0
Історії двох військових, які добровільно пішли на війну.
14 березня Україна відзначає День українського добровольця — свято тих, хто свідомо пішов захищати рідну землю, не чекаючи повістки чи наказу. Це люди, які відклали особисте життя, залишили роботу, сім’ї та звичний комфорт заради спільної мети — оборони Батьківщини. Ми поспілкувалися з двома військовими-добровольцями, які поділилися своїми історіями та розповіли, що для них означає воювати добровільно.
17 днів вважали мене загиблим
Влітку 2022 року Віталій Кацевич вирішив піти на фронт добровольцем. Він родом із Волині.
«Це був ранок, люди метушилися, бігали, паніка, сирена гуділа. Все сталося так несподівано, що не можна було повірити — це не могло бути правдою. Мій знайомий зателефонував і сказав: “росія напала, вже в Одесі, рухається до Києва”. Я ж не дивлюся телевізор, запитую: “Що там відбулося?” Для мене це був справжній шок», — розповідає Віталій.
До війни чоловік займався спортом, боксом, тренувався. Але через складні обставини життя потрапив у залежність, що призвела до в’язниці. Проте після звільнення він вирішив кардинально змінити своє життя.
«Я був спокійним. Моя мета і мотивація були чіткими. Я не порівнював себе з іншими, які тікали або боялися. У мене не було страху. Я знав, що роблю, куди йду і чому. Усвідомлював, що можу не повернутися, але це не змінювало мого настрою — я був готовий».
Одного разу, виконуючи бойове завдання, група військових із Віталієм рухалися, коли їх помітив ворожий дрон.
«Ми вирушили під ранок, рухалися перебіжками з будинку до будинку, потім спустилися в підвал. Мій побратим сказав: “Мені здається, що нам капець”. Ми посміялися і продовжили рух. Дрон помітив нас, пролунав вибух, і я зрозумів, що у мене перелом ноги. Поруч був кущ, то я ледве встиг до нього добігти. Ще один вибух — ще один перелом ноги. Ми рухалися через відкрите поле, де не було укриттів. Це стало справжнім випробуванням», — згадує Віталій.
фото з особистого архіву Віталія Кацевича
Військовик 17 днів протримався без їжі та води, залишаючись у зоні бойових дій.
«Спочатку намагався йти далі, але зрозумів, що не зможу повернутися. Я заховався під кущем і залишив свою сумку, БК, автомат, каску та бронежилет, бо не міг забрати їх із собою — навіть води не взяв. Наступного дня моїх побратимів евакуювали і побачили обгоріле тіло, тож вирішили, що це я», — продовжує військовик.
Вже наступного дня Віталія оголосили загиблим. Через п’ять днів — зниклим безвісти, а на 15-й день — пораненим і зниклим.
«Тим часом я намагався знайти воду, навіть висмоктував її з болотистої землі. Я обережно ховався під термоковдрою, але через це пром’яв собі ноги від опалювача. Вночі ховався, щоб ворог не помітив. Це були найважчі дні в житті», — ділиться чоловік.
Що для Віталія означає йти добровольцем на війну
«Йти добровільно воювати — це свідомий вибір. Це рішення, про яке не будеш жалкувати, незалежно від того, що станеться. Доброволець іде за власним бажанням, з переконаннями, а не тому, що його змусили. Всі в моєму оточенні — добровольці, і я пишаюся цим», — каже Віталій.
«Я вже прощався з рідними»
Віктор Приходько, 39 років, родом із Дніпра. До війни працював будівельником. Коли почалося повномасштабне вторгнення, збирався на роботу.
«Побачив у телевізорі, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Вирішив піти воювати. 30 травня звернувся до ТЦК і підписав контракт. 1 червня мене зарахували в батальйон. Воював на Курському напрямку», — розповідає військовий.
Віктор розповідає, що вперше тримав зброю у руках. Завдання отримали — захопити окопи. Військові виконали його, хоч і отримали по шиї.
Вночі, коли виходили на евакуацію, по них відкрили вогонь. Тоді військовослужбовець думав, що це його останній день.
«Нас було 13, троє несли пораненого. Раптом почув звук “мавіка” — підвів голову, бачу — снаряд між ніг падає… і все, я на землі. Одразу поранення в стегно, потім ще й добивали — цілилися в ногу», — розповідає військовий.
Віктор сам наклав турнікет.
«Спершу думав, що все — 10 секунд прощався з життям та рідними, але потім вирішив: ні, треба боротися. Побачили, що живий — почали знову добивати. Вже навіть не міг повзти, взагалі нічого не відчував унизу. Але хлопці швидко підхопили, евакуювали буквально за хвилину», — згадує військовик.
фото з особистого архіву Віктора Приходько
Після поранення — численні операції в найкращих медичних закладах країни й у Чернівцях уже 4,5 місяці. Нині проходить реабілітацію.
«Не міг ходити, рухати ногами. Але зараз є прогрес — думаю, наприкінці цього місяця зможу стати на милиці», — ділиться Віктор.
На запитання, чому пішов добровольцем і чи планує повернутися, відповів:
«Я пішов за ідею — перемогти ворога, щоб він більше не ліз до нас. Хотілося бути прикладом для інших. Не всі це розуміють, деякі кажуть: “Чого ти туди пішов?” Але я стараюся ігнорувати такі слова».
Віктор каже, що різниця між добровольцем і тим, кого примусово відправили, велика. Немотивовані люди воюють інакше.
«Я свідомо зробив цей вибір».
Нині військовик будує життя в Чернівцях, але не відкидає можливости повернутися на фронт.
