0
Часто дискримінація трапляється через необізнаність. Люди можуть не знати чи не помічати певних речей.
Ілюстрація: штучний інтелект
У чернівецьких тролейбусах можна почути: «Поступайтеся місцем людям похилого віку, інвалідам та вагітним жінкам».
Ні «люди похилого віку», ні «інваліди» не є етичною і правильною характеристикою людей старшого віку та людей з інвалідністю.
«Шпальта» поспілкувалася зі співзасновницею громадської організації людей з інвалідністю «Fight for Right», експерткою з недискримінації, медіаексперткою Іриною Виртосу про те, що таке ейблізм, некоректну комунікацію та інвалідність як виклик для усього суспільства, а не для однієї людини.
Психологиня Анна Харченко, яка пересувається на колісному кріслі, розповіла, як її не хотіли пускати до ресторану через інвалідність, а посадовець не вважав за потрібне порушувати проблеми, з якими зіштовхуються люди з інвалідністю.
Пряма та непряма дискримінація
Ірина Виртосу. Ейблізм – це термін на позначення дискримінації щодо людей з інвалідністю. Для України він є відносно новим. Однак саме поняття дискримінації існує давно.
До прикладу, Верховна Рада ратифікувала Конвенцію про права осіб з інвалідністю ще 2009 року.
«Дискримінація – це про нерівне ставлення до людини за певними ознаками. Є пряма дискримінація, наприклад: “Я власник магазину, знаю про людей, які пересуваються на колісному кріслі, але ніяк не сприяю тому, щоб мій потенційний клієнт потрапив до крамниці”. А є непряма дискримінація: “Я маю порушення зору. Хочу проголосувати на виборах, але не можу прочитати дрібні букви у бюлетені. Держава не створила для цього відповідних умов”», – каже Ірина Виртосу.
Часто дискримінація трапляється через необізнаність. Люди можуть не знати чи не помічати певних речей.
Проте, як зазначає медіаекспертка, некоректна комунікація у публічній площині – у школах, університетах, від представників влади – є неприйнятною.
Адже це той рівень комунікації, де люди вже мали б підготуватися і розуміти, що є нормою, а що ні.
«Існує видима та невидима інвалідність. Люди з видимою інвалідністю це ті, наприклад, хто користується милицями. Люди з невидимою – ті, хто хворіє на цукровий діабет. У них теж є певні потреби (вчасно скористатися інсуліновою програмою або мати безпечний гігієнічний простір для того, щоб зробити собі укол)», – веде далі експертка з недискримінації.
Ірина Виртосу/фейсбук-сторінка медіаекспертки
На думку Ірини, бути чутливими одне до одного необхідно не лише через те, що є вимога закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 6 вересня 2012 року, а через те, що інвалідність – це не проблема людини, а виклик для суспільства знизити перешкоди.
«Перша група людей – чоловіки та жінки, які повертаються з фронту, де отримали видиму чи невидиму інвалідність. Також цивільні. Друга група – їхні близькі, для яких ті проблеми є бар’єрами для них самих. Інвалідність є частиною нашого суспільства. Люди з інвалідністю були до повномасштабного російського вторгнення і будуть після відновлення України. Необхідно максимально усувати бар’єри, щоб усі могли проявити свої найкращі якості», – зазначає співзасновниця громадської організації людей з інвалідністю «Fight For Right».
«Суспільство має розділити відповідальність за сказані слова та зроблені вчинки»
За 13 років своєї діяльности Ірина Виртосу бачить позитивні зрушення у темі інклюзивности й безбар’єрности.
«Я приходжу на залізничний вокзал будь-якого міста і чую оголошення, де для людей з інвалідністю повідомляють про входи/виходи, розташування пандусів. У маршрутках озвучують зупинки. У метро людей із порушеннями зору запитують, чи не потрібен їм супровід. Зміни відбуваються», – каже медіаекспертка.
Окрім того, що держава має впроваджувати активнішу кампанію з прийняття людей з інвалідністю, робити міста та села доступнішими – суспільство теж має розділити відповідальність за сказані слова та зроблені вчинки.
