0
Наразі послугу надають у межах програми як громадські роботи, обмежені в часі та ресурсах.
фото Євгена Пасайлюка
«Нещодавно супроводжувала чоловіка з Сокирян. Привела з вокзалу до поліклініки, чекала з ним, допомагала заповнювати документи необхідні, повертала на автобус. Це — повний день. Але я щаслива, що змогла бути корисною», – каже супроводжуюча Валентина Бакрев.
У Чернівцях діє спеціальна програма безкоштовного фізичного супроводу. Служба надає послугу супроводжуючого для людей із порушенням зору. Наразі у Чернівцях є два таких працівники.
Про те, як це бути поруч із людиною, яка не бачить, як відчувають доступність міста люди з порушенням зору та скільки чернівчан користуються послугою супроводжуючого, читайте у матеріалі.
фото Олександра Докієна
«Важливо описати навколишній світ»
Валентина Бакрев — супроводжуюча. Її завдання — допомогти незрячій людині безпечно дістатися лікарні, магазину, аптеки, або просто прогулятися містом.
«У мене батько був повністю незрячим, мама — бачить лише частково. Я з дитинства супроводжувала їх: у магазин, до лікаря, в поліклініку. Я знаю, як це — бути поруч із людиною, яка не бачить. Це не викликає в мене страху. Я це просто вмію. І коли три роки тому мені в Центрі зайнятості запропонували цю роботу, погодилась без вагань».
фото Євген Пасайлюка
Валентина вже вдруге повертається до цієї роботи — попри маленьку зарплату й емоційне навантаження.
«Це не фізично важка робота. Морально важка. Люди — з непростим характером. Буває, що ми ходимо по 3-4 магазини — вибрати техніку, наприклад. І я розумію: людині важливо, вона не хоче помилитись. Я повинна бути терплячою, навіть, якщо всередині вже трохи киплю. Але мовчу. Бо це частина моєї відповідальності».
Супроводжуюча розповідає, як важливо попереджати про кожен бордюр, описувати навколишній світ, читати етикетки товарів у магазині, терміни придатності — щоб потім не довелося викидати продукти.
«Ти маєш бути уважною до кожної дрібниці. От ви йдете — і попереду бордюр. Людина цього не бачить. Я кажу: “Піднімайся, зараз підемо вгору”, або “Тут сходинка вниз”. І весь час пояснюю, що навколо. Базар — я описую, хто і що продає. Магазин — читаю ціни, показую, даю в руки, щоб людина тактильно на дотик зрозуміла чи це її смак та зробила правильний вибір. Ще я читаю терміни придатності. Людина може не встигнути використати продукт — і шкода, якщо він зіпсується. Я стараюсь уберегти від цього».
«Я звикла бути з людьми»: історія Алли
Інша супроводжуюча — Алла Хомін. Колишня вихователька групи продовженого дня, яку скоротили через воєнний стан. Про службу супроводу почула по радіо — і відгукнулася.
«Мене захопило те, як ця жінка, яка вже працювала тут, розповідала про свою роботу. Сказала: не легко, але дуже потрібно. Я зрозуміла — хочу спробувати».
фото Євген Пасайлюка
Практичне навчання тривало кілька тижнів і наразі Алла Хомін супроводжує до п’яти людей щодня. Каже: іноді день розписаний погодинно, іноді — одна людина на весь день.
«Нещодавно супроводжувала чоловіка з Сокирян. Привела з вокзалу до поліклініки, чекала з ним, допомагала заповнювати документи необхідні, повертала на автобус. Це — повний день. Але я щаслива, що змогла бути корисною», – каже жінка.
Алла зізнається: помилки боляче переживає.
«Організаційні моменти — найважчі. Не попередила роботодавця, що людині треба відпустку на візит до лікаря — і все, вона не встигає. Купила не ті фрукти. Не домовилась заздалегідь. І я це все переживаю до нитки. Себе картаю. До депресивного стану доходило. Але розумію — це через відсутність досвіду. Я ж новенька. А досвід приходить із кожним супроводом».
