відбувалося зросійщення. Я почав переходити на українську. 90% продовжую нею спілкуватися. На жаль, із батьками не так часто це роблю.
Творю українською мовою, бо так бачу свій шлях. Однак також показую те, що був російськомовним, ріс у такій сім’ї.
Це було чимось нормалізованим, а тепер усе зовсім інакше.
«Люди, які можуть підтримувати квір-кінематограф, роблять це достатньо сильно»
Українських фільмів на квір-тематику, на жаль, поки не дуже багато. Для таких стрічок є пітчинг (подання ідеї – ред.) від кінофестивалю «Sunny Bunny» («Сонячний зайчик» з англійської). Там беруть участь різноманітні квір-проєкти.
До речі, свого часу цей фестиваль змінив мій мозок у сприйнятті того, куди рухатися, як я взагалі хочу щось створювати. Тому що у не дуже безпечному для квір-спільноти Києві організатори зуміли створити настільки дружню атмосферу.
Але загалом у кіноіндустрії хочуть оминати цю тему, навіть попри підтримку та знання, що там працює багато ЛГБТК+ людей.
Як на мене, Миколайчук OPEN у цьому плані доволі дружній. Цьогоріч показали і мій фільм, і лесбійську стрічку «Гаряче молоко», і короткометражку «Маєток».
Люди, які можуть підтримувати квір-кінематограф, роблять це достатньо сильно. Звісно, є свої нюанси, і хочеться більш активної позиції, особливо в засудженні насильства щодо ЛГБТК+ людей.
Олександр
Продюсерка «Історії» Діана Назарук побачила мене у якійсь роботі та порадила Вадимові. Ми зустрілися, поговорили, я почув його думки. Подивився Вадимів перший фільм. Сподобався.
Вагався, чи варто зніматися, але зрештою захотів узяти участь.
Для мене важлива історія цієї стрічки через драму дуже близької людини. Це певною мірою у мені залишилося.
Олександр Якобчук
Було трохи важко перевтілитися у Льоню, попри слова Вадима про те, що у мене багато схожого з цим персонажем від природи. Нелегко було визначити його основну рису.
Інколи опускалися руки. Вадим це чує вперше. Знову ж таки – від того, що у режисера своє бачення, а у мене було своє.
Те, як ми з Вадимом розбирали характер цього героя, називаю дебатами. Довгий час, навіть уже впритул до знімань, мені не до кінця був зрозумілий характер Льоні. Завдяки великій кількості репетицій та Вадимові, у якого можна щось запитати й отримати від нього відповідь, усе вийшло.
Почав малювати з початком повномасштабної війни
Актором у рекламі може бути як модель, так і людина з вулиці. Особливо якщо якісь не суперскладні задачі. Великі рекламні проєкти нічим від гри у фільмі чи театрі не відрізняються – просто менший хронометраж. І рекламу зазвичай знімають день-два.
Для зйомок у більшості реклам в Україні, які ви бачите на телебаченні, не обов’язково бути професійним актором.
Робота у цирковій академії приносить мені задоволення, бо можу заглиблюватися у цю тематику, подивитися на акторську майстерність з іншого кута.
Моя інстаграм-сторінка з ілюстраціями – це просто хобі. Не ставлю на це якихось великих ставок чи монетизацію. Просто подобається сам процес.
Закину це, тільки-но мені набридне. Поки не набридло, тому далі цим займаюся. Я почав малювати з початком повномасштабної війни. Це допомагає триматися.
Якби мені сказали, що колись люди їхатимуть до Чернівців, аби подивитися кіно, то я б не повірив
Я вже три роки волонтерю на Миколайчук OPEN. Чисто випадково потрапив у перший рік на волонтерство. Мені настільки сподобалося, що наступні рази я вже просився, аби мене взяли.
Фестиваль насправді дуже теплий, організований, естетичний і новий. Щороку було цікаво бачити, як він змінюється, росте у масштабах, про нього все більше людей чує.
Чесно кажучи, якби мені сказали, що колись люди їхатимуть до Чернівців, аби подивитися кіно, то я б не повірив. Вибачте за мій «чорний язик».
Але це дійсно працює, і за Миколайчук OPEN можна лише порадіти.
Фото Максима Берника