«Ми не можемо приставити до кожної людини наглядача, який контролюватиме правильність використання тієї чи іншої термінології. Але маємо очікувати, що, наприклад, батьки почули, як учитель назвав дитину з інвалідністю або розладами аутистичного спектра (РАС) “інвалідом” чи “аутистом”. У такому разі батьки повинні пояснити вчителю, чому так говорити не можна», – резюмує Ірина Виртосу.
Люди різні і рівень усвідомлености у них теж різниться
Анна Харченко. Більшу частину свого життя (25 років) жінка пересувається на колісному кріслі. Це сталося внаслідок кінно-спортивної травми.
«Для мене ейблізм означає, що людина визначає себе або інших лишень через фізичні можливості. Акцентує на цьому, робить певні висновки, коли бачить якесь фізичне обмеження», – каже психологиня Анна Харченко.
Якщо людина має видиму інвалідність, то обов’язково знайдуться ті, хто вважатиме за потрібне якось це прокоментувати, веде далі психологиня.
«Наразі я проживаю у Чехії. Також колись мешкала у США. Різниця у ставленні до людей з інвалідністю у цих державах та Україні є».
Анна згадала один із випадків ейблізму, який був на початку її кар’єри (вона працювала PR-менеджеркою у громадській організації).
Тодішній представник Управління молоді та спорту Черкаської области під час розмови про надання приміщення для пресконференції сказав, що не потрібно висвітлювати проблеми людей з інвалідністю, так само як не потрібно «просувати інтереси цих маломобільних груп».
«Він може краще працювати та й взагалі робити все краще. Просто тому, що у нього немає інвалідности. Чоловік мав такі погляди й абсолютно не відчував сорому за сказані слова», – ділиться психологиня.
Фото надала Анна Харченко
Декілька разів Анну Харченко не пускали до ресторану – просто через те, що вона пересувається на колісному кріслі.
«Якщо ти на колісному кріслі, то люди фантазуватимуть, що ти не зможеш за себе заплатити, знайти роботу, братимеш багато лікарняних тощо. Однак ці думки оманливі. Інвалідність – це варіація норми. Людей старшого віку, до прикладу, ніхто не намагається вилікувати від старости. Інвалідність чомусь вважають чимось таким, чого необхідно позбутися», – каже Анна.
«Люди несвідомо користуються феноменом справедливого світу»
Зі слів психологині, Прага є не найдоступнішим містом. Проте у столиці Чехії питання безбар’єрности вирішили на доволі високому рівні. Наприклад, доступність громадського транспорту значно розвиненіша, ніж в Україні.
«В Україні багато де зробили пониження бордюрів на перехрестях. Але маршрутки з високими сходинками або ж міжміський транспорт переважно не є доступним. Що більш економічно стабільніша та розвиненіша країна, то зазвичай краща ситуація», – розповідає Анна Харченко.
Причиною застосування так званої ейблістської мови (некоректна лексика на зразок: «інвалід», «дальтонік», «діабетик», «аутист» – ред.), на думку психологині, є неосвіченість і нечутливість людей до теми.
«Як захисний механізм у темі інвалідности люди несвідомо користуються феноменом справедливого світу – якщо ти отримав інвалідність, то значить це тобі за щось (до прикладу, божа кара за гріхи чи карма). В принципі мати якісь перманентні зміни у власному здоров’ї страшно. Цей страх посилюється через те, що у нас дуже необлаштоване середовище і дуже стигматизована інвалідність як така», – каже Анна Харченко.
Люди різні і рівень усвідомлености у них теж різниться, вважає психологиня. Комусь зроблять зауваження за некоректні висловлювання, людина зрозуміє і виправиться. А хтось навпаки: «Всі так говорять, то і я говоритиму».
«Необхідно більше інформування про те, що інвалідність – це не щось таке, що можна чи треба виправляти. Це не означає, що людина хвора. Я, наприклад, не хвора, а просто не можу ходити. Про такі речі треба розповідати якомога більше», – резюмує Анна Харченко.
Ознайомитися з коректною лексикою можна у «Довідникові безбар’єрности».