фото Євген Пасайлюка
«Без супроводу — нікуди»
Ольга — одна з тих, хто регулярно користується послугою супроводу. Вона повністю незряча і живе в Чернівцях із 2016 року. Відтоді й почала шукати допомогу.
«Раніше мене супроводжував чоловік, але зараз і в нього проблеми із зором. Без цієї служби я не змогла б навіть в аптеку вийти. Не те, щоб купити щось — навіть дістатися».
фото Олексія Яковійчука
Вона згадує: працівниці у службі різні, але всі стараються. Новенькі не завжди з першого разу знають, як правильно тримати за руку, як попереджати про сходинки. Але з часом — навчаються.
«Люди різні, звісно. Але загалом ставлення завжди було добре. Новенькі можуть не знати нюансів: не брати під руку, не попереджати про сходинки. Але я пояснюю. Вони слухають. Ми вчимося одне від одного. Людина приходить, вперше бачить незрячу — їй теж треба навчитися. І я стараюся бути відкритою до цього».
Що ж до змін у місті — пані Ольга каже, що вони не помітні.
«Я не відчула великого прогресу. Так, озвучені світлофори є. Але працюють не скрізь. Найбільше не вистачає зовнішніх оголошень маршруток. Стоїш на зупинці — не знаєш, що приїхало. Питаєш — можуть відповісти, можуть роздратуватись. А можуть просто мовчати. І тоді ти стоїш — і чекаєш. А ще — тротуари. Це катастрофа».
фото Олексія Яковійчука
Служба, що тримається на людяності
У Чернівцях послуга фізичного супроводу людей із порушенням зору діє як форма громадських робіт. Її забезпечує співпраця Центру зайнятості та міської ради. Половина фінансування — від держави, половина — з місцевого бюджету. Працівниць координує диспетчерка Галина Гродецька.
Система працює просто: людина телефонує диспетчерці, а та вже домовляється із супроводжуючою. Часто в Telegram, бо так — швидше. Але самі користувачі частіше обирають телефон: писати незрячим важко.
«Моя робота — це комунікація. Я приймаю дзвінки, формую графік, розподіляю навантаження. Все дуже індивідуально: хтось іде до лікаря, хтось — у магазин. Пріоритет — медичні заклади та соціальні установи… Колись вела Telegram-чат, але зрозуміла: марно. Писати там складно. Тому повернулись до звичайних дзвінків», — зізнається Галина Гродецька.
фото Лілії Зарецької
Програма працює завдяки ентузіазму людей. Але сам механізм — крихкий.
«Ми маємо право працювати тільки півроку. Це така схема Центру зайнятості: пів року на пів ставки — і все. Потім — рік перерви… Зараз у нас працює двоє супроводжуючих. Але охочих — мало. Зарплата 8500, після податків трохи більше 6 тисяч гривень. На такі гроші важко жити. А знайти відповідальну, чуйну людину — ще важче», – каже Галина Гродецька.
За її словами, із понад 250 незрячих, які стоять на обліку у Чернівцях, лише близько 20% реально користуються послугою. Більшість — бояться, соромляться, або просто не знають, що така можливість існує.
Потреба, яка має стати нормою
Чернівці — не єдине місто, де існує така послуга. В інших регіонах вона вже оформлена як офіційна соціальна послуга через комунальні установи. Але в Чернівцях це поки що лише громадські роботи, обмежені в часі та ресурсах. Раніше діяла регіональна програма зайнятості населення. Зараз є державні та обласні програми.
фото Лілії Зарецької
«Я би дуже хотіла, щоб ця послуга стала офіційною й соціальною. Послугу фізичного супроводу як соціальну , яка є в переліку 17 базових соціальних послуг надають Житомир, Вінниця, Луцьк. У нас поки — тільки громадські роботи. Через це бувають перерви: немає бюджету — немає послуги. І от людина хоче до лікаря — а ми не працюємо. І що їй робити?» — підсумовує Галина Гродецька.
Згідно з положенням про громадські роботи, людина може виконувати їх протягом 6 місяців підряд або 180 днів в сумі. В наступному році вона може знову виконувати роботи ще 6 місяців.
